Quo vadis
Шрифт:
– Лігіє, – промовила вона врешті, – та ти у сто разів прекрасніша від Поппеї!
Але дівчина, вихована в суворому домі Помпонії, де зберігалася скромність навіть тоді, коли жінки були наодинці, стояла нерухомо – прекрасна, як дивний сон, сповнена гармонії, мов творіння Праксителя [148] або як чудова пісня, але зніяковіла, порожевіла від сорому, стояла, звівши коліна, прикриваючи руками груди й опустивши повіки. Та ось Лігія несподівано підвела руки, висмикнула шпильки, і в одну мить, злегка труснувши головою, прикрилася волоссям, як плащем.
148
Пракситель (сер. IV ст. до н. е.) – видатний грецький скульптор.
– О, яке в тебе волосся! – сказала Акта, підійшовши до неї й торкаючись її темних кучериків. – Я не буду посипати його золотою пудрою, воно само на згинах світиться золотом. Хіба що де-не-де додам золотистого блиску, але злегка, ледь-ледь, так якби їх осяяв промінь сонця. Прекрасний, напевно, ваш край, де народжуються такі дівчата.
– Я його не пам'ятаю, – відповіла Лігія. – Тільки Урс мені розповідав, що у нас усе ліси, ліси та ліси.
– А в лісах цвітуть квіти, – примовляла Акта, занурюючи руки у вазу з вербеновим настоєм і зволожуючи ним волосся Лігії.
Упоравшись із цією справою, Акта заходилася намащувати її тіло запашними аравійськими оліями, а потім наділа на неї м'яку золотисту туніку без рукавів, поверх якої годилось одягти білосніжний пеплум. Та передовсім треба було причесати Лігію, і Акта, обкутавши її широким убранням, яке називалося синтесис, і всадовивши в крісло, віддала дівчину на деякий час у руки рабинь, аби самій звіддалік спостерігати за їх роботою. В той же час дві рабині надівали на ніжки Лігії білі, вишиті пурпуром туфлі та прикріпляли їх, обв'язуючи навхрест золотою тасьмою алебастрові щиколотки. Коли нарешті зачіска була готова, пеплум на Лігії вклали красивими легкими складками, після чого Акта застебнула на її шиї перлинне намисто і, ледь торкнувши її кучерики золотою пудрою, наказала наряджати себе, не зводячи з Лігії захопленого погляду.
Акту одягли швидко, а оскільки перед головною брамою вже почали з'являтися перші ноші, обидві пішли в бічний криптопортик [149] , звідки було видно головну браму, внутрішні галереї та майдан перед палацом, обрамлений колонадою з нумідійського мармуру.
Все більше й більше гостей проходило під високим склепінням брами, над котрою розкішна квадрига Лісіппа, здавалося, несла увись Аполлона та Діану. Лігія була вражена видовищем, якого вона у скромному домі Авла не могла навіть уявити. Сонце стояло на вечірньому прузі, останні його промені лягали на жовтий нумідійський мармур колон, який у їхньому світлі полискував золотистими та блідо-рожевими тонами. Між колонами, повз білі статуї Данаїд і статуї богів та героїв, рухалися гурти чоловіків і жінок, схожих на ці статуї, бо всі вони були в тогах, пеплумах і стулах, які красиво спадали до землі м'якими складками, на котрих згасали промені призахідного сонця. Гігант Геркулес, чия голова ще була освітлена, а торс уже занурився в тінь колони, позирав з висоти на натовп. Акта вказувала Лігії сенаторів у тогах із широкою каймою, в кольорових туніках і з півмісяцями на взутті, а також вершників, і знаменитих акторів, і римських дам, одягнених то на римський лад, то на грецький, то у фантастичне східне вбрання, із зачісками у вигляді башт і пірамід, а в деяких волосся було зачесане гладенько, як у статуй богинь, і прикрашене квітами. Багатьох чоловіків і жінок Акта називала на ім'я, додаючи короткі й часом жахливі історії, що наповнювали Лігію здивуванням, зачудуванням і страхом. Дивним був для неї цей світ, чиєю красою насолоджувались її очі, але чиїх контрастів не міг осягнути її дівочий розум. У зорях на небі, в рядах непорушних колон, які відходили кудись у глибину, і в цих подібних до статуй людях був