Quo vadis

Сенкевич Генрик

Із цими словами він узяв кубок, що висів при його поясі, зачерпнув води в імплувії, освіжив засмаглі губи та продовжував:

– О, у Нерона вдячне серце. Він любить тебе, позаяк ти служив Риму і проніс славу його імені на край світу, любить він і мене, бо я був його наставником у юності. Тому я знаю, що моя вода не отруєна, і, як бачиш, п'ю її спокійно. Вино в моєму домі було б менш безпечним, але цю воду, якщо тебе мучить спрага, можеш пити сміливо. Вона тече водогонами від самих Альбанських гір, і, щоб її отруїти, довелося б отруїти всі басейни в Римі. Як бачиш, у цьому світі ще можна жити без страху та насолоджуватися спокійною старістю. Я, щоправда, хворий, але болить скоріше душа, не тіло.

І це була правда. Сенека не володів тією

силою духу, котрою відзначалися, приміром, Корнут або Тразея, – через те його життя було низкою поступок перед лиходійством. Він сам це відчував, усвідомлював, що послідовник принципів Зенона з Кітіона [137] має йти іншим шляхом, і страждав од цього навіть більше, ніж од страху смерті.

Але старий воїн перервав його сповнене гіркотою міркування.

– Благородний Аннею, – сказав Авл, – я знаю, як тобі віддячив імператор за турботу, котрою ти оточував його юні літа. Одначе винуватець викрадення нашого дитяти – Петроній. Скажи мені, як на нього подіяти, хто може на нього вплинути. Але ж ти теж міг би застосувати тут усе своє красномовство, на яке здатне тебе надихнути давнє твоє дружнє почуття до мене.

137

Зенон (бл. 336—264 до н. е.) із Кітіона (місто на Кіпрі) – засновник стоїчної філософської школи.

– Петроній і я, – відповів Сенека, – ми з двох протилежних станів. Я не знаю, як на нього подіяти, він не піддається нічиїм впливам. Можливо, що при всій своїй розбещеності він усе ж таки ліпший за тих негідників, якими нині оточує себе Нерон. Але доводити йому, що він зробив поганий вчинок, – марна трата часу: Петроній давно позбувся здатності розрізняти добро та зло. Треба довести йому, що його вчинок паскудний, тоді він устидається. При зустрічі я скажу йому: «Твій вчинок гідний вільновідпущеника». Якщо це не допоможе, ніщо не допоможе.

– І на тому спасибі, – мовив старий воєначальник.

Після того він наказав нести себе до Вініція, котрого застав за фехтуванням зі своїм наставником у цьому мистецтві. Бачачи, як спокійно молодик вправляється в спритності, коли вчинено замах на Лігію, Авл розлютився, і, ледве за вчителем опустилася завіса, гнів його вилився потоком гірких докорів та образ. Але Вініцій, довідавшись, що Лігію забрали з дому, так страшенно зблід, що Авл і на мить не міг запідозрити його в співучасті. Чоло юнака вкрилося краплями поту, кров, яка відступила було до серця, знову гарячою хвилею кинулася в обличчя, очі метали блискавки, з уст сипалися безладні запитання. Ревнощі й шаленство вирували в його грудях. Йому здавалося, що коли Лігія переступить поріг імператорського палацу, її для нього навіки втрачено, а коли Авл вимовив ім'я Петронія, в голові молодого воїна блискавкою сяйнула підозра, що Петроній над ним пожартував і або хотів, припровадивши імператору Лігію, здобути нові дари, або мав намір утримати її для себе. Щоб хтось, побачивши Лігію, не побажав негайно нею заволодіти, цього Вініцій не міг собі уявити.

Гарячковість, спадкова риса в його роду, понесла його, мов норовистий кінь, і відняла здатність розмірковувати.

– Авле, – сказав він уривчастим голосом, – повертайся додому й чекай на мене. Знай, що якби Петроній був моїм батьком, я й тоді помстився б йому за Лігію. Повертайся додому й чекай на мене. Вона не буде належати ні Петронію, ні імператору.

