Quo vadis
Шрифт:
Тим часом сонце вже давно пересунулося за Тибр і стояло низько над Яникулом. Багряне світло падало на нерухомі кипариси – ними було протяте повітря. Лігія підвела свої блакитні, мовби пробуджені від сну очі на Вініція, й раптом, у вечірньому цьому промінні, схилений над нею у благанні в погляді, він видався їй прекраснішим од усіх людей, усіх римських і грецьких богів, чиї статуї вона бачила на фронтонах храмів. А він, узявши ніжно її руку вище зап'ястя, запитував:
– Невже ти не здогадуєшся, чому я говорю тобі це?
– Ні! – прошепотіла вона так тихо, що Вініцій ледве почув.
Але він їй не повірив і все дужче притягував до себе її руку – ще трохи, і він пригорнув би дівчину до своїх грудей, у яких серце стукало, як молот, від бажання, розбудженого цією чарівною істотою, і звернувся б до неї з палкими словами пристрасті, коли б на оточеній миртами доріжці не показався старий Авл.
– Сонце заходить, – мовив він, наближаючись до них, – бережіться вечірньої прохолоди й не жартуйте з Лібітіною! [122]
122
Лібітина – римська богиня мертвих, смерті й поховання.
– О ні, – заперечив Вініцій, – я навіть тоги не одягнув і холоду не відчуваю.
– Глядіть, уже тільки половину сонячного диска видно з-за пагорбів, – відповів старий воїн. – От якби в нас був м'який клімат Сицилії!.. Там вечорами народ збирається на ринках, аби хоровими співами прощатися з Фебом, який заходить.
І, забувши, що сам тільки-но лякав Лібітіною, Авл почав розповідати про Сицилію, де в нього були маєтки й велике, миле його серцю землеробське господарство. Не забув він також зазначити, що в нього не раз думка з'являлася переїхати на Сицилію й там спокійно доживати віку. Зимовий іній уже не тішить того, кому зима вибілила голову. Поки ще листя з дерев не осипалось і над містом милостиво всміхається ясне небо, але, коли виноград пожовкне, коли в Альбанських горах випаде сніг і боги нашлють на Кампанію пронизливі вітри, тоді, хто його знає, чи не переселиться він усім домом у свій затишний сільський маєток.
– Ти б хотів покинути Рим, Плавтію? – з несподіваною тривогою запитав Вініцій.
– Бажання таке в мене є давно, – відповів Авл, – життя там спокійніше й безпечніше.
І він знову заходився розхвалювати свої сади, стада, оточений зеленню будинок і порослі кмином і чебрецем пагорби, над якими дзижчать рої бджіл. Але Вініція ці буколічні картини не розчулювали, він думав лише про те, що може втратити Лігію, й дивився туди, де сидів Петроній, ніби від нього тільки чекав порятунку.
А Петроній, сидячи поруч з Помпонією, милувався краєвидом із призахідним сонцем, садом і людьми, що стояли біля басейну. Їхні білі одежі на темному тлі мирт золотилися в останніх променях. Західна частина неба забарвилася в пурпурові та фіолетові тони, переливчасті, мов опал. Решта небосхилу була бузкового кольору. Чорні силуети кипарисів вимальовувалися ще чіткіше, ніж удень, – у людях, у деревах, в усьому саду запанував вечірній спокій.
Спокій цей вразив Петронія, особливо спокій у людях. Від облич Помпонії, старого Авла, хлопчика й Лігії струмувало щось таке, чого він ніколи не бачив на тих обличчях, які його оточували щодня, а точніше, щоночі, – в них були світло, умиротворення та ясність, як видно, від того життя, котре всі вони тут вели. І з легким здивуванням він подумав, що, виявляється, можуть існувати краса й насолода, яких він, вічний шукач краси й насолоди, не знає. Не в змозі приховати цю думку, він сказав Помпонії:
– Я думаю про те, наскільки відрізняється ваш світ од того світу, котрим править наш Нерон.
Вона підвела своє дрібненьке обличчя до вечірнього неба й відповіла з дивовижною простотою:
– Світом править не Нерон, а Бог.
Настала хвилина мовчання. Поблизу триклінію почулися кроки старого воєначальника, Вініція, Лігії та маленького Авла, та, перш ніж вони ввійшли, Петроній устиг запитати:
– Значить, ти віриш у богів, Помпоніє?
– Вірую в Бога єдиного, справедливого та всемогутнього, – відповіла дружина Авла Плавтія.
Розділ III
– Вона вірить у Бога єдиного, всемогутнього та справедливого, – повторив Петроній, уже знову сидячи в ношах поруч із Вініцієм. – Якщо її Бог всемогутній, отже, він владний над життям і смертю; а якщо він справедливий, отже, посилає смерть правильно. Так чому ж Помпонія ходить у жалобі за Юлією? Боліючи серцем за Юлією, вона нарікає на свого Бога. Це міркування мені треба б повторити перед нашою міднобородою мавпою – гадаю, що в діалектиці я не слабкіший від Сократа. А щодо жінок, я згоден, що кожна з них має три або чотири душі, та в жодної немає душі розумної. Хай собі Помпонія розмірковує разом із Сенекою або Корнутом [123] про те, що таке їхній великий Логос. Хай собі закликають тіні Ксенофана, Парменіда, Зенона та Платона [124] , котрі в кіммерійському краю [125] нудьгують, як чижі в клітці. Зовсім про інше хотів я поговорити з нею та Плавтієм. Присягаюся священним лоном єгипетської Ісіди! Та коли б сказав я їм так попросту, навіщо ми з'явились, їхня доброчесність, напевно, задзвеніла б, як мідний щит од удару палицею! І я не зважився! Повіриш, Вініцію, не зважився! Павичі – красиві птахи, та кричать занадто пронизливо. Я убоявся крику. Але твій вибір схвалюю. Воістину «рожевоперста Аврора» [126] … І знаєш, що вона мені ще нагадала? Весну! Причому не нашу тут, в Італії, де лише коли-не-коли побачиш яблуню в цвіту й де маслинові гаї всі такі ж сірі, як були взимку, а весну, котру я колись бачив у Гельвеції [127] , – юну, свіжу, яскраво-зелену. Присягаюся цією блідою Селеною [128] , я тобі не дивуюся, Марку, але ти мусиш знати, що закохався в Діану [129] та що Авл і Помпонія готові тебе роздерти, як колись собаки роздерли Актеона.
