Quo vadis

Сенкевич Генрик

– Додому, Урсе, додому, до Плавтіїв!

– Ми туди йдемо! – відповів Урс.

Поки що вони, однак, опинилися в невеликому атрії, що належав до покоїв Акти. Там Урс усадовив Лігію на мармурову лаву біля фонтана. Акта заходилась її заспокоювати й переконувати, щоб відпочила, – адже зараз їй ніщо не загрожує, п'яні гості будуть після бенкету спати до вечора. Та Лігія довго не могла заспокоїтись і, стискаючи руками скроні, лише повторювала, як дитина:

– Додому, до Плавтіїв!

Урс був готовий виконати її прохання. Звичайно, біля брами стоять преторіанці, та він однаково пройде. Тих, хто виходить, солдати не затримують. Перед вхідною аркою нош сила-силенна.

Гості будуть виходити натовпами. Ніхто їх не зупинить. Вони вийдуть разом з іншими і просто вирушать додому. А втім, він тут не указ! Як царівна звелить, так і буде. Для того він тут.

– Так, Урсе, ми вийдемо, – повторювала Лігія.

Довелось Акті виявити розсудливість за них обох. Вийдуть! Авжеж! Ніхто їх не затримає. Та втікати з дому імператора не дозволено, і хто це зробить, той учинить злочин, державну зраду. Так, вони вийдуть, а ввечері центуріон із загоном солдатів принесе смертний вирок Авлу та Помпонії Грецині, а Лігію знову забере до палацу, й тоді їй уже не буде порятунку. Якщо родина Авла прийме її під свій дах, їх напевно чекає смерть.

У Лігії опустилися руки. Виходу не було. Належало вибирати між загибеллю родини Плавтіїв і своєю. Вирушаючи на бенкет, вона сподівалася, що Вініцій і Петроній випросять її в імператора й повернуть Помпонії, та тепер вона знала, що саме вони вмовили імператора відняти її у Плавтіїв. Виходу не було. Тільки чудо могло вирятувати її з цієї безодні. Чудо і всемогутність Божа.

– Акто, – з відчаєм мовила вона, – ти чула, як Вініцій говорив, що імператор подарував мене йому і що нині ввечері він пришле по мене рабів і забере мене в свій дім?

– Чула, – відповіла Акта.

І, розвівши руками, замовкла. Відчай, що звучав у голосі Лігії, не знаходив відгуку в її душі. Адже вона раніше була коханкою Нерона. Серце її при всій її доброті не могло перейнятися відчуттям сорому за такі відносини. Сама донедавна рабиня, Акта занадто звиклася з рабською долею, до того ж вона продовжувала кохати Нерона. Якби він побажав повернутися до неї, вона б зустріла його з розкритими обіймами, була б щаслива. Розуміючи, що Лігія або мусить стати коханкою молодого красеня Вініція, або накликати на себе й на родину Плавтіїв погибель, Акта не могла збагнути, як дівчина може вагатися.

– Залишатися в домі імператора, – помовчавши, сказала вона, – тобі не більш безпечно, ніж в домі Вініція.

Їй і на думку не спало, що, хоча вона має рацію, слова її означали: «Змирися зі своєю долею і стань наложницею Вініція». Та Лігії, яка ще відчувала на своїх устах його жагучі, як розжарене вугілля, поцілунки, що дихали тваринною пристрастю, кров кинулася в обличчя лише при нагадуванні про нього.

– Нізащо! – палко вигукнула вона. – Я не залишуся ні тут, ні у Вініція, нізащо не залишуся!

– Невже Вініцій такий тобі ненависний? – запитала Акта, здивована цим спалахом.

Та Лігія не могла відповісти, ридання знову стрясали її. Акта пригорнула дівчину до своїх грудей і заходилася її втішати. Урс важко дихав і стискав величезні кулаки – відданий, як пес, своїй любій царівні, він не міг витерпіти вигляду її сліз. У його лігійському напівдикому серці росло бажання повернутися до зали й задушити Вініція, а якщо знадобиться, й імператора, та він боявся, що може занапастити свою володарку, й на додачу не був упевненим, що такий вчинок, який видався йому спершу зовсім простим, личить прихильнику розп'ятого агнця.

