Роман про добру людину
Шрифт:
Однак щойно Стецько подолав кілька кроків, як йому різонуло в очах і заколивалося під ногами, ледве він устояв. Стецько з гідністю випростався, злегка лайнувшися, бож хміль з нього вже давно вивітрився, протер очі і з жахом зауважив: від його черевиків і до середини табору, через майдан, колонку з водою, купи прогнилих, поламаних нар зі слідами блощиць, виходить із землі вогняна стіна, яка на очах ширшає й вищає, — вже вона завтовшки з барак і стрімкіша за Карвендель, але вона нестримно росте далі, пульсуючи й розсуваючи все навколо, і на самій горі цієї вогневергальної завіси-стіни посередині найсліпучішої бганки з полум'я стоїть професор Кава, правда, наче молодший, ставніший, а, головне, трохи інакший, ніж звичайно, аж Стецько вагається, чи це він; бо це ніби і він, і не він, і від овального поруху професорової руки (Стецькові зовсім виразно видно: порух овальний і брижиться по краях) на вогненну завісу-стіну здіймаються люди, поодинці й гуртом, із табору, з усього світу, і тоді Стецька починає трясти: таж це Страшний Суд! Це сам Творець у подобі професора Кави стоїть над табором! І Стецькові і лячно ступити вперед (куди ж тут ступити, коли спереду вогняний вир?) і побігти назад (ноги взагалі десь запропастилися, та й не тільки ноги, а й усе тіло!), і він бачить (а зір у нього тепер такий всеохопний, наче не Стецько, а сам Бог крізь нього дивиться): по всій вогняній завісі-стіні сновигають янголи й чорти, — янголи вгорі, а чорти — внизу, бо щойно диявольське поріддя здіймається трохи вище, воно одразу порохнявіє й розвіюється на всі боки, а ті лихі люди, що їх чорти тримали попід пахви, разом із мерзенними
І повз усіх цих янголів, чортів, тварюк у людській подобі, що ляпають ропухами, шматками гною й закаляним лахміттям униз, де їх назавжди поглинає небуття, уздовж і впоперек, а також крізь усю товщу завіси-стіни таборовий шибайголова і дітолюб Місько Кульбака ганяє на мотоциклі (склепаному з заіржавілих решток мотоциклового каркасу, залишків війни, що їх Місько витяг із вирви біля Ізару за допомогою й намовою Зенка Тетерука, принагідного механіка, про якого ходила слава, ніби він не лише з обгорілого залізяччя змайструє новий мотоцикл, а й із звичайного баняка — говорющого робота. Зрештою, навіть якби хто й вагався, чи Зенко справді втне виклепати з баняка говорющого робота, щодо Зенкового вміння й радісної готовости полагоджувати для Міська найприкріші справи не існувало жодних сумнівів, бож саме Зенко, а не хто інший, хоча з нього й кепкували, мовляв, він, як нянька біля Міська, на що Зенко не звертав уваги, — зумів задля свого товариша, не тільки де треба, кілька разів могорич поставити, а й на досить тривалий час переконати тямковитіших представників місцевого правопорядку, що невблаганне око закону не конче мусить розплющуватися саме тієї миті, як Місько, понасаджувавши перед собою на пекельну машину дітлашні, — а за Міськом вічно смаркаті, кучеряві пуцьвіріньки шалалися, — під прокльони матерів, які бігли скаржитися до поліції, і захоплений вереск малечі, ганяє табором точнісінько, як тепер по завісі-стіні), силкуючися виїхати на самий вершок одесную професора, та йому це ніяк не щастить, і він дедалі сильніше газує, здмухуючи валкою чортів, і квапиться, аж Стецькові стає жаль Міська (нехай Місько трохи шалапут, а то ж від доброго серця, а не від погані! Адже він нікому не вчинив зла, і Стецько ладен за нього перед Всевишнім посвідчити!), і, забувши цілком про себе (як же тут про себе думати, коли на його очах вирішується доля Міська?), Стецько щосили гукає, аби Місько спробував ще з іншого боку, там, де вогняна завіса- стіна найсвітліша й найрухоміша, бо Стецько майже певен: звідти Місько одразу потрапить нагору, під саму Божу правицю, і, щоб допомогти Міськові, Стецько ладен покласти власну мізерну душу, — йому, п'яничці й непутящому сараці, не те що потрапити одесную Всевишнього, а й піднестися на краєчок двигтющої завіси-стіни зась! — він просто тут унизу щезне купкою старого лахміння, тож нехай хоч Місько (він праведний, не дарма ж Зенко так за ним упадає), за Стецька, за всіх інших грішних бідак, досягне Найвищого Світла!
