Quo vadis
Шрифт:
Але по дорозі до триклінію, при вході до коридору, призначеного для челяді, вздрів раптом струнку постать Евніки під стіною серед інших рабів і, згадавши, що не дав Тейрезію іншого наказу, окрім як висікти її, нахмурив знову брови й почав шукати його очима. Не помітивши його, одначе, між слуг, звернувся до Евніки:
– Чи висікли тебе?
А вона вдруге кинулася до його ніг, притислася до країв його тоги, відповіла:
– О, так, володарю! Висікли! О, так, володарю!..
В голосі її бриніла ніби радість і вдячність. Очевидно, вважала, що покарання замінило їй вигнання з дому і що тепер може залишитися. Петронія, що зрозумів це, здивував той пристрасний опір рабині, але надто був досвідченим знавцем людської натури, аби не здогадатися: хіба що любов могла бути приводом такого опору.
– Чи маєш коханця в цьому домі? – запитав.
А вона враз підвела на нього свої блакитні очі, повні сліз, і відповіла так тихо, що ледве можна було почути:
– Так, володарю!..
І з тими очима, з відкинутим назад золотавим волоссям, зі страхом і сподіванням на обличчі була така прекрасна, дивилася на нього так благально, що Петроній як філософ сам оголосив могутність любові, а як естет шанував усяку красу, відчув до неї щось на зразок жалості.
– Котрий із них є твоїм коханцем? – запитав, хитнувши головою в бік рабів.
Але на те запитання не було відповіді, тільки Евніка схилила обличчя аж до його стоп і лишилася нерухомою. Петроній обвів поглядом рабів, між якими були красиві й ставні юнаки, та з жодного обличчя не міг нічого вичитати, а натомість усі мали якісь дивні усміхи; потім подивився ще на Евніку, що лежала біля його ніг, і пішов мовчки до триклінію.
Підкріпившись, наказав нести себе до палацу, а потім до Хрисотеміди, в якої і пробув до пізньої ночі. Але, повернувшись, наказав прикликати до себе Тейрезія.
– Чи Евніку висікли? – спитав його.
– Так, володарю. Не дозволили тільки зіпсувати шкіру.
– Хіба не давав я щодо неї іншого наказу?
– Ні, володарю, – відповів занепокоєно доглядач атрію.
– Це добре. Хто з рабів є її коханцем?
– Ніхто, володарю.
– Що про неї знаєш?
Тейрезій почав говорити дещо непевним голосом:
– Евніка ніколи не покидає вночі кубікулу, в якім спить зі старою Акризіоною та Іфідою; ніколи після твоєї купелі, володарю, не залишається в лазні… Інші рабині сміються з неї та називають її Діаною.
– Досить, – мовив Петроній. – Мій родич, Вініцій, якому я сьогодні вранці подарував Евніку, не прийняв її, отже, вона залишається вдома. Можеш іти.
– Чи можна мені ще сказати про Евніку, володарю?
– Я велів тобі говорити все, що знаєш.
– Уся фамілія говорить, володарю, про втечу дівчини, котра мала замешкати в домі шляхетного Вініція. Після того як ти пішов, Евніка прийшла до мене й розповіла мені, що знає чоловіка, який зуміє втікачку відшукати.
– Он як! – сказав Петроній. – Що то за чоловік?
– Не знаю його, володарю, гадаю, одначе, що мушу тобі це повідомити.
– Добре. Нехай цей чоловік чекає завтра в моїм домі на прибуття трибуна, якого завтра попросиш од мого імені, аби вранці мене відвідав.
Доглядач схилив голову й вийшов.