дивний спокій; здавалося, серед мармурового цього громаддя мали б мешкати без турбот і тривог блаженні напівбоги, а тим часом тихий голос Акти відкривав Лігії одну по одній моторошні таємниці й цього палацу, й цих людей. Отам, удалині, видно криптопортик, на колонах якого та на підлозі ще темніють плями крові, що бризнула на білий мармур із тіла Калігули, коли він упав, заколений Кассієм Хереєю; там убили його дружину, там розтрощили об каміння голову дитини; а онде під тим крилом є підземелля, де від голоду гриз власні руки Друз [150] ; там отруїли його старшого брата [151] , там звивався від жаху Гемелл [152] , там бився в конвульсіях Клавдій, там – Германік [153] . Усі ці мури чули стогони та хрипіння вмираючих, а люди, що поспішають тепер на бенкет у тогах, у яскравих туніках, оздоблених квітами та коштовностями, – вони, можливо, завтрашні смертники; можливо, в багатьох із них посмішка на обличчі приховує тривогу, страх, невпевненість у завтрашньому дні; можливо, в ці хвилини гарячкова пристрасть, жадібність, заздрість гнітять серця цих на вигляд безтурботних, увінчаних квітами небожителів. Збентежений розум Лігії не встигав за словами Акти, і хоча дивовижний світ усе дужче притягував її погляд, серце її стискалося від перестраху, та раптово на душу насунула безмежна туга за любою Помпонією Грециною і за спокійним домом Авла, де панувала любов, а не лиходійство.
149
Криптопортик – крита галерея.
150
…де від голоду гриз власні руки Друз. – Друз Юлій Цезар (8—33) – прийомний онук Тиберія; побоюючись суперництва, імператор заморив його голодом у підземеллі Палатинського палацу.
151
…там отруїли його старшого брата… – Старшого брата Друза, Нерона Цезаря (6—30), 29 р. було заслано на острів Понтія (біля узбережжя Лація) й заморено голодом (або отруєно).
152
Гемелл Тиберій (19—37) – онук імператора Тиберія; вбитий за наказом Калігули.
153
Германік Юлій Цезар (15 до н. є. – 19 н. е.) – прийомний син імператора Тиберія та його передбачуваний наступник, здібний полководець; отруєний з відома Тиберія.
Тим часом з боку вулиці Аполлона хвилями насувалися все нові натовпи гостей. Із-за брами долинали гамір і вигуки клієнтів, які проводжали своїх патронів. По всій садибі та в колонадах замаячили незліченні імператорові раби, рабині, хлопчики й солдати-преторіанці, що охороняли палац. Серед світлошкірих і смаглявих облич темніли тут і там фізіономії нумідійців із великими золотими кільцями у вухах і в шоломах із пір'ям. До палацу несли лютні, цитри, оберемки штучно вирощених пізньої осені квітів, ручні срібні, золоті й мідні лампи. Все наростаючий людський гомін змішувався з шумом фонтанів – рожевіючі в призахідному світлі, їхні струмені, падаючи з висоти на мармур, розбивалися з плескотом, схожим на ридання.
Акта замовкла, та Лігія все вдивлялася в натовп, ніби шукаючи там когось. Раптом обличчя її зачервонілося. Між колонами показалися Вініцій і Петроній, вони прямували у великий трикліній, обидва препишні, незворушні, схожі у своїх білих тогах на богів. Коли серед усіх цих чужих людей Лігія побачила два знайомі, дружні обличчя, особливо ж коли побачила Вініція, їй здалося, ніби величезний тягар звалився з її серця. Вона відчула себе не такою самотньою. Туга за домом Авла та Помпонії, що її було охопила, зробилася раптом не такою болісною. Спокуса побачити Вініція, поговорити з ним притлумила в її серці всі інші голоси. Марно старалася вона згадати все погане, що чула про імператорський дім, і слова Акти, і застереження Помпонії. Всупереч цим словам і застереженням Лігії раптово стало ясно, що вона не тільки мусить бути на бенкеті, але хоче на ньому бути; при думці, що через хвилину вона почує милий, любий їй голос, котрий говорив їй про любов і щастя, гідне богів, і котрий досі лунав, ніби пісня, в її вухах, радість охопила її.
