Роман про добру людину
Шрифт:
Певна річ, якби в нього знайшлося трохи більше часу, а головне, якби він не боявся, що вогненні клуні перешкодять йому наблизитися до Гната, затявшися не пустити бідолаху у випозиченому тілі (ймовірно через якусь стару закостенілу догму, яку забули своєчасно викинути з небесного закону) ні до сина, ні до Іванки, Дмитрик нізащо не наражав би Саву на небезпеку, хоч він тоді про це не подумав, навіть коли не очима, а наче всією потилицею (уже термосячи Гната) побачив, як Сава, збагнувши нарешті про що йдеться й ані секунди не вагаючися, з усієї сили ударив ногою (спочатку лівою, потім правою і ще раз лівою) одну, а потім другу клуню і, скошений, повалився на підлогу, бо тієї ж миті шматки полум'я розірвали Дмитрикові груди й мозок.
Згодом, коли Дмитрикові поліпшало і він уже не як учасник, а як безсторонній глядач, пробував тверезіше переосмислити ті події (обережно при тому натякаючи Саві, що їм обом не зашкодило б спільно уточнити деякі подробиці в їхній зустрічі з Гнатом, бо Дмитрика мучило сумління, що він властиво спричинився до Савиного каліцтва, яке Дмитрик охоче направив би, вимінявши в Сави паралізовану ногу на свою здорову, якби це можна було), він поклав собі бодай частково виправдатися перед Савою, що він його ненароком втягнув у халепу, але кожного разу, як Дмитрик у розмові наближався до появи Гната й вогненних клунь, Сава, який залюбки просторікував про що завгодно, цю тему
А втім Дмитрик і не напосідав на Саву, мавши досить і своїх клопотів, якими його не лінувався постачати Йосип, що так і лишився на Дмитриковій шиї від того вечора, коли його (задля більшої безпеки переодягненого бабою, бо ану ж Саві чи Савиним друзям заманулося б припняти Йосипа, перш ніж він досяг би сховища?) тітка Текля, посилаючися на Дмитрикове живе слово, привела до хлопців на горище, де він переховувався аж до Дмитрикового виходу зі шпиталю, хоч йому ні від Сави, застуканого наглим каліцтвом і поглиненого тепер самим собою настільки, що він назавжди забув про Йосипа, ніби ніколи й не заповідав помститися за Гната, ні від Савиних, чи то Гнатових, друзів, які, пересвідчившися, як Сава збайдужів до Йосипа (більшість людських вчинків випливає з наслідування, а не з власної волі), і собі втратили охоту зводити з ним порахунки, — жодна небезпека не загрожувала (після Савиного нещастя Йосипом якось відразу перестали цікавитися), а хлопці без Дмитрика не зважувалися самі вирішувати Йосипову подальшу долю попри велику спокусу в перший-ліпший спосіб позбутися його, бо він їм так осточортів безнастанними повчаннями (Йосип не раз щиро дивувався — з пошани до себе він не обурювався, а тільки дивувався, — чому його співрозмовники, — щойно він заходжувався посутньо викладати свої думки, а вони в нього завжди так гарно виходили, аж він мимоволі ними милувався, дедалі глибше переконуючися: над ним тримає руку вища сила, бо інакше хіба він мав би завжди на похваті готові звороти й вислови, повні життєвої мудрости? — усі чомусь одразу скаженіли, а тоді ще й обов'язково переходили до погроз, а то й до кулаків, приневолюючи його замовкати; однак не говорити він не міг, а воно вже якось само собою складалося: ледве Йосип розтуляв вуста, кожне його слово, кожна, хочби і яка випадкова, заувага, кожен натяк, навіть звичайнісіньке покашлювання незбагненним чином оберталося на повчання, ніби провидіння не лише наділило його даром розпізнавати вади там, де їх — самозрозуміла річ, за браком належної ретельности поліпшити світ — інші не зауважували, а й відкривало таємницю, хто як повинен поводитися, аби втрапити на єдино правильний шлях істини, якого, крім Йосипа, завдяки таборовій байдужості й нетямущості, ніхто не зауважував, і цей шлях, — особливо після надокучливих лекцій професора Цуркалевського, що протягом кількох місяців за перегородкою з простирал щовечора просвіщав Фількового телепня, а особливо після однієї Терещенкової доповіді про давні вірування серед поган чи щось подібне — цю доповідь Терещенко виголошував у першому бараці, куди Йосип потрапив не з цікавости, — він не хворував на цю слабість, як інші, які жужмом ходили не тільки на всі доповіді, а й на будь-які таборові збіговиська, воліючи бодай часинку не думати про власне майбутнє, — а лише аби звідти витягти свою жінку, що забула злагодити йому підвечірок, — уявлявся Йосипові потойбічною рікою, де він, як перевізник із Терещенкової доповіді, чекав із човном, щоб не за обол — обол виокреслювався Йосипові одночасно і як невеличкий буханець, і як тмутороканський бовван із приказок його жінки, — чи за звичайну копійку, а зовсім безплатно перевозити невігласів на другий обітований бік), що якби не Дмитрикова згода заопікуватися ним, вони ще того самого вечора, підбадьоривши непогамовного проповідника стусанами й належними примовками, відіслали б до дідька.