І тоді професор Кава зауважує Стецька і щось лагідне йому говорить, лише Стецько не вловить, що саме. Він аж стає навшпиньки, напружуючи вухо, але звук однак не доходить до нього, і Стецько з розпачу починає плакати. А що Стецьків зір потовщується від сліз, то професор Кава одночасно і заокруглюється в сліпуче коло, і видовжується в розсипчасту линву, від якої лускається небо, мов черепок, і ці нові втілення Творця в образі професора Кави ні на хвильку не втрачають первісної подоби, попри те, що ця подоба то зникає, то знову втілюється дедалі сліпучішим світлом.
І від цього світла Стецько сліпне й падає, чуючи, як над ним лопочуть крила й блискавки, і останнє, що Стецько бачить, — а він давно вже бачить не очима (він припав до землі й накрив голову полою піджака й обома руками, аби сховатися від всюдисущого сяйва), а всією спиною, як угорі на вогняній завісі-стіні професор Кава вимовляє — тільки не устами, тобто і устами, але також і долонями, грудьми, поглядом, чолом, чубом, — одне єдине слово, яке велетенською рікою, бо в цю ріку увібгані всі сонця всесвіту, хоч вони тепер здаються ледве помітними цяточками, спливає на табір, на весь світ, і це таке несамовите видиво, аж Стецькові від щастя зі страшною швидкістю починає ширитися серце, поглиняючи в палющому вихорі, коло за колом, рештки його єства. Ще мить, і Стецько, досягнувши серцем професора Кави, лусне й назавжди приєднається до світлової ріки, звідки ніщо не поверне його назад.
Та саме тоді, як Стецька, неймовірно побільшеного, а одночасно й ніби зібганого в ледь помітну мачину, проймає трепет: зараз його охопить перевтілення, про яке він ніколи не зважився б не те що тверезий, а й за чаркою помислити, — далеко внизу (бож Стецько
— і високо вгорі, і внизу) хтось боляче й наполегливо шарпає його за плечі, і від цього його серце, так само блискавично, як і розрослося, стискається в грудку, кусник за кусником віддаючи щойно поглиненого Стецька назад, і він розплющує очі, щоб побачити перед собою (властиво, не так перед собою, як над собою, бо паніматка трудиться з усіх сил, щоб підвести Стецька з землі й поставити на ноги) дружину отця Ґудзія, яка трусить його, вичитуючи щось, що в Стецьковому вусі вихиляється і дріботить, як стоніжка, завдяки чому Стецько ніяк не второпає, що Ґудзіїха говорить, хоч з її вигляду й догадується: паніматка домагається від нього якоїсь ствердної відповіді, наслідком чого Стецькові кістки, ще секунду тому невагомі, а тепер, ніби ланцюги з гир, переміщуються в тілі, і він нарешті розуміє: Ґудзіїха слізно благає зрадити, чи не святкував він, Стецько, разом із її чоловіком, який з учорашнього дня запропастився, хоч вона вже і сусідів оббігала, і всі таборові рівчаки й закамарки обнишпорила, де міг би ненароком заснути слуга Божий, бо вже люди сходяться до церкви, а тут нікому правити; не бігти ж їй до старенького Петруняка (теж із Волині, як і Ґудзій), щоб греко-католицький священик відправив православну літургію! — як це й сталося на Зелені Свята, коли отець Петруняк