Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— Не візьму. Хоч я й не на фронті, але я італієць.
— Ну, то й катайте собі геть.
— З вашого дозволу, — сказав він і загорнув бритву в газету. А тоді пішов, залишивши п'ять мідних монет на столику біля ліжка.
Я подзвонив. Зайшла міс Гейдж.
— Покличте, будь ласка, швейцара.
— Зараз.
Прийшов швейцар. Він насилу стримував сміх.
— Той перукар божевільний?
— Ні, signorino [21] . Він просто помилився. Не зрозумів, що я сказав, і йому здалося, ніби ви австрійський офіцер.
21
Signorino —
— Он як, — мовив я.
— Го-го-го, — засміявся він. — Ну й сміху з ним! Ще б один рух, каже, і я б його… — Швейцар провів пальцем по горлу. — Го-го-го… — Він силкувався погамувати сміх. — А коли я сказав йому, що ви не австріяк… Го-го-го!..
— Го-го-го, — сердито мовив я. — Ото було б сміху, коли б він перерізав мені горлянку. Го-го-го.
— Ні, signorino. Де там! Він так перелякався австріяка… Го-го-го!
— Го-го-го, — сказав я. — Ідіть геть.
Він пішов, і я чув, як він регоче в коридорі. Потім там почулася чиясь хода. Я глянув на двері. То була Кетрін Барклі.
Вона перейшла кімнату й стала біля ліжка.
— Здрастуйте, любий.
Вона була свіжа, молода й напрочуд гарна. Мені здавалося, що я ще ніколи не бачив такої гарної дівчини.
— Здрастуйте, — відповів я.
Тільки-но я побачив Кетрін, як ураз відчув, що закоханий у неї. Усе в мені наче перевернулося. Вона озирнулась на двері, упевнилася, що там нікого нема, а тоді сіла на край ліжка, нахилилась і поцілувала мене. Я притягнув її до себе, поцілував і відчув, як б'ється її серце.
— Любонько, — мовив я. — Я такий радий, що ти приїхала!
— То було не дуже важко. Можливо, важче буде залишитися.
— Ти доконче повинна залишитися, — сказав я. — Ти просто чудо… — Я шаленів з кохання до неї. Не міг повірити, що вона справді тут, і ще міцніш притискав її до себе.
— Не треба, — сказала вона. — Ти ж іще не одужав.
— Та одужав, одужав. Іди сюди.
— Ні. Ти ще кволий.
— Та ні, не кволий я. Ну прошу тебе!
— А ти любиш мене?
— Дуже люблю, шалено. Ну йди ж бо!
— Чуєш, як б'ються наші серця?
— Та нехай собі б'ються. Я хочу тебе, просто божеволію.
— Ти справді любиш мене?
— Годі тобі про це. Іди вже сюди. Ну йди, прошу тебе, Кетрін.
— Гаразд, тільки на хвилиночку.
— Добре, — сказав я, — Зачини двері.
— Не можна… Не треба…
— Ну ж бо. Мовчи. Іди сюди…
Кетрін сиділа на стільці біля ліжка. Двері до коридора були відчинені. Шаленство минуло, і мені було так хороше, як ще ніколи в житті.
Вона запитала:
— Тепер ти віриш, що я тебе люблю?
— О, ти моє серденько, — сказав я. — Ти доконче повинна залишитись тут. Вони не можуть тебе відіслати. Я люблю тебе до нестями.
— Нам треба дуже стерегтися. То було просто якесь потьмарення. Так більше не можна.
— Можна, вночі.
— Нам треба пильно стерегтися. Ти повинен стерегтися на людях.
— Я стерегтимусь.
— Обов'язково стережись. Ти такий милий. Ти ж любиш мене, правда?
— Не треба знов про це. Ти не знаєш, як я шаленію, коли ти таке говориш…
— Тоді буду обережна. Не хочу, щоб ти знову шаленів. А тепер, любий, мені треба йти, справді.
— Зараз же приходь назад.
— Прийду
— До побачення.
— До побачення, любий.
Вона пішла. Бог свідок, я не хотів закохатися в неї. Не хотів закохатися ні в кого. Але бог свідок, таки закохався, і тепер лежав на ліжку в госпіталі у Мілані, і в голові моїй снувалися всілякі думки, але було навдивовижу хороше; аж ось до палати зайшла міс Гейдж.
— Лікар уже їде, — сказала вона. — Він дзвонив з озера Комо.
— Коли він буде тут?
— Десь на кінець дня.
Розділ XV
До кінця дня нічого не сталося. Лікар був невеличкий на зріст, тендітний і тихий; скидалось на те, що йому дуже дошкуляє війна. З делікатною і витонченою огидою він повитягав з моїх стегон чимало дрібних сталевих осколків. Від місцевого знеболювання, до якого він удався, тканини немовби замерзали, і болю не було чути, аж поки зонд, скальпель чи пінцет проходили глибше, під знеболений шар. Як пацієнт я надто добре відчував, де кінчалося те замороження, тож невдовзі лікареві забракло його витонченої делікатності, і він сказав, що краще зробити рентген. Зондування не виправдує себе, пояснив він.
На рентген мене повезли до Ospedale Maggiore [22] , і лікар, що робив знімки, був жвавий, вправний і веселий. Мене трохи підвели й тримали за плечі, так що я міг сам бачити на екрані більші чужорідні тіла в моїх ногах. Знімки мали прислати згодом. Лікар попросив мене написати йому в записник моє прізвище, номер полку й декілька слів на згадку. Він заявив, що чужорідні тіла — це мерзота, паскудство, казна-що. А ті австрійці просто сучі діти. Скількох я вбив? Я не вбив жодного, але дуже хотів потішити його, отож і сказав, що поклав їх хтозна-скільки. Мене супроводила міс Гейдж, і лікар обняв її за стан і сказав, що вона вродливіша за Клеопатру. Чи вона зрозуміла? Була така цариця в Стародавньому Єгипті. То бог свідок, що вона вродливіша. Ми повернулися до свого невеличкого госпіталю санітарною машиною, і через деякий час, після того як мене безліч разів підняли з нош, я знову лежав у своєму ліжку нагорі. По обіді принесли знімки — лікар богом присягався, що зробить їх того ж дня, і додержав слова. Кетрін Барклі показала їх мені. Вони були в червоних конвертах, вона витягла їх звідти, піднесла проти світла, і ми обоє стали дивитися.
22
Ospedale Maggiore — Головний госпіталь (іт.).
— Оце ліва нога, — сказала вона, тоді поклала знімок назад у конверт. — А це права.
— Сховай їх, — сказав я, — і йди сюди.
— Не можу, — відказала вона. — Я принесла їх на хвилину, щоб ти подивився.
Вона пішла, а я зоставсь лежати. День був жаркий, і мене аж нудило від лежання. Я послав швейцара по газети, щоб купив усі, які будуть.
Перш ніж він повернувся, до палати зайшло троє лікарів. Я давно помітив, що лікарі, яким бракує медичного досвіду, мають схильність збиватися до гурту й шукати ради один в одного. Лікар, що нездатен належним чином вирізати вам апендикс, порекомендує вам свого колегу, який не зможе як слід видалити мигдалики. Ці троє були саме такі лікарі.