Quo vadis
Шрифт:
І він наказав нести їх обох до Хрисотеміди.
У передпокої Петроній, поклавши руку на плече Вініцію, раптом сказав:
– Зажди, мені здається, я знайшов спосіб.
– Нехай віддячать тобі всі боги!
– Так, так, авжеж! Гадаю, спосіб буде вірний. Чуєш, Марку?
– Прислухаюся до тебе, моя Афіно.
– Так от, через кілька днів божественна Лігія буде в твоєму домі споживати зерна Деметри. [131]
– Ти могутніший за імператора! – у захваті вигукнув Вініцій.
131
Деметра – грецька богиня родючості та землеробства; тотожна римській Церері.
Розділ IV
І
Після відвідин Хрисотеміди він, щоправда, цілісінький день проспав, одначе ввечері наказав нести себе на Палатин, де в нього відбулася довірча бесіда з Нероном, унаслідок якої наступного дня перед будинком Плавтія з'явився центуріон на чолі загону з півтора десятка преторіанців.
Часи були смутні, страшні. Такі гості бували зазвичай і вісниками смерті. Тому з хвилини, коли центуріон ударив молотком у двері Авла й доглядач будинку доповів, що воїни вже у передпокої, сум'яття запанувало тут. Уся сім'я оточила старого полководця – ніхто не мав сумніву, що небезпека насамперед загрожує йому. Обвивши руками шию чоловіка, Помпонія судорожно припала до нього, її посинілі губи, швидко ворушачись, шепотіли щось нерозбірливе; Лігія з блідим як полотно обличчям цілувала його руку, маленький Авл чіплявся за тогу, а з коридорів, із кімнат, розташованих на горішньому поверсі та призначених для прислуги, із челядні, із лазень, зі склепистих нижніх приміщень, словом, із усіх кутків будинку збігалися раби та рабині. Чулися вигуки: «Heu, heu, те miserum!» [132] , жінки голосили, деякі, покривши голови хустками, вже дряпали собі щоки.
132
«О, лихо мені нещасному!» (Лат.)
Тільки старий воїн, здавна звиклий дивитися смерті у вічі, лишався незворушним; тільки його невелике, з орлиним профілем обличчя ніби закам'яніло. Досить скоро він, заспокоївши тих, що голосили, й наказавши челяді піти, промовив:
– Пусти мене, Помпоніє. Якщо надійшов мій кінець, у нас іще буде час попрощатись.
І він злегка відсторонив її.
– Дай Боже, щоб твоя доля, – сказала вона, – була також і моєю, о Авле!
Після чого, впавши навколішки, почала молитися з таким жаром, якого додає тільки страх за дорогу істоту.
Авл вийшов до атрію, де його чекав центуріон. Це був немолодий воїн Гай Хаста, колишній його підлеглий і товариш по британських війнах.
– Здрастуй, Авле, – промовив центуріон. – Я приніс тобі наказ і вітання від імператора – ось таблиці та знак, що я прибув од його імені.
– Дякую імператорові за вітання, а наказ виконаю, – відповів Авл. – Здрастуй, Хасто, кажи, з яким дорученням ти прийшов.
– Авле Плавтію, імператору стало відомо, що у твоєму домі живе донька царя лігійців, котру цей цар іще за життя божественного Клавдія віддав під владу римлян у заставу того, що лігійці ніколи не порушать кордонів імперії. Божественний Нерон дякує тобі, Авле, за те, що ти стільки літ давав їй притулок у себе, але, не бажаючи довше обтяжувати твій дім, а також пам'ятаючи, що дівчина як заручниця має перебувати під опікою самого імператора й сенату, – наказує тобі видати її мені.
Як бувалий воїн і загартований знегодами чоловік, Авл не міг собі дозволити, щоб відповіддю на наказ були марні слова образи чи скарги. Лише складка гніву та скорботи раптом з'явилася на його чолі. Бачачи цю складку, тремтіли колись британські легіони – і навіть у цю хвилину на обличчі Хасти відбився переляк. Одначе тепер Авл Плавтій, вислухавши наказ, відчув своє безсилля. Подивившись на таблиці, на знак, він підвів погляд на центуріона й уже спокійно сказав:
– Зачекай, Хасто, в атрії, поки заручницю буде тобі видано.
Після чого він пішов до зали, де Помпонія Грецина, Лігія та маленький Авл очікували його в тривозі та страху.
– Нікому не загрожує ні смерть, ні заслання на далекі острови, – сказав Авл, – і все-таки посланець імператора – вісник горя. Йдеться про тебе, Лігіє.