накликав анатему на свою потягнену білим пушком маківку (Петрунякові вже, видно, сам Бог уклав у груди таке людяне й співчутливе серце, що мертва буква не спромоглася заволодіти ним, виповнивши отрутою нетерпимости душу й розум. А хіба не в ім'я мертвої людожерницької букви по всьому світу найбільше і найбезжальніше проливають кров?), бо ревні греко-католики звинуватили його у відступництві, мовляв, на старощах Петруняк здитинів і переходить на православіє, лихо українського народу, яке запродало Україну Москві, наслідком чого люди й опинилися в цьому таборі, а ревні православні образилися й почали ремствувати, що їх навіть тут, де кожному, здавалося б, вільно дотримуватися своїх переконань і віри, навертають на гаспидську унію, яка завинила в усіх нещастях, штовхнувши Україну в російський зашморг, що тепер і висить над головами, — і тільки в січні, коли в неопаленому бараці втікачі (ще сполохані поголосками, ніби невдовзі за миролюбної згоди союзників мають наїхати радянщики і тих, хто вирвався з їхнього раю, репатріюватимуть силою, як тоді, коли люди цілими родинами вкорочували собі віку, труячися, перетинаючи вени, викидаючися з вікон, вішаючися, ковтаючи товчене скло, аби не потрапити до сталінської м'ясорубки) усім табором відзначали день української самостійности, яка за роки гніту й знущання над людською гідністю перетворилася на обіцяне Богом усенародне воскресіння (чи ж не тому за всіх часів скитальцям, ще не поглиненим чужою стихією, їхня втрачена, окрадена батьківщина ввижається обітованою землею, уділеною їм Усевишнім? — і хіба, зрештою, важливе, якою випадковою назвою людина окреслює те, куди вона вкладає найшляхетніші прагнення, помисли й почування, що в немічному, затурканому створінні урухомлюють нездоланні сили — вічно незбагненний прояв душевних трансформаторів, — обертаючи мізерне, запльоване й смішне — на велике, спасенне й подиву гідне, і тоді слабодухи, які щойно тремтіли за ласкаво уділене їм невільницьке існування, звільняються від страху, мов від прогнилого ганчір'я, і серед всюдисущої тьми, що, здається, ніколи не розвіється, а тільки жертиме трупи й хлептатиме кров, — із глибокою вірою в світло, добро й справедливість дають спалювати себе, розпинати й закатовувати за інших, ніби на підтвердження: шальки терезів, які важать мале й велике, постійно міняються?), греко- католики й православні помирилися (тобто не помирилися, адже ніхто й словом не обмовився, а просто, — люди й не зчулися, як воно вийшло, — причина розходжень сама собою перестала існувати, як то часто трапляється з найзапеклішими розходженнями: незначна порошина обернулася іншим боком у мозку, і не стало гори, що розділяла одну людину від другої), і не лише помирилися, а й зажадали, щоб отець Ґудзій і отець Петруняк спільно відправили літургію, бо кожному серце стислося від думки: а, може, це взагалі остання служба Божа? — хто зна, що принесе майбутнє, і чи не розкидає новий смертоносний вихор людей на Соловки, в тундру, на Колиму — по катівнях і каторгах?
