Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— Мабуть, цілого кусня я не з'їм, — мовив він по тому й розрізав одну скибу навпіл. Тим часом натяг снасті не слабшав ні на мить, і ліву руку йому геть посудомило. Вона, мов задубіла, стискала туго напнуту жилку, і старий гидливо подивився на неї.
— Ото ще мені рука, — сказав він. — Гаразд, нехай тебе корчить, коли тобі так подобається. Нехай хоч і на клішню оберне. Добра тобі з того однак не буде.
«Ну, їж, — звелів він подумки сам собі й подивився на темну воду там, де в неї скісно заходила жилка. — їж, це додасть сили твоїй руці. Вона, не винна, що ти вже стільки годин припнутий до риби. Та ти собі можеш і довіку не
Він узяв шматок риби, поклав у рот і став повільно жувати. їсти було можна.
«Добре розжовуй, — сказав він собі подумки, — висмоктуй увесь сік. От якби ще присмачити лимоном чи підсолити — було б зовсім не зле».
— Як себе почуваєш, рука? — спитав він зсудомлену руку, що заклякла, мов нежива. — Ось я з'їм ще шматок задля тебе.
Він з'їв решту скибки, що її розрізав навпіл. Старанно розжував м'якуш і виплюнув шкірку.
— Ну, як воно тобі, рука? Чи ще рано про це питати? — Старий узяв ще одну скибу, тепер уже цілу, й почав жувати.
«Це поживна, повнокровна риба, — думав він. — Добре, що мені попався тунець, а не макрель. Макрель надто солодка. А ця майже зовсім не солодка й ще не втратила ані крихти поживності… Треба викинути з голови все, що не стосується діла, — подумав старий. — Шкода, що я не взяв з собою хоч трохи солі. Хтозна, чи пров'ялиться решта тунця на сонці, чи засмердить, то, мабуть, краще з'їсти все одразу, дарма що не хочеться. Моя риба поводиться спокійно, не шарпає. Отож доїм-но я тунця й тоді буду напоготові».
— Терпи, рука, — сказав він. — Усе це задля тебе. «От коли б можна було нагодувати й мою рибу, — подумав він. — Адже вона мені однаково як сестра. Та все-таки я мушу вбити її, а для цього мені треба набратися сили». І він неквапливо й сумлінно зжував усі довгі клинцюваті скиби тунцевого м'якуша. Тоді випростався й обтер руку об штани.
— Ну от, — сказав він. — А тепер, рука, можеш пустити жилку — я впораюся й самою правою, поки ти не облишиш своїх дурних вибриків.
Він притиснув лівою ногою туго напнуту жилку, що її весь час перед тим затискав у лівій руці, й відхилився назад, наваживши на снасть спиною.
— Боже, зроби так, щоб швидше минулися корчі,— сказав він. — Адже я не знаю, що вона ще утне, ця риба.
«Поки що вона начебто спокійна, — міркував старий, — і знає, до чого веде. Але що в неї на думці? А в мене що? Я мушу в усьому пристосовуватися до неї, бо надто вже вона величезна. Якщо вона вирине, я зможу вбити її. А якщо довіку залишиться в морі, то й я залишуся разом з нею».
Він потер об штани зсудомлену руку й спробував розігнути пальці. Але рука не корилась йому. «Може, вона відійде на сонці,— подумав старий. — А може, коли я перетравлю поживного сирого тунця. Ну, а як не буде іншої ради, я таки розтисну її хоч би там що. Але зараз силувати не стану. Нехай розтиснеться сама й відійде з власного почину. Зрештою, вночі я завдав їй добрячої роботи, коли треба було вивільняти й зв'язувати снасті».
Старий поглянув на безмежний простір моря й збагнув, який він тепер самотній. Проте побачив він і райдужні відсвіти в темній товщі води, й туго напнуту жилку, що зникала в глибині, й дивне коливання тихої морської гладіні. Тепер і над морем скупчувались хмари, віщуючи пасат, а глянувши вперед, старий побачив табун диких качок, що летіли над водою, чітко вирізняючись на тлі неба, — на якийсь час їх обриси неначе затуманювались, тоді знов ставали чіткі,—
Йому пригадалось, як декотрі люди бояться запливати самі в невеликому човні ген у море, звідки не видно берега, й подумав, що в ті місяці, коли негода настає зненацька, їхній страх цілком виправданий. Але тепер була пора ураганів, а в цю пору, коли тихо, звичайно стоїть найкраща в цілому році погода.
«Та й коли надходить ураган, у морі його ознаки завжди видно за кілька днів наперед. На суходолі їх не бачать, бо не знають, на що треба зважати, — думав старий. — Певне, є відміна і в тому, що з берега хмари виглядають інакше, ніж з моря. Та найближчим часом урагану боятись нема чого».
Він подивився на небо й побачив білі купчасті хмари, подібні до накладених одна на одну апетитних кульок морозива, а над ними у високому вересневому небі видніли тонкі смужки пірчастих хмаринок.
— Буде легкий бриз, — сказав старий. — Така погода мені куди вигідніша, ніж тобі, рибо.
Ліву руку йому й досі судомило, але він уже помалу розтискав пальці.
«Ненавиджу корчі,— мав він. — Гидко, що тебе зраджує власне тіло. Коли отруїшся якоюсь тухлятиною і на тебе нападає пронос чи блювота, соромно людей. А як нападуть корчі,— він подумки називав їх calambre [52] ,— соромно самого себе, а надто коли нікого нема поруч.
52
Calambre — cудома (ісп.).
Якби тут був хлопець, він розтер би мені руку, і її одпустило б згори, від ліктя, — подумав старий. — Та дарма, одпустить і від пальців».
У цю мить, ще не помічаючи, як змінився нахил жилки у воді, він відчув правою рукою, що натяг слабшає. Тоді, наваживши на снасть і щосили молотячи лівою рукою по стегну, побачив, як жилка поволі підноситься все вище над водою.
— Зараз вона випливе, — мовив старий. — Ану, рука, оклигуй. Оклигуй, прошу тебе.
Жилка й далі помалу, але невпинно виринала з води, а тоді поверхня океану перед човном здулась, і рибина випливла на світ. Вона випливала довго, наче їй кінця-краю не було, і з боків її струменіла вода. Рибина виблискувала проти сонця, голова й спина в неї були темно-фіолетові, а широкі смуги на боках видавалися в сонячному промінні блідо-бузковими. її довгий, як бейсбольна битка, і загострений на кінці меч скидався на рапіру. Рибина показалася з води на всю свою довжину, а тоді знов пірнула — без сплеску, мов досвідчений нирець, — і старий побачив, як востаннє майнув її великий, схожий на лезо коси хвіст, і одразу ж по тому жилка швидко побігла у воду слідом за рибиною.
— Футів на два довша за мій човен, — сказав старий. Жилка збігала швидко, але рівномірно — отже, рибина не була наполохана. Старий обома руками вчепився за жилку й натягнув її до відпору, силкуючись загальмувати. Він знав: якщо він не здужає сповільнити рух рибини безперервним опором, вона розмотає всю снасть і обірве її.
«Рибина величезна, і я повинен приборкати її,— думав старий. — Не можна давати їй відчути, яка вона дужа й на що здатна, коли б стала тікати. Бувши нею, я б зараз пішов на відчай душі й дав тягу, аж поки щось урвалося б. Та, хвалити бога, риби не такі розумні, як ми, що вбиваємо їх, зате куди благородніші й спритніші».