Проте пам'ятаючи: Дмитрик ніколи без ваговитої причини не ухвалював жодних ризикованих рішень, а вже чогось безглуздого й поготів, навіть коли його дії інколи (особливо на початку) й виглядали трохи невмотивовані, що згодом виявлялося лише винятково кмітливою, хоч і дещо незвичайною операцією (тож і тепер від великого Федора до Кирила Кузі кожен був переконаний: якщо Дмитрик узяв придурка Йосипа під свою опіку, то напевно він вимізкував якийсь особливо хитрий і складний плян, у який він їх виключно через несподіване отруєння не встиг утаємничити), хлопці терпляче чекали на Дмитрикове повернення зі шпиталю, уникаючи нарікати на Йосипову поведінку, хоч вона їм сиділа в печінках, аби передчасне хвилювання не затримало видужування їхнього голови й організатора, який, попри сповнену вирозуміння до його стану шляхетну настанову своїх помічників, підсилену ще й категоричною вимогою лікаря не турбувати хворого шкідливою зайвиною, — вже на другий день, коли Гаркуша дозволив пацієнтові, що так щасливо видибав із вічної тьми, перше побачення, докладно знав про всі Йосипові витівки, бо Іван Берізко, присланий від хлопців до Дмитрика, після недавньої сварки з Йосипом ще не встиг охолонути (адже повільне, але невпинне наростання цього вибуху почалося вже від того самого вечора, коли тітка Текля привела Йосипа, пов'язаного баб'ячою хусткою, від чого Берізкові здалося, ніби хустка стинає Йосипові всю верхню половину обличчя, а це його чомусь прикро вразило, і таким стятим новоприбулий назавжди й залишився в Берізковій свідомості ймовірно й тому, що Йосип відразу, ледве переступив поріг, не тільки зажадав, аби його називали на «ви», — мовляв, він і старший, і досвідченіший від них усіх, крім того, він пізніше, — морозом обсипало від згадки, що він накоїв би, коли б його тоді не спинили) передчасно не роз'ятрювати Дмитрика Йосиповими витребеньками. Берізко не втримався, — власне, не так він не втримався, як Дмитрик сам його спровокував, спитавши, що з ним і чого він так сопе, — й розповів не лише про свою сварку, а й про інші Йосипові геройства, особливо ж про те, як на вістку про Дмитрикове нещастя (цю вістку приніс блідий, як смерть, Ґудзик, якого, либонь, саме Провидіння змордувало серед ночі навідатися до Сави, щоб він там угледів і Саву, і Дмитрика непритомних та ще й, як йому здалося, — в калюжі крови, і, зчинивши рейвах, стрімголов помчав по Гаркушу) Йосип зголосився верховодити над хлопцями.
