Роман про добру людину
Шрифт:
— Чи я злякаюся чи ні, побачимо, — відкарбував він, пильнуючи, щоб з пересердя йому не забракло віддиху і Гнат не витлумачив це по-своєму, — а покищо я мушу знати. Це передумова. Інакше нічого не вийде. І то не з моєї вини. Я не купую кота в мішку.
— Я хочу востаннє глянути на сина живими очима, — трохи вагаючися, поволі, ніби йому було важко вимовляти склади, відповів Гнат і, спостерігши, що Дмитрик тільки блимнув очима, хоч трохи й відпружився, пояснив:
— Щоб він запам'ятав мене й виріс добріший і шляхетніший, ніж його дурний батько. Я певен: коли я бодай одну хвильку постою біля нього, він направить те, що його батько згаяв, інакше я не знайду спокою.
— Ти маєш сина? — аж свиснув Дмитрик.
— Я й сам того не знав, бо Іванка не сказала, вирішивши, що в моїй голові солома, а я, коли ще був час, не розчовпав, йолоп, що то не Миколин, а мій син! Я отямився, коли вже виявилося запізно, і тепер, — якщо Іванка не пробачить, — а воно є за що мене клясти! — я пропав. Мене перемелють на потерть, і я ніколи…
— Чого ж ти одразу цього не виклав? — схвильовано вигукнув Дмитрик, не тямлячи, чи він більше вражений зізнанням Гната (але чому саме на потерть? чи це не Гнат, а Сава докинув, вимальовуючи, як вічні млини
— Нічого не пізно, бери моє тіло й біжи! — розсердився Дмитрик, ще трохи ошелешений навалою почуттів, які щойно відстугоніли в ньому, залишивши на все нутро видовжену ледь болючими мацальцями дірчасту пухлину, що підступила йому під ребра, заважаючи узгіднювати в одному напрямку рухи, хоч тепер Дмитрикову увагу цілком поглинув розгардіяш навколо, зокрема ж Гнатів розгублений і наче трохи винуватий вигляд.
— Ну? Бери моє тіло й біжи! — підбадьорив його Дмитрик і нахилився вперед, щоб показати свою повну готовість, бо йому привиділося, ніби Гнат або не вірить його запевненню, або з якихось невідомих причин його погано бачить, — тільки замість наблизитися, — мимоволі, сам не усвідомлюючи, як це в нього вийшло, — відскочив від Гната, бо йому перетяли дорогу обидві вогняні клуні і в обличчя війнуло полум'я, суцільно вкрите бульбашками-літерами, — кожна завбільшки з черешню, — які він не прочитав, — таких живих, рухомих літер він зроду не бачив, та й не відрізнив би одну від одної, — вони ж на перший погляд виглядали всі однакові, — а просто вони просякли йому всередину (тобто не цілком самі просякли, а Дмитрик відчув, як від збудження він ненароком потягнув їх зором, — точнісінько, як трапляється одним духом сьорбнути в спеку забагато холодної води, — у найглибші закутини серця, де вони й вибухли, а тоді самі собою осмислилися), і мальований з качиними перетинками беззвучний голос, — Дмитрик ніби й вловлював луну від цього голосу, але мав таке враження, наче цей голос не справді говорить, а вимальовує у вусі, в грудях, а звідти й по всіх жилах пругкі вензелі, — дав йому зрозуміти: не підходь до Гната, бо це скінчиться для тебе катастрофою — людині не вільно порушувати жодної букви вищого закону, якого вона, завдяки своїй смертній обмеженості, не годна збагнути, а ти натинаєшся унедійснити цілий параграф.