Щоправда, вихор пролетів, не зачепивши таборян, тільки Івана Середу знайшли на розі Грицишиного барака з перетятою горлянкою, про що згодом подейкували, — коли вже страх минув і люди трохи оговталися, — ніби тим способом йому помстився нечистий, допильнувавши слабої хвилини, яка трапляється кожному, і з-за рогу хвицьнув бідолаху уламком старого серпа за те, що Іван, угледівши випадково (а він завжди запримічував таке, чого інші не бачили або й старанно уникали бачити), як баба Грициха відвертає від таборян напасті тим часом, як усі лише бідкаються, лементують і мелють язиками, прибіг допомогти їй (бож Грициха опісля довго хворіла, знесилившися від боротьби зі злом, що з бабою рідко траплялося, а знесилилася тому, — Володька Тронько перегодя клявся, гіби на власні вуха чув це зізнання з уст самої Грицихи, — що люди надто повірили в зло, і воно з того й набралося моці), і за цю допомогу Іванові й довелося розплачуватися життям, хоч Грициха не лише радила, як уникнути загибелі, а й, узгляднюючи Іванову вдачу, в присутності Володьки, перед яким Іван ні з чим не ховався, — імовірно, щоб той ретельніше пильнував свого приятеля, — бож напевне баба Грициха наперед знала Іванову долю! — кілька разів стурбовано попереджала: відтоді, як чоловік приклав рук, щоб долати зло, він мусить особливо берегтися нечисті й бодай раз на день, а коли в горлі з'являється давущий клубок, двічі подумки прочитати «Отче наш» і всією душею побажати іншій людині добра, тоді сатана й відступиться. Спочатку Іван так і чинив, а потім вирішив: напевне вже досить! Проти кривди і зла він завжди ладен хоч навкулачки, тільки ж не записався він у ченці, аби довіку вичитувати молитви й бажати саме тим добра, хто, мов на лихо, затявся йому уприкрятися! Ще тиждень, ну другий, він витримав би, а то ж із дня на день! Зрештою, хіба він мало потрудився? — і тієї миті дідько й усочив його.
Але, крім Івана Середи, ніхто не постраждав, наче своєю смертю він і справді відвернув напасті від мешканців табору, як значно пізніше на підставі зіставлень, тверджень очевидців і власних домислів висновували такі знавці людської душі, як Ярема Цибка, який, нудячися в черзі за таборовим приділом, прилюдно заявив, ніби Іван Середа заздалегідь готувався віддати життя, аби відвернути від людей неминучу загибель, бо інакше (у таборі кожен усе бачить і на всьому визнається, і ні від кого жодної події не втаїти!) хіба Грициха стояла б при Іванові, як повитуха біля породіллі, щоб його дух, очищений від гріхів і скріплений бабиним світлим словом, пішов просто до Бога?
Звісно, Яремі Цибці одразу ж заходжувалися перечити, що хоч в Івана й була м'яка душа, на праведника він аж ніяк не скидався.
Однак попри те, що Іван на праведника не скидався, саме після його смерти повелося (а втім, може, то й не Іванова смерть, а спільна небезпека прояснила серця й розум; не виключене також: людям раптом промовило до сумління, що знайшовся між ними, здавалося б, звичайний, лише трохи дивакуватий чоловік, який віддав за них життя), а потім ставши звичкою, і залишилося, що православний хор з оперовим басом Яцьком Мелешком співав у греко-католиків, а греко-католицький — у православних (цього не змінила навіть та обставина, що коли переполох минув, у нових суперечках вся Україна на один помах знову перетворювалася то на греко-католицьку, то на православну, то, — значно рідше, — на єговістську державу; — мохаммеданство й буддизм в особі Єлисея Полікарповича Барабольки, який добачав єдине спасіння українського народу виключно в цих двох релігіях, мовляв, і католицизм, і православіє вже досить нашкодили і пора взятися за розум, — теж не густо перемагали, бо Єлисей Полікарпович, ховаючися від переслідувачів, що, як тільки смеркне, майже без перерви, — навіть коли він лягав у ліжко, накрившися