Петроній же мимоволі почав думати про Евніку. Спочатку йому здавалося річчю зрозумілою, що молода рабиня бажає, аби Вініцій одшукав Лігію тому тільки, щоб не бути змушеною замінювати її в його домі. Але потім спало йому на думку, що той чоловік, якого Евніка рекомендує, може бути її коханцем, і це видалося йому несподівано прикрим. Був, по правді кажучи, простий спосіб довідатись істину, бо досить наказати покликати Евніку, але година була пізня, Петроній же почувався втомленим після відвідин Хрисотеміди, й хотілося йому спати. Одначе, йдучи до кубікулу, пригадав невідомо чому, що в кутиках очей Хрисотеміди помітив сьогодні зморшки. Подумав також, що її краса дужче була розголошена в усьому Римі, ніж є насправді, і що Фонтей Капітон, який пропонував йому трьох хлопчиків із Клазомен за Евніку, хотів її, одначе, купити занадто дешево.
Розділ XIII
Наступного дня Петроній ледве встиг одягтись, як прийшов запрошений Тейрезієм Вініцій. Знав він уже, що жодної новини від брам не прийшло, й повідомлення це, замість того щоб його втішити як доказ того, що Лігія перебуває в місті, засмутило його ще дужче, бо почав припускати, що Урс міг її випровадити з міста відразу після викрадення, а отже перед тим, як раби Петронія почали при брамах пильнувати. Щоправда, восени, коли дні ставали коротшими, зачиняли їх доволі рано, але також відчиняли їх для тих, які виїздили, таких було чимало. За міські мури можна теж було вийти й іншими способами, про які, приміром, раби, що хотіли втекти з міста, знали добре. Вініцій вислав, щоправда, своїх людей і на всі дороги, які вели до провінцій, і до сторожі в невеликих містах, з оголошеннями про двох рабів-утікачів, з докладним описом Урса та Лігії з обіцянкою нагороди за їх затримання. Було, одначе, справою сумнівною, чи ця погоня може їх спостигнути, а коли б навіть і спостигла, чи місцева влада відчуватиме за собою право затримати їх на приватне прохання Вініція, не засвідчене претором [174] . А саме на таке засвідчення не було часу. Зі свого боку, Вініцій протягом усього вчорашнього дня шукав Лігію у вбранні раба по всіх закутках міста, не зміг, одначе, знайти ані найменшого сліду, ані ознаки. Бачив, щоправда, людей Авла, але ці, здавалося, також чогось шукали, й це утвердило його тільки в думці, що не Авлові слуги її відбили і що вони теж не знають, що з нею сталося.
174
Претор – вища посадова особа, що відала судом і юрисдикцією. Спершу преторів було двоє (у справах громадян та іноземців), за Нерона – до вісімнадцяти.
Отож коли Тейрезій оголосив йому, що є чоловік, який береться її відшукати, поспішив щодуху до дому Петронія і, заледве з ним привітавшись, почав про того чоловіка випитувати.
– Зараз його побачимо, – сказав Петроній. – Це знайомий Евніки, яка незабаром прийде упорядкувати складки на моїй тозі, й вона ж розповість про нього більш докладно.
– Та, яку вчора ти хотів мені подарувати?
– Та, від якої ти вчора відмовився, за що я тобі, зрештою, вдячний, позаяк вона найліпша вестипліка в місті.
І дійсно, вестипліка надійшла, щойно він договорив, і, взявши тогу, складену на стільці, інкрустованому слоновою кісткою, розгорнула її, щоб накинути на плечі Петронія. Лице її було ясним, спокійним, а в очах сяяла радість.
Петроній дивився на неї, й видалася вона йому дуже гарною. За хвилину, коли, вгорнувши його в тогу, почала вона її укладати, нахиляючись раз по раз для розгладжування складок, помітив, що її руки мають дивовижний колір блідої троянди, а груди й плечі тонко відсвічують перламутром або алебастром.
– Евніко, – сказав, – чи є той чоловік, про якого нагадувала вчора Тейрезієві?
– Є, володарю.
– Як його звати?
– Хілон Хілонід, володарю.
– Хто він такий?
– Лікар, мудрець і ворожбит, який уміє читати в долях людських і пророкувати майбутнє.
– Чи напророкував майбутнє й тобі?
Евніка залилася рум'янцем, од якого зарожевіли навіть її вуха і шия.
– Так, володарю.
– Що ж він напророкував?
– Що спіткають мене біль і щастя.
– Біль спіткав учора від руки Терезія, тож має прийти і щастя.