Quo vadis
Шрифт:
І вона ще міцніше пригорнула до грудей голівку дівчини. Трохи згодом Лігія схилилася до неї на коліна і, сховавши лице у складках її пеплуму [135] , довго мовчала, але, коли нарешті випросталась, обличчя її було вже більш спокійним.
– Мені жаль тебе, матінко, жаль батька та брата, але я знаю, що опір безглуздий і тільки погубив би вас усіх. Зате я обіцяю тобі, що слів твоїх я в домі імператора не забуду ніколи.
Вона ще раз обвила руками шию Помпонії і, коли обидві вони вийшли до екусу, почала прощатися з маленьким Плавтієм, зі старим греком, який був їхнім учителем, зі своєю служницею, що колись няньчила її, та з усіма рабами.
135
Пеплум –
Один із них, високий, широкоплечий лігієць на ймення Урс, якого колись разом із матір'ю Лігії та з нею самою було відправлено до табору римлян, упав до її ніг, а потім опустився навколішки перед Помпонією.
– О володарко! – сказав він. – Дозволь мені піти з моєю господинею, щоб служити їй і охороняти її в палаці імператора.
– Ти слуга не наш, а Лігії, – заперечила Помпонія Грецина. – Та навряд чи тебе допустять у палац. І яким чином зумієш ти її оберігати?
– Не знаю, володарко, знаю тільки, що в моїх руках залізо кришиться, мов дерево…
Авл Плавтій, який увійшов у цю хвилину, дізнавшись, про що йдеться, не тільки не заперечував бажання Урса, а заявив, що навіть не має права його затримувати. Адже вони віддають Лігію як заручницю, котру вимагає до себе імператор, а тому зобов'язані відправити і її почет, який разом з нею перейде під його опіку. Й він пошепки сказав Помпонії, що під виглядом почту може дати Лігії стільки рабинь, скільки вона, Помпонія, вважатиме доречним, – центуріон не має права відмовитися взяти їх.
Для Лігії це було деякою розрадою, і Помпонія теж була рада, що зможе оточити вихованку прислугою на свій вибір. Окрім Урса, вона призначила їй стареньку покоївку, двох кіпрських дівчат, майстерних причісувальниць, і двох германок для лазневих послуг. Дібрано нею було тільки прихильників нового вчення – Урс теж сповідував його вже декілька років, – отож Помпонія могла покластися на відданість їх усіх і на додачу тішити себе думкою, що в імператорському палаці буде посіяно зерна істини.
Іще написала Помпонія декілька слів, доручаючи Лігію заступництву Неронової вільновідпущениці Акти. Щоправда, на зборах віруючих у нове вчення вона Акту не стрічала, але чула від них, що та ніколи не відмовляє їм у допомозі й жадібно читає послання Павла з Тарса. До того ж їй було відомо, що молода вільновідпущениця постійно сумує, що вона дуже відрізняється від усіх інших жінок у Нероновому домі й узагалі серед домочадців має славу доброго генія.
Хаста взявся власноручно передати листа Акті. Він також вважав цілком природним, що царська донька мусить мати при собі почет, і навіть не подумав відмовлятися доправити всіх у палац – навпаки, здивувався нечисленності прислуги. Він лише прохав поквапитися, побоюючись дістати догану за зволікання у виконанні наказу. Настав час прощання. Очі Помпонії та Лігії знову наповнилися слізьми, Авл іще раз поклав руку на голівку дівчини, і за хвилину воїни, за котрими, намагаючись захистити сестру і сварячись кулачками центуріону, з плачем біг маленький Авл, повели Лігію до імператорського палацу.
Старий полководець тим часом наказав приготувати собі ноші і, залишившись на самоті з Помпонією в суміжній з екусом пінакотеці [136] , сказав:
– Вислухай мене, Помпоніє. Я вирушаю до імператора, хоча думаю, що даремно, і, хоча слова Сенеки вже для нього не мають ваги, побуваю також і в Сенеки. Нині мають вплив Софроній, Тигеллін, Петроній, Ватиній… Що ж до імператора, він, можливо, в житті не чув про народ лігійців і поставив вимогу видати Лігію як заручницю лише тому, що хтось його намовив, а хто міг це зробити, вгадати неважко.
