Пульс безконечності
Шрифт:
“Скоро ввімкнуть термогасники”, — подумав Янсіп, і раптом його увагу привернуло дивне, ледь помітне світіння, що з’являлося то тут, то там. Знову це світіння!.. Янсіп замислився. А що коли його гіпотеза близька до істини? Але як це перевірити? Від таких думок ставало моторошно…
— А, Янсіп! Заходь, друже, — обличчя в Арксі було незвично блідим. — Сідай. Зараз ввімкну “холодильник”.
Арксі підійшов до стіни і натиснув на кнопку. М’яко запрацював кімнатний термогасник, і приємна прохолода розлилася по приміщенню.
Янсіп мовчки сів у крісло. Обрій уже освітлювали промені третього сонця, і Арксі затягнув штори.
— Слухай, Янсіпе, я хотів з тобою зустрітися… щоб повідомити про дещо надзвичайно важливе… — Арксі дуже нервував, вся його поведінка свідчила про це.
Та ось він замовк і ніби злякано замкнувся. Янсіпа це почало дратувати.
— Ну?
— Старий, я… ось-ось помру, — в затуманеному погляді Арксі відчувалась якась приреченість. — Я це відчуваю і вчора все зрозумів…
— Та що з тобою, Арксі?! В чому справа?
“І це говорить один з провідних медиків”, — подумав він.
— Вчора в мене був такий сильний приступ, що я двічі втрачав свідомість, — Арксі безсило перевів подих. — Проте ти майже не знаєш, чим ми займаємося. Три роки ми б’ємося над цим лихом, і єдине, що нам вдалося, — це точно зафіксувати ознаки наближення смертного кінця… — Арксі допитливо подивився в очі товаришеві, — Після двох приступів із втратою свідомості дуже скоро настає третій і… кінець…
— Може, це ще не так, Арксі? — після гнітючої мовчанки глухо запитав Янсіп.
— Та ні, старий, на жаль, це так!..
Через прозорі термостійкі жалюзі проникало яскраве світло. День досягав апогея.
— Крім того, Янсіпе, — знову заговорив Арксі, — я давно хотів тобі сказати… це не просто хвороба, тобто… я певен, що це зовсім не хвороба!
Янсіп здригнувся, наче крізь нього пройшов електричний заряд. “Невже Арксі теж…”
— Трохи розуміюся на своїй справі, старий, — вів далі медик, — але тут зовсім інше. Не хочу нічого остаточно стверджувати, і все ж, думаю, справи надзвичайно серйозні. Мені здається… — тут він раптом змовк.
— Що, що, Арксі? Говори далі!
Арксі не відповідав. Він тупо дивився в куток. Там щось поблимувало. Потім світіння в кутку зникло, а з’явилося вже аж під стелею. “Світіння!” — Янсіп похолов. — А що коли мої здогади — правда?.. Ось і Арксі…” Світіння враз пропало.
Друзі оніміло переглядались, пригнічені якимось незносним тягарем.
— Послухай, Янсіпе, — майже вигукнув Арксі. — Це ж катастрофа, катастрофа!..
— Не впадай у відчай, друже мін. У тобі говорить страх.
— Так, старий, так! Саме страх! За всіх нас, за всю планету! Ти знаєш цифри? Ні? — Арксі болісно посміхнувся. — Так от, наші сумлінні статистики підрахували: з часу появи пандемії, тобто за три роки, населення планети зменшилося на два проценти. На два проценти!.. Ти щось розумієш? — Обличчя в Арксі стало червоним, як захід. — І всі вони померли від цього пекельного головного болю. Ти мене розумієш, старий?..
Арксі знову похилився в кріслі і заплющив очі.
Хоч і працював термогасник, Янсіпові стало душно.
Мозок свердлила божевільна думка: “Невже все правда? Невже правда?..”
— Арксі, друже! Не падай духом! Тримайся. Я мушу йти. Ми ще побачимо… — він погрозив кулаком у повітря. — Мені терміново треба повернутись до себе. Не здавайся, Арксі. До зустрічі…
В астрофізичному центрі, де Янсіп працював головним інженером відділу фізики ближнього космосу, було дуже шумно. Люди в малинових халатах метушилися, нічого не роблячи. Всі були вкрай збуджені.
— Що сталося? — Янсіп зупинив молодого фізика.
— Померли двоє з управління траєкторій, — кинув той і побіг далі.
Янсіп швидко зайшов до свого кабінету. Відразу відключив весь зовнішній зв’язок і ввімкнув емісійний захист. По внутрішньому селектору він зв’язався з двома своїми однодумцями, Олпетом і Дораном, і попросив їх негайно зайти. Через хвилину ті вже були в нього.
— Доране, замкни двері.
Доран мовчки повернув ключ у дверях і сів біля Олтепа.
— Друзі, — почав Янсіп, не підводячи голови, — друзі мої, про нашу гіпотезу ніхто, крім нас трьох, не знає. По-моєму, настав час вживати якихось заходів. Яких, ми поки що не знаємо. Ясно одне: треба сповістити хімічний центр. Зв’яжемося по каналу… — тут він запнувся, згадавши про світіння. Емісійний захист виключений, але…
Доран і Олпет уважно дивилися на Янсіпа і мовчали. Янсіпа вразив вираз їхніх очей, точніше, відсутність в них будь-якого виразу.
— Що з вами?
— Нічого, — разом відповіли Доран і Олпет.
— Голови не болять?
— Ні.
“Напевне, після приступу”, — співчутливо подумав Янсіп і вже не так збуджено вів далі:
— Тоді ось що. Зв’яжемося з хіміками і викладемо їм свої міркування. Але треба бути дуже обережними. Я навіть не певен, що наш емісійний захист… — тут він знову запнувся і озирнувсь.
Доран і Олпет дивилися на нього, як йому здалося, байдуже. “Якісь вони дивні сьогодні”, — знову подумав Янсіп.
— Отже, яка ваша думка щодо цього?
— Ми з тобою згодні, — слова Олпета прозвучали ніби звідкись здалеку.
— Добре. Отже, зв’язуватися з хіміками по… нашому каналу, а далі вирішуватимемо разом, — тихо сказав Янсіп, відчуваючи, що починає боліти голова. — Ідіть до себе і працюйте. Тут ще ця пригода, просто голова обертом іде, — зітхнув Янсіп і витяг з кишені таблетку біозину, наперед знаючи, що вона не допоможе.
Співробітники вийшли. “Чому вони сьогодні такі мовчазні? І якісь дивні, наче їх підмінили…” Думки, одна похмуріша за одну, роїлися в голові, що й так розколювалася від болю. Янсіп ліг і заплющив очі. Треба було думати, аналізувати, але в скронях вистукувала кров. Чомусь яскраво сплив у пам’яті один епізод, ще з того часу, коли стартував зореліт “Атемок”. Його маршрут пролягав у район червоних планет, де треба було провести заміри і встановити причини зміщення цих планет у бік зовнішнього кільця. До складу екіпажу входили троє астронавтів і четверо вчених. Серед них був і близький товариш Янсіпа, теж фізик, його й попросив Янсіп дати з корабля неофіційну радіограму. В призначений час апарат стартував і зник у глибині неба. Пізніше, уже сидячи в себе в кабінеті, Янсіп почув умовні сигнали з космосу. Він кинувся до приймача і натиснув на кнопку дисплея. Засвітився екран і видав радіограму: “Янсіпу. При старті боліли голови в трьох. На висоті одного планетарного радіуса від поверхні біль враз зник і вже не поновлювався. Ідемо своїм курсом. Почуваємо себе нормально. Тінез”.