Пульс безконечності
Шрифт:
Її почало тіпати.
“Мені страшно. Усім нам страшно, — подумала вона, охопивши себе руками. — І кожен — зі страхом наодинці”. Вона згадала концертний зал, глядачів, що приймали їх тепло й щиро. Вони не бояться. Тут їхній дім, їхня робота. А хто ми? Співучі пташки, що спустилися з райських кущів на тлінну землю… Світлана, так та навіть усміхатись не могла на сцені і відразу пішла до себе в номер, пославшись на головний біль. Байрой, хоч і був сьогодні в ударі і перевершив самого себе, не міг позбутись незвичної для нього скутості у виконанні. Ну, а про Косташена взагалі говорити нічого. Для нього існує лише світ крелофонії, а все інше його просто дратує… Ода, Ода!..
Брітта вийшла на середину кімнати і опустилась у крісло, що послужливо виросло біля неї.
— Треба перевдягтись, — вголос подумала вона.
Стіна слухняно розсунулась, відкриваючи шафу, але Брітта навіть не зробила спроби підвестися: якась неймовірна апатія скувала її, не хотілось нічого робити, навіть ворушитися. І голова була порожньою, важкою, без жодної думки. І не виникало жодних бажань…
Брітта не змогла б сказати, скільки часу просиділа так — хвилину, годину чи більше. Час повністю зник для неї. Та коли врешті-решт опам’яталась і розблокувала вікно, вже світало.
Страх знову повернувся до неї, вона підвелася з крісла і повільно підійшла до вікна. Над академмістечком розгорявся сірий, неживий світанок.
Брітта вперлася в холодний пластик долонями і чолом. Містечко іще спало. Слабка поземка мела по його вулицях нетанучий сніг. Було порожньо, тихо, зверху тисло сіре, важке, неначе пластилінове небо. Раптом із-за обрію вистрибнула велика мерехтлива зірка і поволі почала підніматись по небосхилу. Брітта стрепенулася було, але швидко зрозуміла, що це таке, і відразу знітилася: орбітальна станція “Шпігель”.
— Як же довго це буде тривати?.. — з тугою прошепотіла вона.
Із третьої спроби Кратов прорвав заблоковані двері й просто-таки вдерся в лабораторію.
— Усе працюєш, затворнику, — мовив він, розстібаючи комір і витираючи піт із чола. — Ху, жарко!
У лабораторії було темно, миготіли далекі зорі, бубонів голос інформатора, а посередині висіло вугільно-чорне веретено.
— Здрастуй, Алеку, — стомлено відказали з темряви. — Проходь, якщо вже зміг прорватися.
Кратов з побоюванням ступнув уперед і відразу ж боляче забив коліно об величезну конструкцію, силует якої вималювався в темряві.
— Чорт! — лайнувся він. — Зараз я вам улаштую маленький розгардіяш!
— Добре вже, — в голосі пролунав жаль. — Якщо ти зламав двері, щоб мене побачити, то про яку роботу може йти мова?
Величезне чорне веретено зникло, повільно почало світлішати.
— Проходь.
У заставленій приладами лабораторії Кратов насилу відшукав очима Кронса. Той сидів за якоюсь установкою — визирала лише його голова — і дивився на Кратова втомленими запаленими очима.
— Мотлоху тут у тебе, як у Плюшкіна, — невдоволело пробурмотів Кратов і обережно обійшов схожу на готового до стрибка багатоногого хемопандра установку, що стояла в нього на шляху.
— Здаси новий корпус, буде ще більше, — бадьоро запевнив Кронс. — Проходь, сідай.
Кратов добрався до нього і сів у запропоноване крісло.
— Не спав? — Чи то запитав, чи то констатував Кронс. — Знову засідали до самого ранку… Ну і що ви там нового надумали в Раді?
Кратов розстебнув куртку і почав масирувати ділянку серця.
— Пригостив би кавою, чи що, — попрохав він. Кронс невесело мугикнув.