123
Корнут Луцій Антей – філософ-стоїк, вільновідпущеник Сенеки, вчитель поетів Лукана та Персія; вигнаний Нероном 68 p.
124
…тіні Ксенофана, Парменіда, Зенона… котрі в кіммерійському краю нудьгують… – Ксенофан (бл. 570—475 до н. е.) із Колофона (місто на західному узбережжі Малої Азії), Парменід (бл. 540—480 до н. е.) і Зенон (бл. 490—430 до н. е.) – представники т. зв. Елейської школи давньогрецької філософії. Елеати вважали, що істина досяжна не чуттєвим шляхом, а лише за допомогою розуму; їхня відправна настанова полягала в утвердженні тотожності мислимого й сущого.
125
Кіммерійський край – за уявленнями стародавніх людей, область на краю світу, де у вічній темряві живе казковий народ кіммерійці.
126
«Рожевоперста Аврора» – епітет богині зорі Еос (римської Аврори); часто трапляється в поемах Гомера.
127
Гельвеція – область на території сучасної Швейцарії.
128
Селена – у грецькій міфології уособлення місяця.
129
Діана – богиня рослинності, покровителька полювання, пологів, уособлення місяця; тотожна грецькій Артеміді.
Не підводячи голови, Вініцій якусь мить помовчав, потім заговорив тремтячим од хвилювання голосом:
– Я хотів її й раніше, але тепер хочу ще більше. Коли я взяв її руку, мене обпалило вогнем. Вона мусить бути моєю.
Якби я був Зевсом, я б огорнув її хмарою, як він огорнув Іо, або дощем на неї пролився, як він – на Данаю [130] . Я хочу цілувати її вуста до болю! Хочу чути її стогін у моїх обіймах. Хочу вбити Авла та Помпонію, а її викрасти й однести на руках у мій дім. Сьогодні я не спатиму. Накажу катувати якого-небудь раба й слухатиму його волання.
130
…огорнув її хмарою, як він огорнув Іо, або дощем на неї пролився, як він – на Данаю. – У грецькій міфології Іо – донька аргоського царя Кінаха, коханка Зевса, що з'явився до неї у вигляді хмари. Даная – донька аргоського царя Акрисія, також коханка Зевса. Дізнавшись від оракула, що йому судилася смерть від руки внука, Акрисій замкнув доньку в підземеллі, та Зевс проник туди у вигляді золотого дощу.
– Заспокойся, – мовив Петроній, – у тебе забаганки, гідні тесляра із Субури.
– Ах, мені однаково. Вона мусить бути моєю. Я звернувся до тебе по допомогу, та якщо ти не знайдеш виходу, я сам його знайду. Авл вважає Лігію донькою, чому ж мені дивитися на неї як на рабиню? Якщо вже немає іншого шляху, хай вона обів'є пряжею двері мого будинку, змастить їх вовчим лоєм і сяде біля мого вогнища як дружина.
– Заспокойся, божевільний нащадку консулів. Не для того тягли ми варварів на мотузках за нашими колісницями, щоб одружуватися з їхніми доньками. Бійся всього остаточного. Вдайся спершу до простих, пристойних способів і залиш собі та мені час на роздуми. Мені теж Хрисотеміда здавалася донькою Юпітера, одначе я з нею не одружився – як і Нерон не одружився з Актою, хоча її зробили донькою царя Аттала. Заспокойся. Подумай про те, що, коли вона захоче заради тебе покинути дім Авла, вони не мають права її затримувати, і знай, що не тільки ти палаєш, а в ній теж Ерос запалив огонь. Я це бачив, а мені ти можеш вірити. Май терпіння. Все можна здолати, але сьогодні я вже й так занадто багато думав, це мене втомило. Зате обіцяю тобі завтра ще поміркувати про твоє кохання, і вір – Петроній не буде Петронієм, якщо не знайде якогось виходу.
Обидва помовчали. Та ось Вініцій заговорив уже спокійніше:
– Дякую тобі, й нехай Фортуна буде прихильною до тебе.
– А ти будь терплячим.
– Куди ти наказав себе віднести?
– До Хрисотеміди.
– Щасливець, ти володієш тією, котру кохаєш.
– Я? Знаєш, що мене ще тішить у Хрисотеміді? Те, що вона зраджує мене з моїм же вільновідпущеником, лютнярем Теоклом, і гадає, що я цього не бачу. Колись я кохав, а тепер мене тішить її брехня та дурість. Ходімо до неї вдвох. Якщо вона почне тебе зваблювати і креслити тобі літери на столі вмоченим у вині пальцем, пам'ятай, що я не ревнивий.