Щоправда, тут Іванові Берізкові, який не шкодував міцних висловів, пригадуючи Йосипову вступну промову і її наслідки, довелося на деякий час перервати болісну й обурливу сповідь, бо Дмитрик, спочатку пирснувши в руку, а потім, не годний стриматися (придурок тітки Теклі, що керує його хлопцями! — це видовище він волів би на власні очі побачити!), зареготався, аж Берізко вражено стишився й несхвальне прикинув собі, чи Дмитрик не надто легковажить вибриками Йосипа, який їм кров п'є і якого варто було б уже й здихатися, навіть якби завдяки цьому й постраждала б чергова Дмитрикова ґешефтярська операція, — бо що Дмитрик вимізкував плян, де він призначив Йосипові важливу, хоч покищо й зовсім незбагненну функцію, Берізко, як і інші, не сумнівався.
Лише дивлячися, як Дмитрик все ще душиться зі сміху, ніби те, що він оповідав і справді не прикре, а смішне, Іван Берізко мимоволі на якусь хвильку втратив певність, і йому одразу спало на думку: а може, воно й дійсно кумедне, бо хіба Дмитрик так дивно поводився б?
І ледве в Берізковому мозку промайнуло це зовсім несміливе і аж трохи вибачливе припущення, — йому на якийсь уламок миті стало майже ніяково і за Дмитрика, що той без причини пустився берега, і за себе, що він своїм нехитрим розумом поспішив осудити Дмитрикову поведінку, не розібравшися, що й до чого, — як йому вже й самому прояснилося: таж певно! І як він цього раніше не розчовпав! Не дарма ж Дмитрик і слова не міг вимовити від реготу! Це ж просто нестерпно смішне! Настільки смішне, що й він уже щиро регочеться, — спочатку несміливо, ніби ступаючи на чужий терен, а тоді дедалі гучніше, — аж схлипує, бо тепер у нього в пам'яті на місці ненависного Йосипа, втілення не тільки сатани, а й усього дідьківського кодла, яке Берізкові не пощастило гідно провчити, висновується зовсім нешкідливий, а лише надокучливий і сміховинний Йосип: не з зухвалою (просто незбагненне, як він це переочив!), а явно ж придуркуватою вимогою до хлопців, аби вони слухали його замість Дмитрика: мовляв, тепер, коли Дмитрик осліп і не надається на провідника, — невже вони такі безпомічні й підпорядковуватимуться каліці? тим більше, що Дмитрика явно покарало небо за якісь приховані тяжкі гріхи, а з небораками, які впали в Божу неласку, ліпше взагалі не мати справ, бо Провидіння карає і тих, хто спілкується з грішниками (Йосип навіть кожного попередив, якою саме карою), — він, Йосип, вважає себе покликаним їх очолити, оскільки Дмитрик і так нічого не тямить ні в ґешефтярстві, ні в організаційних справах, беручи собі в помічники, замість тихих, солідних і поштивих роботяг, пащекунів і зарозумілих шалапутів, які чесній людині слова не дадуть вимовити, хоч за його поради годилося б лише дякувати! Зрештою, вони самі втратять на тому і згодом гірко бідкатимуться, якщо не передадуть йому Дмитрикової батути, бо з миттю, як він їх очолить, він їх, насамперед, належно перевиховає, відкривши їм очі на світ, оскільки Дмитрик за браком відповідальности перед власним сумлінням ганебно занехаяв цей бік справи, а людину треба не лише змалку, як помилково гадають, а все життя, щохвилини, при кожній нагоді виховувати й перевиховувати, — ну і, самозрозуміле, навчить їх працювати не по- аматорському, як досі, а професійно, тобто законно й чесно, і тут уже сам факт, що він їх очолить, свідчитиме про законність і чесність, на те він і Йосип! — аж хлопці, лише боячися Дмитрикового гніву, ледве стрималися, аби не поламати ребра невпинному балакунові.