– Невже він тобі такий ненависний? – повторила знову своє запитання Акта, обіймаючи Лігію.

– Ні, ні, – заперечила Лігія, – я не мушу його ненавидіти, адже я християнка.

– Я

знаю, Лігіє. Знаю також із послань Павла з Тарса, що заборонено миритися з безчестям і страшитися смерті більше, ніж гріха, та скажи мені, чи дозволяє твоє вчення спричиняти смерть.

– Ні.

– Так як же можеш ти накликати помсту імператора на дім Авла?

Настало коротке мовчання. Знову перед Лігією розверзлася бездонна прірва.

– Я запитую про це, – заговорила знову молода вільновідпущениця, – тому що мені жаль тебе й жаль добру Помпонію, і Авла, і їхнього хлопчика. Я ж бо давно живу в цьому домі і знаю, чим загрожує гнів імператора. Ні, втікати звідси вам не можна. В тебе залишається єдиний шлях: благати Вініція, щоб він оддав тебе Помпонії.

Та Лігія вже опустилася навколішки, звертаючись із благанням до іншого. Поряд із нею став навколішки Урс, і обоє почали молитися – молитися в домі імператора при світлі ранкової зорі.

Акта вперше бачила таку молитву й не могла відірвати очей од Лігії – повернена до неї в профіль дівчина, підвівши обличчя та руки до небес, дивилася ввись, ніби очікуючи звідти порятунку. Освітлене зорею темне волосся й білий пеплум відбивалися в зіницях – вся в їх сяянні, вона сама, здавалося, світилась. У зблідлому обличчі, розкритих губах, у піднесених до неба руках і в очах було щось екстатичне, неземне. Й Акта раптом зрозуміла, чому Лігія не може стати нічиєю наложницею. Перед колишньою коханкою Нерона ніби відхилився краєчок завіси, що приховувала світ, цілковито відмінний од того, до якого вона звикла. Її дивувала ця молитва в домі лиходійств і сорому. Раніше вона гадала, що для Лігії нема порятунку, але тепер почала вірити, що може статися щось незвичайне, що на допомогу дівчині може з'явитися така могутня сила, з якою самому імператору не впоратися, що з неба спуститься раптом крилате воїнство або сонце підійме її своїм промінням і понесе до себе. Вона чула про багато чудес, які здійснювались у християн, і тепер подумала, що, мабуть, усе це правда, якщо Лігія так молиться.

Та ось Лігія нарешті встала з колін, обличчя її світилося надією. Урс теж підвівся і, присівши навпочіпки біля лави, дивився на свою володарку, очікуючи, що вона скаже.

Очі дівчини затуманились, і дві великі сльози повільно поповзли по щоках.

– Хай благословить Господь Помпонію та Авла, – сказала Лігія. – Я не маю права накликати на них загибель, а отже, я більше ніколи їх не побачу.

Потім, повернувшись до Урса, вона сказала йому, що тепер він один у неї зостався на цілому світі й мусить бути їй батьком і опікуном. Їм не можна шукати притулку в Авла, щоб не накликати на старих гнів імператора. Але вона також не може лишатися ні в палаці імператора, ні в домі Вініція. Нехай же Урс виведе її з міста, нехай заховає де-небудь, де її не знайдуть Вініцій і його слуги. Вона піде за Урсом куди завгодно, за моря і за гори, до варварів, де не чули слова «Рим» і куди не сягає влада імператора. Нехай забере її звідси і порятує, він один у неї зостався.

Лігієць був готовий на все – на знак покірності він схилився та обняв її ноги. Та на обличчі Акти, котра очікувала від молитви чуда, відбилося розчарування. Тільки й усього? Втікати з палацу імператора – значить здійснювати злочин, який іменується державною зрадою, кара за нього неминуча, і навіть якщо Лігія зуміє заховатись, імператор помститься Авлу. Хоче вона втікати, хай краще втікає з дому Вініція. Тоді імператор, який не любить займатися чужими справами, можливо, не захоче допомагати Вініцію в пошуках, і принаймні не буде вчинено державної зради.