коцами, лахміттям і чужими баняками, — їх зі сварками згодом забирали власники, — били йому серце енкаведівським трупним промінням, місяцями не з'являвся на таборові диспути, які дали остаточний поштовх Ількові Побігуйкові, вибатькувавши непримиренних сперечальників, прилюдно заявити, що віднині він, Ілько, засновує власну всеукраїнську релігію, а себе проголошує її першим вірним, — не пророком чи, боронь Боже, новим Ізбавителем, устами якого говорить єдина неділима істина, — йому так остогидли за життя ці кровожерні єдинонеділимі і єдиноправильні істини, разом із їхніми ощасливлювачами й ізбавителями, що він, Ілько, крім терпимости, — а це завжди: право на відмежовування! — добра й звичайнісінької людяности: «Тобі боляче — я прийму на себе твій біль!» — нічого іншого не визнає. А щоб ніхто не сумнівався, чи це, бува, не чергова п'яна витівка, коли людина не тямить, що чинить, аж поки її не охолодять на поліції, а таки воля провидіння, — нехай дещо незвична, але хіба воля провидіння — звичне явище? та й хіба впав би Ілько сам на цю думку, якби його не штовхало щось усередині на цей крок? — Ілько на подив усього табору відцурався від горілки, — хоч таборові провидці лише переморгувалися, запевняючи, ніби це не на довго, — і, роздобувши від Дмитрикових хлопців сірого паперу, за допомогою Івана Берізка, і його картопляних печаток видрукував ручним способом півсотні листків-відозв, обклеївши ними бараки, сміттярки і навіть колоди за третім бараком, а в своєму закамарку на очах ошелешених співмешканців, які вагалися, чи тішитися, чи плакати з Ількового перевтілення, спорудив зі старої валізи вівтар і виліпив із сухого американського молока й таборових пайок хліба тризуб, серце і щось, подібне до вареника, — його Ілько називав «духовною регалією», лікуючи згодом прикладанням до скронь цього вареника-рогалії багатьох від болю голови, на який люди часто й довго хворіли, навіть коли небезпека примусової репатріяції відгула і на обрії почали з'являтися просвіти), і сама паніматка в обох баракових церквах старанно виводила кольоратурні сольо, остаточно помирившися з долею, яка послала їй найдобрішого й найшляхетнішого чоловіка, наділивши його лише єдиною вадою: нахилом до оковитої, що й привела Ґудзіїху до Стецька, біля якого вона вже півгодини вовтузиться, вмовляючи очманілого небораку, нехай він зласкавиться і, Христа ради, пригадає, з ким учора зустрічався й чаркував, бож напевне серед Стецькових горілчаних побратимів був і її чоловік.
Стецько напружено морщить чоло, щиро силкуючися пригадати, чи не подибував він учора отця Ґудзія, але якимось підступним чином, — чи то від недавнього пережиття, спричиненого і видивом Страшного Суду, і тим іншим (невже він справді тримав у руках чашу з Господньою кров'ю!), чи тому, що він іще не прочумався від Кирилишиного пригощання, учора розтягується в його голові не тільки на вчора, а й на позавчора, ба більше, на відтинки часу, які лежать щонайменше місяць у минулому, і Стецько, замість пригадати, чи він бачив напередодні отця Ґудзія, несподівано пригадує зустріч із двома дідками, і аж сам дивується, як він міг цю зустріч так цілковито забути.
Він тоді саме вийшов від Пилипенка і, хоч і втішився: надворі ясно від місяця, і тому не доведеться довго шукати своєї оселі, — задля певности таки помандрував на таборовий майдан, властиво, до колонки з водою, звідки Стецько одразу, навіть коли доводилося пересуватися наосліп, не покладаючися на зір, а ще менше на ноги, майже безпомилково втрапляв додому, бо на місці колонки з водою з-під землі било напрямне проміння (у цьому Стецько вже пересвідчився), яке само несло людину в потрібному їй напрямку, — як нагло його зупинило чудернацьке мугикання, і тієї ж миті він відчув: його з голови до ніг обсипали вогняним зерном, аж забракло віддиху.