До чого тут букви й параграфи, коли йдеться про звичайнісіньку допомогу! — обурився Дмитрик. — І тут параграфи, і там параграфи, ніби допомога дозволена лише на картки! а де ж найпростіша людяність, милосердя, без яких по світу самі вовки витимуть, та й взагалі хто вони такі, що так гарно визнаються на параграфах, а душі, яка загибає (невже доля Гната їх ані трохи не зворушувала?), не тільки не допоможуть, а й зовсім недоречно перешкоджають, коли це пробує зробити хтось інший? Це більш ніж дивно! — завагався Дмитрик, — невже вони й справді це кажуть? — і тут його раптом осяяло: а що коли вони — нечиста сила, яку варто, про всяк випадок, перевірити дулею (за свідченням бувалих людей, найповніший спосіб розпізнати й приборкати диявола, бо тоді він одразу ж губить міць і його хоч на мотузці води?) — але ще заки Дмитрик встиг скласти пальці й показати нищівний для спокусника людського роду знак, ну і відповідно до знаку дещо міцніше висловитися, вогненні клуні терпляче пояснили йому (Дмитрика ніби вперіщила хмара іскристих крижаних пуголовків на коліщатах, які кілька разів угору і вниз вихорем проїхалися по шкірі, — він їх не лише відчував, а й бачив! — аж він ледве не зареготався від лоскоту, хоч цей спосіб порозуміватися йому ані трохи не сподобався), мовляв, він даремно хвилюється, вони не нечиста сила, а його власні янголи-охоронці, і саме через це й радять: піклуватися не чужим, а радше своїм кровним спасінням, бо коли вже йдеться про занапащення душі, то не так Гнатової, як його, Дмитрикової, оскільки він пхається в справи, в яких нічого не тямить, і цим зайво ускладнює перебіг речей, керованих не жорстокістю чи сваволею, як йому здається, а вчинками кожної людини. Хто, зрештою, забороняв Гнатові стати хоч святим? Кожна людина має можливості, про які й янголи не сміють помислити, а що Гнат із того вибрав? — лінь, непутящість, тельбухи, казнащо! — хто ж винен? І тепер ще й Дмитрик, замість турбуватися за власну душу (чи він взагалі подумав, що воно означає, — за когось, нехай і за найкращого побратима, хоч Гнат із Дмитриком ніби так дуже й не приятелювали, — покласти свою душу?), як навіжений, горить здійснити вчинок, в наслідок якого від дошки до дошки (а там і літери не вільно рушити!) мусітимуть наново переписувати кодекс небесних законів! Невже він не тямить, що за подібне зухвальство по голівці не погладять? Допомогти і допомогти — різні речі, отож нехай він тієї ж миті облишить Гната й не рветься поперед батька в пекло, бо коли в нього бракує кебеті самому втямити, що і до чого, вони, його охоронці, велять йому відступитися, бо за порушення вищих законів карають вічними муками.
Очевидно, після таких ваговитих угрущань Дмитрик і гадки не мав сперечатися й доводити, як несправедливо це супроти Гната (як на нього, то він сам один погодився б попереписувати всі небесні й земні кодекси, — які ж вони потойбік ледачі! невже і там мертва буква стала вартіснішою від людського життя? Хіба в самій лише букві сенс, а не в живій правді, яку вона покликана втілювати? Чи він це якось неправильно зрозумів? — аби тільки хоч трохи полегшити долю бідолахи, який, може, й помилявся, — а хто ж не помиляється? — однак не був злий. Таж якби не їхнє досить дивне і, — як на Дмитрика, — ані трохи не янгольське упередження, чи це від високої посади та Божої ласки не лише людям, а й янголам у голові перевертається? — вони й самі побачили б, що Гнат зовсім не лихий, це Дмитрик посвідчив би навіть перед Всевишнім, який напевне і до значно виннішого, ніж Гнат, виявив би незрівнянно більше милосердя, ніж Його пахолки- буквоїди!), а вже вступати в борню зі своїми грізними янголами-охоронцями й поготів (правда, їхню грізність Дмитрик, оговтавшися від першої несподіванки, одразу ж пояснив собі здогадкою, що за ним, імовірно, числиться не мало різних неподобств, завдяки чому його й обділили трохи суворішими, ніж звичайно, охоронцями, не потрудившися надати їм благопристойної подоби, у якій вони з'являються праведникам: із серпанковими крилами, з гілочкою чи квіткою в ніжній руці, а не вогненними клунями). Він же не з'їхав з глузду, хоч і випив уже чимало, щоб бодай на секунду припустити, ніби він їх переможе! Де ж би він набрався зухвалости змагатися з вищою силою! Ну, запорожці-характерники або деякі особливого душевного гарту святі пустельники це, може, й потрапити б, але він, мізерний таборовий спекулянт, — куди вже йому про подібне і мріяти! — та й де ж би він зважився після такого ясного попередження занапастити свою душу, заради Гната ставши на прю з небесними посланцями! — бож Дмитрик ні на мить не сумнівався, що вони говорять правду, а не лише лякають чи навмисне випробовують його.
Він зовсім чесно відступив і навіть шанобливо вклонився, оскільки їм як Божим створінням, на думку Дмитрика, належалася шана, хоч вони йому з першого погляду й не сподобалися: враження, за яке Дмитрик звинуватив свій характер, вирішивши, що він у нього небезпечно псується; адже клуні-янголи не інакше, як тільки виконували вищі розпорядження, а не знущалися над ним і Гнатом (що Дмитрикові вони не здалися надмір симпатичними, це їх ані трохи не принижувало, зрештою, воно й важко усім догодити, та й потім, звідки знаття, чи не тяжів і над їхніми головами припис, якого вони, попри добру волю, не сміли переступити?).