І, піднісши стиснуті кулаки до воскових масок, які стояли на полицях в атрії, Вініцій вигукнув:

– Присягаюся цими посмертними масками! Спершу я вб'ю її та себе.

Він швидко повернувся і, ще раз кинувши Авлу: «Чекай на мене», – вибіг як навіжений із атрію, поспішаючи до Петронія й розштовхуючи дорогою перехожих.

Авл повернувся додому дещо втішений. Якщо Петроній, думав він, переконав імператора

забрати Лігію, щоб оддати її Вініцію, то Вініцій приведе її назад у їхній дім.

Чималою втіхою була також думка, що коли Лігію й не вдасться врятувати, за неї помстяться, і смерть захистить її від ганьби. Бачачи лють Вініція та знаючи про властиву всьому роду запальність, Авл був упевнений, що юнак виконає все, що обіцяв. Сам він, хоча й любив Лігію, як рідний батько, визнавав за краще її вбити, ніж оддати імператору, і, коли б не думка про сина, останнього нащадка їхнього роду, Авл здійснив би це, не вагаючись. Він був воїном, про стоїків знав тільки з розмов, але характером був не чужий їм, і гордість його легше мирилася з думкою про смерть, аніж про ганьбу.

Він постарався заспокоїти Помпонію, вселити в неї трохи бадьорості, і обоє почали очікувати вістей од Вініція. Почуються в атрії кроки кого-небудь із рабів, і обом уже здається, що, може, це Вініцій веде до них кохане їхнє дитятко, і в глибині душі вони були готові благословити молоду пару. Та час минав, а ніяких вістей не було. Тільки ввечері пролунав стукіт молотка у ворота.

Хвилину по тому з'явився раб і вручив Авлу листа. Старий воїн, який зазвичай любив показувати своє самовладання, взяв табличку ледь тремтячою рукою й почав читати з такою поспішністю, ніби йшлося про долю всього його дому.

Раптом обличчя його спохмурніло, наче впала на нього тінь прудкої хмари.

– Читай, – сказав він, звертаючись до Помпонії.

Помпонія взяла листа і прочитала таке:

«Марк Вініцій вітає Авла Плавтія. Те, що сталося, сталося з волі імператора, перед якою ви мусите схилити голови, як схиляємо я та Петроній».

Настало тривале мовчання.

Розділ VI

Петроній був удома. Його брамник не посмів зупинити Вініція, що влетів до атрію мов вихор; дізнавшись, що господаря потрібно шукати в бібліотеці, він так само стрімко помчав туди; Петроній щось писав, Вініцій вихопив у нього з рук стиль [138] , зламав його, жбурнув його на підлогу і, судорожно схопивши Петронія за плечі, наблизивши лице до його лиця, запитав хрипким голосом:

138

Стиль – паличка з одним гострим кінцем для писання по навощеній дощечці й іншим, тупим, для стирання написаного.

– Що ти з нею зробив? Де вона?

Але тут сталося щось дивне. Витончений, розніжений Петроній стиснув руку молодого атлета, що впилася йому в плече, відірвав її від себе, потім одірвав другу і, тримаючи їх обидві у своїй одній із силою залізних обценьків, промовив:

– Я тільки ранками розмазня, а ввечері до мене повертається колишня сила. Ану лиш, спробуй вирватися. Гімнастики тебе, видно, навчав ткач, а манер – коваль.

На його обличчі не було й тіні гніву, лише в очах блиснула іскорка колишньої відваги та енергії. Хвилина, і він випустив руки Вініція, котрий стояв принижений, збентежений і розлючений.

– Рука в тебе сталева, – сказав Вініцій, – але присягаюся всіма богами пекла, якщо ти мене зрадив, я встромлю тобі ножа в горлянку, хай навіть у палатах імператора.

– Поговорімо спокійно, – відповів йому Петроній. – Як бачиш, сталь сильніша від заліза – хоча з однієї твоєї руки можна зробити дві моїх, мені тебе нічого боятись. Але я прикро вражений твоєю грубістю, і якби мене могла ще дивувати невдячність людська, я здивувався б твоїй невдячності.

– Де Лігія?

– У лупанарії [139] , себто в домі імператора.

139

Лупанарій – будинок розпусти.