136
Пінакотека – картинна галерея.
Тут Помпонія швидко підвела очі.
– Петроній?
– Авжеж.
Обоє вони помовчали, потім старий воїн продовжив:
– Ось що значить пустити в дім кого-небудь із цих людей без честі й совісті. Хай буде проклятою та мить, коли Вініцій ступив на поріг нашого дому! Це він привів до нас Петронія. Горе нашій Лігії – адже їм потрібна не заручниця, а наложниця.
І від гніву, від безсилої люті й болю за відняте дитя в його мові ще сильніше чувся присвист. Минуло декілька хвилин, поки він опанував свої почуття, й лише по його кулаках, що судорожно стискалися, можна було судити, якою тяжкою була ця внутрішня боротьба.
– Досі я шанував богів, – мовив він, – але зараз мені здається, що не вони правлять світом, що існує тільки один злостивий, скажений недолюдок, ім'я котрому Нерон.
– О Авле! – зітхнула Помпонія. – Перед Богом Нерон – тільки жменя смердючого праху.
Чоловік її почав походжати широкими кроками по мозаїчній підлозі пінакотеки. В його житті було чимало великих діянь, але великих нещасть не траплялось, і до них він не мав звички. Старий воїн мав до Лігії більшу прихильність, аніж сам думав, і тепер не міг змиритися з думкою, що її втратив. На додачу він відчував себе приниженим. Ним розпоряджалася сила, котру він зневажав, у той же час розуміючи, що проти цієї сили він ніщо.
Коли йому нарешті вдалось угамувати гнів, який мутив його думки, він сказав:
– Я гадаю, що Петроній відняв її в нас не для імператора, той навряд чи захотів би розсердити Поппею. Отож – або для себе самого, або для Вініція… Сьогодні ж я це з'ясую.
Невдовзі ноші його вже рухалися в напрямку до Палатину. А Помпонія, залишившись на самоті, пішла до маленького Авла, котрий усе ще плакав за сестрою та сварився на імператора.
Розділ V
Авл не помилився, припускаючи, що його не допустять перед лице Нерона. Йому відповіли, що імператор зайнятий співом із лютнярем Терпносом і взагалі не приймає тих, кого не викликав сам. Це означало, що Авлу нічого намагатись і надалі побачити Нерона. Зате Сенека, хоча був хворий на лихоманку, прийняв старого воєначальника з належною пошаною; вислухавши, одначе, про що той клопочеться, Сенека гірко всміхнувся.
– Можу тобі надати лише одну послугу, добрий мій Плавтію, – ніколи не відкривати імператору, що моє серце співчуває твоєму горю і що я хотів би тобі допомогти; якби в імператора з'явилася щодо цього хоч найменша підозра, повір, він ніколи б не віддав Лігію, не маючи для цього ніяких інших приводів, окрім бажання вчинити мені на зло.
Сенека також не радив звертатися ні до Тигелліна, ні до Ватинія, ні до Вітеллія. Можливо, за допомогою грошей од них удалося б чогось домогтися, вони, мабуть, з охотою зробили б неприємне Петронію, чий вплив намагаються підірвати, але вже напевно не приховали б од імператора, яка дорога Лігія сім'ї Плавтіїв, і тоді імператор тим паче не віддав би її. Тут старий філософ заговорив з уїдливою іронією, котра стосувалася його самого:
– Ти мовчав, Плавтію, мовчав довгі роки, а імператор не любить тих, хто мовчить! Як же це ти не захоплювався його красою, його доброчесністю, його співом, декламацією, мистецтвом правити колісницею, а також його віршами! Як же це ти не прославляв загибелі Британніка, не виголосив хвалебної промови на честь матеревбивці та не приніс вітання з приводу задушення Октавії! Авжеж, бракує тобі, Авле, розсудливості, котрої ми, хто щасливо при дворі живе, маємо в достатній мірі.