— Навіть якби Рада не наклала вето на воду, ти в мене міг би тільки мріяти про каву. Коли вже ти всерйоз зацікавишся власним серцем?
Кратов слабо відмахнувся, поліз у кишеню, дістав пігулку поліклетаміну і ковтнув її. Кронс похитав головою.
— Ну, а тепер давай викладай, навіщо прийшов. Адже ти останнім часом до мене просто так і не зазирнеш.
— Ти ж мене кавою не пригощаєш, — відказав невесело Кратов, застібаючи куртку. Біль у серці поступово стихав. — Будемо вважати, що цього разу я прийшов до тебе як до спеціаліста в галузі фізики макропростору. Мені потрібен максимум інформації про Чорні Кокони.
Якусь мить Кронс пильно дивився на Кротова і тільки мовчки жував губами.
— Ти вже… звертався по довідку до інформатора? — нарешті спитав він.
— Авжеж, — кивнув Кратов. — Але там практично нічого немає.
Інформація справді була мізерною: історія відкриття трьох відомих людству Чорних Коконів та куценькі дані спостережень за ними. Перший Чорний Кокон із розміром по осі більше двох парсеків було вікрито п’ятдесят шість років тому в системі Друянова. Другий, за розмірами приблизно такий самий, знайшли в двадцять шостому секторі і, нарешті, третій, найменший із них, усього в дві сотих парсека, виявили років п’ятнадцять тому недалеко від системи Джонатан. Проіснувавши вісім років, він несподівано розкрився, розтягнувши свої дві сотих парсека у півтора парсека вільного простору. Біля Коконів було створено стаціонарні станції спостереження, однак інформація про них була надзвичайно бідна. Чорні Кокони поглинали всі види випромінень, самі при цьому нічого не випромінювали, не мали жодних відомих людству полів і в той же час не пропускали всередину матеріальних тіл. Але найменше подобалась Кратову не відсутність інформації про Чорні Кокони, а тривалість їхнього існування, що не обмежувалась ані століттями, ні навіть тисячоліттями. Кронс знову пожував губами.
— Боюся, що знаю не більше…
— Та що я — мушу обценьками все з тебе витягати? — спересердя ляснув себе по коліні Кратов. — Невже за п’ятдесят років ніхто з вас не вигадав хоч поганенької теорії?!
— Якщо це, звісно, можна вважати теорією… — знизав плечима Кронс. — Років через десять після відкриття першого Кокона Фредіссон висунув одне припущення, засноване на його ж моделі пульсуючих галактик. Ядра галактик, згідно з його моделлю, періодично викидають матерію-простір, за рахунок чого і відбувається розширення нашого Всесвіту. Простір, тривіально висловлюючись, зморщується і жолобиться, в той час як галактики являють собою субстанції, які безперервно пухнуть і розштовхують одна одну. Природно, що в суміжних із іншими галактиками зонах цілком можливе утворення своєрідних згустків, а точніше — згортків простору. Втім, це не виключає утворення подібних згортків простору і в самих галактиках. На жаль, у суміжні зони ми поки що не проникли і не можемо стверджувати, що Чорні Кокони — це і є згортки Фредіссона. Так що можна сказати, Алеку, — Кронс іронічно посміхнувся, — нам казково пощастило, що Чорний Кокон утворився саме навколо Каріатиди і ми нарешті зможемо помацати його ізсередини.
— Еге ж, пощастило… Друа зі своїми хлопцями просто на сьомому небі від щастя…
— Так чого ж ти усе-таки прийшов? — різко запитав Кронс. — Гадаєш, я повірив у цю казочку про відсутність інформації? Адже про все, що я тобі зараз розповів, ти давно вже дізнався на Раді від самого Друа.
Кратов здивовано підняв брови і з цікавістю поглянув на Кронса, точніше, на його лису, блискучу голову, що визирала з-за установки.
— Своєрідна в тебе манера приймати гостей, — відзначив він. — Виставив голову, як лялька, з-за ширми… Слухай-но, може, ти там голий сидиш, га?