В усякому разі Дмитрик справді поклав собі їх послухатися й виконати всі їхні домагання, лише коли він почув розпачливе: «Дмитрику, поможи!» — а так кричать виключно в смертельній небезпеці — це Дмитрик виніс із власного досвіду, і ніхто не переконав би його в протилежному, навіть якби сам Господь явився й запевнив, що це не відповідає дійсності, — цей вигук жаху й безнадії, в якому прощалася з життям (і то вічним) Гнатова душа, вирвав йому серце, і Дмитрик кинувся вперед (нічого не тямлячи, а лише неясно відчуваючи, що коли він зараз не порятує Гната, хоч би за це його навіки жбурнули в геєнну вогненну, він не посміє нікому глянути в очі), і тоді відбулося все з такою швидкістю, що він, властиво, не встиг і здивуватися, прочумавшись у таборовій лікарні, де Гаркуша з радісною полегшею (Дмитрик у першу мить ледве впізнав його голос) привітав його й Саву із щасливим поверненням від праотців, і, ледве скінчивши привітання, ніби зі страху, що його неправильно зрозуміють, досить уїдливо, хоч на споді цієї уїдливости все ще зблискувала скалками схвильованість, виголосив їм цілий виклад про наслідки споживання денатурату, якого вони і в рот не брали, тільки ж не випадало Гаркуші перечити, коли він шпетив їх, бажаючи добра, бо йому, попри те, що він вдавав суворого й незворушного, як більшість надто м'яких людей, краялося серце від співчуття, якого не занечулила навіть довголітня лікарська практика, що їх обох, молодих і здорових, так нагло спіткало лихо, перетворивши на калік.
Звичайно, дещо пізніше, коли почала проходити Дмитрикова сліпота, а Саві Гаркуша дозволив обережно ставати на праву ногу й ходити на костурах з кімнати до кімнати, Дмитрик, з усіх боків обмірковуючи свою тодішню поведінку, питав себе, чи не уникнув би він усіх подальших ускладнень, якби трохи зважив на Гнатове попередження: «Не дивися на них, бо осліпнеш!» (адже Гнат прокричав це двічі, надаючи цій подробиці явно виняткового значення, на яке Дмитрик не звернув уваги!), ну і, самозрозуміле, не намовив би Саву (а Сава, молодець, не сполошився й не підвів!) щосили вперіщити ногою вогненні клуні туди, де в людей щиколотки, — задля більшої певности, щоб вони не перешкодили, — заки Дмитрик встигне крізь полум'я прорватися до Гната, вхопити переляканого на смерть за руку й струсонути, аж йому самому потемніло в очах, аби той переконався, що це Дмитрик перед ним волає: «Ось моє тіло й біжи!» — і таки побіг, хоч Дмитрик згодом і не знав, чи успішно закінчилася Гнатова місія, а Іванку розпитувати не випадало, бож вона з переляку, що йому якимось незбагненним чином відома надто делікатна матерія її близькости з Гнатом, могла ще Дмитрика осмішити на весь табір (Дмитрик у душі не взяв би їй того за зле, хіба він сам на її місці повівся б інакше? тільки як би він тоді виглядав перед хлопцями?), мовляв, від перепою (Дмитрикові ж не личило спростовувати, що це не від перепою, а від зустрічі з вогненними клунями!) йому розм'якли клепки в голові, і він верзе нісенітниці, які її лише ображають! А Дмитрика ніколи не приваблювало знічев'я когось ображати. У подібних випадках він волів ліпше погамувати цікавість, ніж уприкрятися недоречними розпитами.
Зрештою, мірою того, як зустріч із Гнатом і вогненними клунями відходила в минуле, деякі зовсім незначні подробиці, яких Дмитрик тоді одразу не запримітив, виопуклювалися настільки, що він прочував за ними майже намацальний зміст, що дозволяв йому трохи ліпше збагнути свою тодішню поведінку, чи то радше помилки, яких він допустився, бо що докладніше згодом Дмитрик перевіряв пам'ять, то певніше йому здавалося, ніби Гнатове: «Не дивися, бо осліпнеш!» — означало не так пересторогу, як зовсім конкретну вказівку, якої він у поспіху не розчовпав.
Кожного разу, як він повертався до цього вигуку, його пронизував здогад, що Гнат через голови клунь подавав йому тоді ключ до подій, те чарівне слово, за допомогою якого знаходять скарби, яке виповнює людину заклинальною силою, уможливлюючи їй вмить гідно витримати найтяжчі випробування серед злих духів, лишаючися живою й неушкодженою, а він ним не скористався!
Дуже ймовірно, якби він тоді заплющив очі, ні йому, ні Саві нічого не сталося б, він виконав би Гнатове прохання й спокійнісінько помандрував би додому. Тільки як же було заплющити очі й не дивитися на вогненні клуні, коли він навпомацки серед навколишнього полум'я ніколи не розпізнав би Гната, а тому й не пробився б до нього й не встиг би його порятувати?