Quo vadis

Сенкевич Генрик

– Ні, Марку. Сталося те, чого хотіла сама Лігія.

– Так ти знала, що вона хоче втекти! – вибухнув Вініцій.

А вона поглянула на нього імлистими очима майже суворо.

– Знала, що вона не хоче стати твоєю наложницею.

– А ти чим була все життя?

– Я ж бо до того була рабинею.

Але Вініцій не переставав обурюватись. Імператор подарував йому Лігію, отже, йому не треба запитувати, чим була до того. Відшукає її хоча б і під землею і вчинить із нею все, що йому заманеться. Отак! І буде його наложницею. І він накаже її шмагати щоразу, коли йому захочеться. Коли йому набридне, віддасть її останньому зі своїх рабів або накаже крутити жорна у своїх африканських маєтках. А тепер буде її шукати і знайде тільки для того, щоб розчавити, розтоптати,

принизити.

І гарячкуючи все дужче, втратив усяке відчуття міри настільки, що навіть Акта зрозуміла: обіцяв більше, ніж був би здатний виконати, а мовить його вустами гнів і мука. За муки мала б його пожаліти, але перебрана ним міра вичерпала її терплячість, так що врешті запитала його, навіщо до неї прийшов.

Вініцій наразі не знав, що відповісти. Прийшов до неї, бо так хотів, бо гадав, що отримає якісь відомості, але власне прийшов тільки до імператора, а не маючи можливості з ним побачитися, зайшов до неї. Лігія, втікаючи, вчинила опір волі імператора, отож він, Вініцій, ублагає його, щоб наказав її шукати в усьому місті й державі, хоч би й довелося використати для того всі легіони й перетрясти по черзі кожний будинок в імперії. Петроній підтримає його прохання, й пошуки розпочнуться сьогодні ж.

На те Акта мовила:

– Стережися, щоб її не втратив назавше саме тоді, коли її за наказом імператора відшукають.

Вініцій нахмурив брови.

– Що це значить? – запитав.

– Слухай мене, Марку! Вчора були ми з Лігією в тутешнім саду й зустріли Поппею, а з нею маленьку Августу, яку несла муринка Ліліт. Увечері дитя захворіло, а Ліліт твердить, що було зурочене і що зурочила його та чужоземка, яку зустріли в саду. Якщо дитя видужає, про це забудуть, але в противному разі Поппея перша звинуватить Лігію в чарах, і тоді, хоч де б її відшукали, не буде для неї порятунку.

Настала хвилина мовчання, потім Вініцій озвався:

– А може, й зурочила? Мене ж зурочила.

– Ліліт повторює, що дитя заплакало враз, коли вона його пронесла повз нас. І дійсно! Заплакало. Певно, винесено його в сад уже хворим. Марку, шукай Лігію сам, де хочеш, але доки маленька Августа видужає, не говори про неї з імператором, бо накличеш на неї помсту Поппеї. Досить уже очі Лігії плакали через тебе, й нехай усі боги стережуть тепер її бідолашну голову.

– Ти її любиш, Акто? – запитав похмуро Вініцій.

І в очах вільновідпущениці блиснули сльози.

– Так! Полюбила її.

– Бо тобі не віддячила ненавистю, як мені.

Акта подивилася на нього за хвилину, ніби вагаючись або ніби прагнучи з'ясувати, чи говорив щиро, потім відказала:

– Чоловіче запальний і сліпий! Вона ж тебе кохала.

Вініцій підхопився під впливом тих слів як навіжений.

Неправда! Ненавиділа його. Звідки Акта може знати?! Чи після одного дня знайомства Лігія їй зізналася? Що то за кохання, яке віддає перевагу бурлацтву, ганьбі вбогості, невпевненості в завтрашньому дні, а може, й злиденній смерті над уквітчаним домом, у котрім чекає з учтою коханий! Ліпше йому таких слів не чути, бо готовий збожеволіти. Та не віддав би ж цієї дівчини за всі скарби цього палацу, а вона втекла. Що то за кохання, яке боїться насолоди, а породжує біль! Хто це зрозуміє? Хто може зрозуміти? Якби не сподівання, що її відшукає, встромив би в себе меча! Кохання ж віддає себе, а не забирає. Були хвилини, коли жив у Плавтіїв, що сам вірив у близьке щастя, але тепер знає, що вона його ненавиділа, ненавидить і помре з ненавистю в серці.