А втім не тільки хлопцям, а й Дмитрикові вривався терпець із Йосипом, який за час Дмитрикової хвороби, попри словесні сутички, а, може, саме завдяки їм, — бож Йосип спостеріг, як хлопці стримуються, хоч і приписував це не Дмитриковому слову, а впливові власних повчань, а це спонукувало його проявляти ще більшу енергію й винахідливість, даючи волю своєму досі приспаному покликанню, — настільки уподобав схованку, що коли Дмитрик нарешті повернувся зі шпиталю (Гаркуша запевняв, ніби Дмитрикове видужання відбулося блискавично, наче сама баба Грициха замовила за нього слово перед Всевишнім, хоч Дмитрикові й хлопцям ця блискавичність видалася досить довгою) й переговорив із тіткою Теклею, аби вона забрала від них свою кращу половину, оскільки цій половині тепер нізвідки ніщо не загрожує, Йосип, переводячи погляд праведника то на Дмитрика, то на свою жінку, скрушно заявив, мовляв, він охоче пішов би додому, — хіба є щось краще, ніж власний, родинний куток? — але, на жаль, це покищо виключене, бо Дмитрик попросив його, Йосипа, залишитися й допомогти в одній дуже важливій справі, якої Дмитрик за браком досвіду сам не полагодить, а що він, Йосип, шляхетна й співчутлива людина, то він і пообіцяв Дмитрикові вволити його бажання.
Очевидно, тоді хлопці чекали, як Дмитрик в присутності тітки Теклі затопить нахабі в пику, сплативши цим довготривалу заборгованість, а одночасно й поклавши край Йосиповому перебуванню в їхньому товаристві (вони його, якби Дмитрик дозволив, далеко ліпше проматлошили б, хоч ніхто з них не належав до злопам'ятних; надто вже він їм залив сала за шкіру!), і не виходили з дива, чому Дмитрик цього не вчинив, бож із того, як йому забракло повітря (Дмитрик аж посинів), хлопці бачили: Йосип безсоромно бреше (зрештою, де ж Дмитрик будь-коли звернувся б до такого придуркуватого по допомогу, навіть якби він її справді потребував!), проте не здогадувалися, що Дмитрик, заки йому ще кров відплила з обличчя, вже (одним махом, ніби за кутик струсонув міцно спрасовану хустину, яка, виривана бурею, заляскотіла в його руці) уклав подумки, як провчити Йосипа, аби йому назавжди відпала охота до подібних вибриків, і лише остаточно зважував, чи дійсно Йосип слабує на голову, чи це промовляє з нього розрахований і небезпечний підступ, до якого варто пильніше придивитися й не легковажити ним, як досі.
Щоправда, назовні, попри цю настанову, Дмитрик ані трохи не змінив супроти Йосипа поведінки, він навіть слова не проронив, коли хлопці звели на нього очі, сподіваючися, що Дмитрик бодай коротко натякне, чому він панькається з Йосипом (якби його спитали, Дмитрик ледве чи спромігся б відповісти, оскільки він і сам не знав, чому, хоча з пересердя й приписував це то корові, яка завдяки хвилевій слабості увійшла йому в серце й отаборилася там, то нічим не вмотивованому, невловному, а заразом і досить настирливому передчуттю, — що не зникало, навіть коли Дмитрик заспокоювався, — ніби з Йосипом через випадковий збіг обставин пов'язане дуже важливе вияснення і навіть подальші прямування його власної долі).
Однак попри те, що Дмитрик не зрадив себе жодним поглядом, — адже він взагалі пропустив повз вуха усе Йосипове казання, — Йосип одразу вловив: Дмитрик насторожився, і це, ймовірно, і спонукало його вже й справді, і то одразу, ледве за тіткою Теклею зачинилися двері, запропонувати свої послуги, аби дещо злагіднити свій вибрик, бо в Дмитриковій мовчанці й стриманості він раптом вичув загрозу.
Не виключене також, що в кожного, крім розуму й почуттів, десь на самому дні свідомости в напівамебному стані зберігаються рудименти всеохопного космічного сприймання, дуже спорідненого з ясновидцям, яким людина користується лише в великій небезпеці або в сильному внутрішньому потрясінні; тобто не користується, а просто тієї миті, як людина полохається, це сприймання з мачини виростає на циклопічний вихор вогню, що відсуває набік особу, як порожню шкаралупу, й починає само з себе діяти, бо ні розум, ні почуття не встигають ловити й осмислювати мікроскопічних душевних поштовхів, справжніх рушіїв найвеличніших й наймізерніших людських вчинків.