Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Де вони є? — спитали санітари.

— Не знаю, — сказав швейцар. — Сплять вони внизу.

— Приведіть кого-небудь.

Швейцар подзвонив, тоді постукав і врешті відчинив двері й зайшов. Повернувся він з якоюсь літньою жінкою в окулярах. Її недбало зачесане волосся мало не падало на очі; на ній була форма сестри-жалібниці.

— Не розумію, — сказала вона. — Я не розумію по-італійському.

— Я говорю по-англійському, — озвавсь я. — Їм треба, щоб мене десь поклали.

— Жодна палата ще не готова. Ми не чекали хворих. —

Вона поправила волосся й подивилася на мене короткозорими очима.

— Покажіть їм будь-яке місце, де б вони змогли мене покласти.

— Не знаю, — сказала вона. — Ми ж не чекали хворих. Я не можу покласти вас абиде.

— Покладіть де завгодно, — сказав я. Тоді мовив до швейцара по-італійському: — Знайдіть якусь вільну кімнату.

— Та всі вільні,— сказав швейцар. — Ви в них перший поранений. — Він тримав у руках кашкет і дивився на літню сестру.

— Примістіть же мене десь, бога ради! — Біль у зігнутих ногах дедалі дужчав, і я відчував, як він наскрізь проймає кістку.

Швейцар зайшов у ті самі двері, за ним сивоголова сестра. Він хутко повернувся.

— Йдіть за мною, — сказав санітарам.

Мене занесли в довгий коридор, а тоді в кімнату з затемненими вікнами. Там пахло новими меблями. У кімнаті стояли ліжко й велика дзеркальна шафа. Мене поклали на ліжко.

— Я не можу постелити простирала, — сказала жінка. — Вони замкнені.

Я нічого їй не відповів.

— Тут у мене в кишені гроші, — мовив до швейцара. — В оцій, що застебнута. — Він дістав гроші. Санітари стояли коло ліжка, тримаючи в руках кашкети. — Дайте їм по п'ять лір і п'ять візьміть собі. Мої папери в другій кишені. Передасте їх сестрі.

Санітари віддали честь і подякували.

— На все добре, — сказав я. — Дуже вам вдячний.

Вони знов віддали честь і пішли.

— Оце мої папери, — сказав я сестрі,— тут усе записано: які поранення, як мене лікували.

Вона взяла папери й подивилась на них крізь окуляри. Там було три папірці, згорнені разом.

— Не знаю, що й робити, — сказала вона. — Я не вмію читати по-італійському. I не можу нічого зробити без лікаря. — Вона заплакала й засунула папери в кишеню фартуха. — Ви американець? — запитала плачучи.

— Так. Будь ласка, покладіть папери на столик біля ліжка.

У кімнаті була сутінь і прохолода. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але не міг розглядіти, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав приємне обличчя і, як видно, був дуже добросердий.

— Ви йдіть собі, — сказав я йому. — І ви теж, — обернувсь до сестри. — Як вас звуть?

— Місіс Уокер.

— Ідіть, місіс Уокер. Мабуть, я засну.

Я залишився сам у кімнаті. Було прохолодно й не тхнуло лікарнею. Матрац був пругкий і зручний, і я лежав не рухаючись, нечутно дихаючи, і вдоволено відчував, як ущухає біль. Трохи згодом я захотів пити, побачив біля ліжка шнур дзвоника й подзвонив, але ніхто не прийшов. Так я і заснув.

Прокинувшись,

я розглядівся довкола. Крізь віконниці просотувалося сонячне світло. Я побачив велику шафу, голі стіни й два стільці. Мої ноги в брудних бинтах лежали рівно, мов жердини. Я намагався не ворушити ними. Дуже хотілось пити, і я простяг руку до кнопки й подзвонив. Тоді почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив нову сестру. Вона видалася мені молодою і звабною.

— Доброго ранку, — сказав я.

— Доброго ранку, — відповіла вона і підійшла до ліжка. — Ми так і не змогли викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть хворого. А що з вами таке?

— Поранений у ноги. I голову зачепило.

— Як ваше прізвище?

— Генрі. Фредерік Генрі.

— Зараз я вас умию. Але пов'язок чіпати не можна, поки не приїде лікар.

— А міс Барклі тут?

— Ні, тут такої немає.

— А що то за жінка, котра плакала, коли мене привезли?

Сестра засміялася.

— То місіс Уокер. Вона чергувала вночі і заспала. Не чекала, що хтось прибуде.

Тим часом як ми розмовляли, вона роздягла мене, а коли на мені не лишилося нічого, крім бинтів почала вправно, ледь торкаючись, обмивати. Таке обмивання було дуже приємне. Голову закривала пов'язка, але вона обмила скрізь поза бинтом.

— Де вас поранило?

— На Ізонцо, на північ від Плави.

— Де це?

— На північ від Горіції.

Я бачив, що вона ніколи не чула про ті місця.

— Болить?

— Ні, тепер не дуже.

Вона встромила мені в рота термометр.

— Італійці ставлять під пахву, — сказав я.

— Помовчте.

Витягши термометр, вона подивилась і одразу ж струснула його.

— Скільки?

— Вам ні до чого знати.

— Ну скажіть.

— Майже нормальна.

— У мене ніколи не буває жару. Зате в ногах повно старого залізяччя.

— Як це розуміти?

— А так, що вони в мене нашпиговані осколками від міни, старими гвинтами, матрацними пружинами і всяким таким добром.

Вона похитала головою і усміхнулась.

— Коли б у ваших ногах було хоч одне чужорідне тіло, виникло б запалення і жар.

— Гаразд, — сказав я. — Ось побачимо, що з них витягнуть.

Вона вийшла з кімнати й повернулася з літньою сестрою, що була рано-вранці. Вони разом узялися стелити постіль, не піднімаючи мене з ліжка. Такого я ще не знав і був дуже потішений.

— А хто у вас начальник?

— Міс Ван Кемпен.

— Скільки в госпіталі сестер?

— Оце лише ми дві.

— I більше не буде?

— Мають приїхати ще.

— Коли?

— Не знаю. Як на хворого, ви занадто цікавий.

— Я не хворий, — сказав я. — Я поранений.

Вони закінчили стелити, і тепер я лежав на чистому гладенькому простиралі, а ще одним таким самим був укритий. Місіс Уокер вийшла і принесла піжамну куртку. Вони натягли її на мене, і я відчув себе чепурним і гарно вбраним.