– Про Лігію? – зі здивуванням вигукнула Помпонія.
– Так, про неї, – відповів Авл і, звертаючись до дівчини, продовжував: – Ти, Лігіє, виховувалась у нас у домі як рідне наше дитя, і ми з Помпонією обоє любимо тебе як дочку, котру твій
Полководець говорив спокійно, та якимось дивним, незвичайним голосом. Лігія слухала його слова, розгублено кліпаючи очима, ніби не розуміючи, про що йдеться; Помпонія зблідла; в дверях, які вели із зали в коридор, знову почали з'являтися схвильовані обличчя рабинь.
– Волю імператора має бути виконано, – мовив Авл.
– О Авле! – вигукнула Помпонія, обома руками пригортаючи до себе дівчину, мовби намагаючись захистити її. – Ліпше б вона померла!
А Лігія, припавши до її грудей, повторювала: «Матусю!
Матусю!» – не в змозі серед ридань вимовити будь-що інше.
На обличчі Авла знову з'явився вираз гніву та скорботи.
– Якби я був сам на світі, – похмуро промовив він, – я не віддав би її живою, й родичі наші могли б уже сьогодні принести за нас жертви Юпітеру Визволителю. Та я не маю права губити тебе й нашого хлопчика, котрий, можливо, доживе до щасливіших часів. Сьогодні ж піду до імператора й буду його благати, щоб він скасував наказ. Чи вислухає він мене, не знаю. А поки що, Лігіє, будь здорова й пам'ятай, що і я, і Помпонія завжди благословляли той день, коли ти сіла біля нашого вогнища.
Промовивши це, він поклав руку на голову дівчини, намагаючись зберегти спокій, але, коли Лігія повернула до нього залите слізьми обличчя, а потім, схопивши його руку, почала цілувати її, старий сказав голосом, у котрому чулося тремтіння глибокого батьківського горя:
– Прощавай, радосте наша, світло очей наших!
І він поспішив назад до атрію, щоб не дозволити хвилюванню, що негідне римлянина й воєначальника, оволодіти його душею.
Тим часом Помпонія повела Лігію до опочивальні, кубікулу, й заходилась її заспокоювати, втішати, підбадьорювати, промовляючи слова, що звучали дивно в цьому домі, де тут же, в сусідній світлиці, ще розташовувалися ларарій [133] і вогнище, на котрому Авл Плавтій, дотримуючись стародавнього звичаю, приносив жертви домашнім богам. Так, настав час випробувань. Вергіній колись протнув груди власній доньці, щоб урятувати її від Аппія; ще раніше Лукреція добровільно заплатила життям за свою ганьбу [134] . «Але ми з тобою, Лігіє, знаємо, чому не маємо права накласти на себе руки!» Не маємо права! Одначе закон, якому обидві вони скоряються, закон більш великий, більш святий, дозволяє все-таки захищатися від зла та ганьби, хоча б і довелося заради цього перетерпіти муки, навіть розпрощатись із життям. Хто виходить чистим із оселі пороку, того заслуга є ціннішою. Такою оселею є земля наша, але, на щастя, життя – це всього лише мить, а воскресіння чекає нас на тому світі, де панує вже не Нерон, а Милосердя, – там замість горя буде радість, замість сліз – веселощі.
133
Ларарій – домашнє святилище, де містилися зображення ларів.
134
…ще раніше Лукреція… – За переказами, син останнього римського царя Тарквінія Гордого збезчестив дружину свого родича Лукрецію, яка заподіяла собі смерть. Смерть Лукреції викликала повстання, що призвело до падіння царської влади в Римі (510—509 до н. е).
Потім Помпонія заговорила про себе. Так, вона спокійна, однак і в її грудях чимало пекучих ран. Ось і з очей її Авла ще не спала пелена, ще не пролився на нього промінь світла. Й сина вона не владна виховувати в істині. Й коли вона подумає, що так може тривати до кінця її днів і що може настати мить розлуки з ними, стократно страшніша, непоправніша, ніж оця тимчасова розлука, про котру обидві вони тепер бідкаються, – їй і уявити несила, як зможе вона без них бути щасливою навіть на небесах. О, багато ночей проплакала вона, багато ночей провела у молитвах про милість і поміч. Але горе своє вона ввіряє Господу – й чекає, вірить, сподівається. А тепер, коли її спіткав новий удар, коли наказ недолюдка віднімає в неї дорогу істоту, ту, котру Авл назвав світлом очей своїх, вона однаково покладає надію, бо вірить, що є сила могутніша від влади Неронової – є милосердя, котре сильніше від його злоби.