Але Лігія тут же злякалася цієї радості. А чи не зраджує вона в цю мить і те чисте вчення, в котрому вихована, і Помпонію, і себе саму? Одна справа йти з примусу, інша – радіти такій необхідності. Вона відчула себе винною, негідною, пропащою. Відчай охопив її, сльози підступили до очей. Якби вона була сама, вона б упала навколішки й била б себе в груди, повторюючи: моя вина, моя вина! Але Акта взяла її за руку й повела через внутрішні покої до великого триклінію, де мав відбутися бенкет, а тим часом у Лігії темніло в очах, шуміло від хвилювання у вухах і серце калатало так, що заважало дихати. Мовби крізь сон побачила вона тисячі миготливих ламп на столах і на стінах, мовби крізь сон почула покрик привітання імператору, мовби крізь сон помітила його самого. Покрик оглушив її, світло засліпило, запаморочилось у голові од пахощів, і вона, майже непритомніючи, ледве розрізняла Акту, котра, вклавши Лігію біля столу, сама лягла біля неї.
Та за хвилину залунав низький знайомий голос по інший бік од Лігії.
– Вітаю тебе, найпрекрасніша з дів на землі і з зірок на небі! Вітаю тебе, божественна Калліно!
Дещо отямившись, Лігія обернулася: поряд із нею лежав Вініцій.
Він був без тоги – задля зручності та за звичаєм тоги на бенкетах знімали. Тіло його прикривала тільки червона туніка без рукавів, із вишитими сріблом пальмами. Руки юнака були оголені й за східною модою прикрашені вище ліктів двома широкими золотими браслетами – гладенькі, ретельно очищені від волосся, та занадто мускулясті, справжні руки солдата, створені для меча та щита! На голові в нього був вінок із троянд. Густі брови, що зрослися, виблискуючі очі, смагляве обличчя робили Вініція втіленням молодості й сили. Він здався Лігії таким красивим, що вона, вже оговтавшись од першого переляку, все ж ледве зуміла відповісти:
– Вітаю тебе, Марку…
– Щасливі очі мої, що бачать тебе; щасливі вуха, що чули твій голос, який для мене є солодшим од флейт і цитр. Якби запропонували мені вибирати, кого волію бачити поряд із собою на цьому бенкеті, тебе, Лігіє, чи Венеру, я вибрав би тебе, о божественна!
І він утупив у неї свій погляд, наче бажаючи насититись її виглядом, – його очі просто обпікали її. Погляд ковзав по її обличчю, по шиї, по оголених руках, пестив її чарівну постать, милувався нею, обіймав її, вбирав у себе, та разом із бажанням у ньому світилися щастя, і пристрасне кохання, і безмежний захват.
Думки Лігії проясніли, й вона, відчуваючи, що в цьому натовпі і в цьому домі він єдина близька їй істота, почала говорити з ним, розпитувати про все, що було їй незрозуміле й лякало. Звідки він знав, що знайде її в палаці імператора, й навіщо вона тут? Для чого імператор одняв її в Помпонії? Їй тут страшно, вона хотіла б повернутися додому. Вона б померла від туги та тривоги, коли б не сподівання, що Петроній і він заступляться за неї перед імператором.
Вініцій пояснював їй, що про її викрадення він сам довідався від Авла. А навіщо вона тут, він не знає. Імператор ні перед ким не звітується за свої розпорядження та накази. Одначе їй не треба боятися. Він, Вініцій, поряд із нею й залишиться з нею. Він волів би позбутись очей, аніж її не бачити, позбутися життя, ніж її покинути. Вона – його душа, от він і берегтиме її, мовби власну душу. Він спорудить у своєму домі їй вівтар, як своєму божеству, й буде приносити мирру та алое, а навесні – анемони та яблуневий цвіт. І якщо їй страшно в домі імператора, він, Вініцій, обіцяє їй, що вона в цьому домі не залишиться.