Але Акта, зазвичай боязка й лагідна, вибухнула в свою чергу обуренням. Як же він старався її прихилити? Замість того, щоб поклонитися за неї Авлу та Помпонії, відібрав дитя у батьків підступом. Хотів її зробити не дружиною, а наложницею, її, вихованку шляхетного дому, її, царську доньку. І привів її до цього дому лиходійства й ганьби, осквернив її цнотливі очі видовищем паскудного бенкету, поводився з нею, як із повією. Невже забув, чим є дім Авла і ким Помпонія Грецина, котра виховала Лігію? Невже немає достатньо розуму, щоби розгадати, що то жінка інша, ніж Нігідія, ніж Кальвія Криспінілла, ніж Поппея

і ті всі, котрих він зустрічає в домі імператора? Невже, побачивши Лігію, не зрозумів одразу, що то чисте дівча, котре віддає перевагу смерті над ганьбою? Звідкіля йому знати, яких вона визнає богів, і чи не чистіших, не ліпших за безпутну Венеру або за Іриду [172] , котрих ушановують розпусні римлянки? Ні! Лігія не робила їй зізнань, але говорила їй, що порятунку очікує від нього, від Вініція; сподівалася, що він випросить для неї в імператора повернення додому і що він оддасть її Помпонії. А кажучи про те, ніяковіла, як дівча, котре кохає і вірить. І серце її було для нього, та він сам налякав її, образив, обурив, так нехай же шукає тепер її за допомогою солдатів імператора, але нехай знає, що коли дитя Поппеї помре, то на Лігію впаде підозра і загибель її буде неминуча.

172

Ірида – у грецькій міфології уособлення райдуги, вісниця богів.

Крізь гнів і біль Вініція почало пробиватися розчулення. Повідомлення про те, що Лігія кохала його, зворушило до глибини душі. Пригадав її в саду Авла, де слухала його слова з рум'янцем на обличчі та з очима, повними світла. Здалося йому, що в той час насправді починала його кохати, й раптом огорнуло його при цій думці відчуття якогось щастя, та ще й у сто разів більшого, ніж те, котрого прагнув. Він подумав, що справді міг би мати її, слухняну, а до того ж люблячу. Обвила б вона пряжею двері його й намастила вовчим лоєм, а потім усілася б, як дружина, на овечій шкурі біля його вогнища. Ось і почув би з її вуст традиційне: «Де ти, Кай, там і я, Кая», – й була б назавше його. Чому ж він так не вчинив? Адже був готовий на це. А тепер її нема й може її не відшукати, а коли б і відшукав, може її втратити, а коли б навіть не втратив, не захочуть його ані Плавтії, ані вона. Тут у нього від гніву почало підійматися волосся на голові, але тепер гнівався він не на Плавтіїв чи Лігію, а на Петронія. Той був у всьому винен. Якби не він, Лігії не довелося б бурлакувати, була б його нареченою, й ніяка небезпека не висіла б над її коханою головою. А тепер усе сталось і запізно виправляти зло, котре виправити неможливо.

– Запізно!

І здавалося йому, що прірва розверзлася перед його ногами. Не знав, що зробити, як учинити, куди звернутися. Акта повторила, як луна, слово «запізно», котре в чужих устах прозвучало йому як вирок смерті. Розумів тільки одне, що треба йому знайти Лігію, бо інакше станеться з ним щось жахливе.

І, вгорнувшись машинально тогою, хотів піти, не прощаючись із Актою, та раптом завіса, що відділяла передпокій од атрію, відхилилася й він побачив перед собою жалобну постать Помпонії Грецини.

Очевидно, й вона довідалася вже про зникнення Лігії і, вважаючи, що їй легше буде, ніж Авлу, побачитись із Актою, приходила до неї добути якісь відомості.

Але, побачивши Вініція, повернула до нього своє дрібненьке, бліде личко й за хвилину мовила:

– Марку, нехай Бог тобі простить кривди, що їх заподіяв ти нам і Лігії.

А він стояв з похиленою головою, з відчуттям нещастя й вини, не розуміючи, який бог мав і міг йому простити й чому Помпонія говорила про прощення, коли мусила б говорити про помсту.

І врешті вийшов безпорадний, з головою, повною тяжких думок, великої стурбованості та здивування.

У дворі й під галереєю стояли стривожені гурти людей. Між палацовими рабами видно було вершників і сенаторів, які прибули довідатися про здоров'я маленької Августи, а заодно показатися в палаці й скласти доказ своєї стурбованості хоч би перед рабами імператора. Вістка про хворобу «богині», видно, поширилася швидко, бо прибували цілі натовпи. Дехто з прибулих, бачачи, що Вініцій виходить із палацу, запитували в нього про новини, але він, не відповідаючи на запитання, йшов уперед, аж поки Петроній, який теж прибув уже за новинами, мало не зачепивши його плечем, зупинив.