Пульс безконечності
Шрифт:
На спектрофлюоритовій стінці в танку застигли різноколірні мультизайці та сміхотливі лепусенята. Пола зітхнула й стерла їх зі стіни. Кінчаються дитячі казки…
Вона схилилась над манежем, дивлячись на рожеве дитяче тільце, і раптом її охопила нестримна хвиля ніжності, захотілось схопити Станку на руки, розтермосити, притиснути до себе, поцілувати…
Пола відсахнулась від манежу. Відчувала: ще мить — і вона не зможе стриматися, розридається вголос і налякає дітей.
Підійшла до вікна і прочинила його навстіж. Каріатида стояла вже високо над обрієм, і сніг на вулиці різав очі. Абсолютно сухе, тепле повітря відразу ж забило легені, і Пола закашлялася. Це допомогло їй оволодіти собою.
“Усе, годі. — Вона здмухнула волосся, що впало на чоло. — Не можна, щоб діти побачили тебе такою. Будь веселою і життєрадісною, начебто нічого не скоїлося”.
Пола повернулася і гучно сплеснула в долоні.
— Годі спати, соньки. Пора вставати. Півень проспівав!
На спектрофлюоритову стіну скочив вогненний півень і оглушливо кукурікнув.
Пола стягла ковдру з Ларінди, потім перехилилася через манеж і спробувала розбудити Станку.
— Ну-ну, досить потягусики робити, розплющуй оченята!
Вона поляскала Станку по спині, але у відповідь долинуло лише невиразне муркотіння.
— А от я зараз води холодної принесу, — пообіцяла Пола, і Станка, злякано здригнувшись, відразу ж розплющила очі.
Мати підхопила її під пахви й поставила на підлогу.
— Ось так воно краще. Поглянь, уже гноми давно на зарядку вишикувались, тебе чекають.
На передньому плані спектрофлюоритової стіни сім веселих гномів у різнобарвних шароварах почали робити ранкову зарядку. Трохи далі, на задньому плані стереозображення, дівчинка в трико виконувала вправи за системою Страдіссона. У кімнаті все дужче відчувався запах соснового бору, ранкової свіжості, ніби узлісся, де вистрибували зараз дівчинка та гноми, справді було поряд. Звідкілясь із-за розлогих сосен хрипким метрономом відміряла час зозуля, а в росяній траві сюрчали коники.
Пола рвучко відвернулася. Поштовхом руки відіслала ліжко та манеж у протилежну стіну, де постелі пройдуть дезобробку і ввечері повернуться на свої місця чистими й випрасуваними.
Ларінда позіхнула й, ставши навшпиньки, потягнулася. Потім відразу ж, без жодного переходу, вигнулася у місток.
— А я не хочу з гномами, — закапризувала Станка. — Я хочу, як Лалінда!
— Лалінда, Лалінда! — передражнила її старша сестра. Вона пружно відштовхнулась і перейшла із містка у стійку на руках. — Спершу “р” навчись вимовляти.
Станка набурмосилась і почала колупати ногою штучне трав’яне покриття підлоги.
— Що сталося, Станко? — спитала Пола. — Дивись, як Прошка весело зарядку робить!
Станка спідлоба позирнула на гномів.
— А чого вона длазниться!
Мати всміхнулась і погладила Станку по голові.
— Вона просто забула, що сама була такою ж.
Ларінда лише знизала плечима й, стріпнувши коротким волоссям, почала на місці крутити колесо.
Полі стало сумно. От уже й виросла старша донька. Чомусь ми, батьки, помічаємо це тільки тоді, коли скоїться щось із нами самими, коли ламається звичний ритм життя, з очей спадає полуда повсякденності, а з плечей — звичний тягар монотонних турбот. І ти раптом помічаєш; що на скронях у твого чоловіка прозирнула сивина, а в самої в куточках очей зібралися зморшки, що не піддаються масажу. А діти починають відмовчуватись при твоїх настирливих розпитуваннях, у них з’являються якісь свої таємниці, свої інтереси, формується непомітно для тебе й незалежно від тебе своє життя. І тоді ти усвідомлюєш, що твоя опіка їм уже не потрібна. Вони стали дорослими…
Ранкова зарядка скінчилася, і гноми, вихопивши з високої трави рушники, побігли до струмка вмиватися.
Пола знову плеснула в долоні.
— На превелику радість моїх дітей, бруднуль і невмивак, — виголосила вона, — вмивання відміняється!
— Ул-ла-а! — аж застрибала на місці Станка. Ларінда ж лише скоса кинула здивований погляд на матір.
— Відсьогодні ми будемо обтиратися снігом, — продовжувала Пола. — А тому всім одягти купальники і за п’ять хвилин бути в коридорі. — Вона рушила до дверей і вже звідти, обернувшись, підморгнула: — Усім зрозуміло? Вперед!
Пола зазирнула до їдальні, замовила сніданок, а потім зайшла до себе в кімнату, щоб скинути халат і вдягти темні окуляри. І тут її викликали зі Шкільного містечка. Вона відповіла на виклик, і в кутку кімнати репродукувався старший вихователь.
— Добридень, Поло.
— Добридень.
— Вибачте, що турбую вас так рано. Боявся пізніше не застати. Річ у тім, що вчора ви, забираючи дітей, не сказали нам, коли вони повернуться…
— Боюся, що я вам цього і зараз не зможу сказати… Старший вихователь похитав головою.
— Сподіваюсь, вони не багато пропустять по програмі? — спитала Пола.
— Ні. Гадаю, вони нічого не пропустять. У Шкільному майже нікого не залишилось… Вибачте, що потурбував. До побачення. Передавайте вітання Іржі.
І тут витримка на мить полишила Полу.
— Іржі пішов учора ввечері, — схлипнула вона. — Добровольцем.
Вихователь змінився на лиці. Якийсь час мовчав, потім сказав заспокійливо:
— Нічого, Поло. Будемо сподіватися, що все пройде нормально. А моє вітання Іржі все-таки не забудьте передати.
Пола боялася знову зірватися, тому лише мовчки кивнула і відключилася. Безцільно пройшлася по кімнаті, повільно скидаючи халат. Напросилася на співчуття…
— Мамо! — гукнула Станка із коридора. — Ми вже готові!
Пола здригнулася і провела рукою по обличчю. Вона мусить стриматися. Мусить, мусить, мусить… Зітхнула й, так і забувши вдягти окуляри, вийшла в коридор.
— Готові? — весело перепитала. — Тоді уперед!
Пола підхопила Станку на руки і разом із Ларіндою вибігла на ґанок. Тут вона легенько підштовхнула Ларінду, й вони всі втрьох опинились у заметі. Знявся вереск, і почався гармидер.
— Ой, мамочко! Ой, мамочко! — тільки повискувала Станка, поки мати натирала її снігом.
Потім вони грали в сніжки, й Полі дісталося більше за всіх, адже їй довелося битися проти двох. Нарешті помітила, що діти вже стомилися, вдала з себе переможену.
— Здаюся, здаюся! — змахнула руками.
— Перемога! — радісно вигукнула Ларінда і кинула останню сніжку в стіну дому.
— Ура-а! — підхопила переможний клич Станка і, підстрибнувши, почепилася матері на шию.
— Чудово! А тепер — у душову! — наказала Пола і, взявши доньку за плечі, повернула її обличчям до дверей. — Ларіндо! Прийміть іонний душ, перевдягніться і йдіть до їдальні снідати. І допоможи Станці одягнутися!