Роман про добру людину
Шрифт:
Звісно, може Пригарі й не здалося б, ніби Ґудзій знає про Слушка, лише мовчить, якби того вечора, як він із надто довірливим чи надто самовпевненим Слушком востаннє мандрував до Ізару, отець із чаркою в руці не вистромився з дверей третього бараку і, ймовірно, їх обох запримірив, про що Пригара зовсім забув (бож Ґудзій появився лише на секунду й одразу щез), аж поки із бляшаних кручених паничів пролунав наждачний голос, який розворушив його пам'ять.
Зрештою, не виключене, що й сам нявкотливий голос Пригара почув тільки тому, що надто зосередив слух, перевіряючи після служби Божої, чи й справді (як це він з неспокоєм запримітив останнього часу) ім'я Слушка і ще якісь, покищо невиразні звуки, ладні кожної миті обернутися його власним ім'ям, дедалі настирливіше домішуються до музики Ониськового органу, який (після марних спроб Ониська ульокувати своє твориво в греко-католицькій церкві) всупереч традиції й здоровому глуздові (цього осуду Пригара ніколи й не приховував, відверто висловлюючи його не лише знайомим, а й самому отцеві ріжучи правду в очі) з вини безголового Ґудзія, що пожалів одержимого винахідника (Пригару ніхто ніколи не жалів, та й він не дозволив би себе жаліти, як песика!), опинився в православній церкві, де Онисько перед початком і після відправи (на думку Ярця Мигаля, знавця найпотаємніших сторін таборового життя, Ґудзій лише за цієї умови й погодився, яка проте цілком задовольняла винахідника) годинами вигравав елегії-канти (так
Щоправда, траплялися дні, коли й Онисько не міг упоратися зі своїм органом, конче потребуючи ще й двох помічників, які з чайників доливали воду в діжку-орган, ніби від зосередженої гри вся рідина одразу випаровувалася в звуки, попри те, що Онисько заздалегідь наповнював орган-діжу водою, ставлячи біля ноги ще й повне відро про запас.
Самозрозуміла річ, подібне видовище мимоволі притягало всіх таборових бешкетників, які під час богослуження, коли Онисько не сидів за музичною спорудою, або після відправи, коли він, замріявшися біля свого творива, дивився крізь речі на лише йому відкриті райські видива, нічого не зауважуючи навколо, — кидали камінці й жаб у діжку- орган, і в рурах тоді одразу починало шипіти й квакати, крізь отвори появлялися кількаповерхові ковпаки салатної піни, коліщата-отвори шалено урухомлювалися, розхитуючи бляшані рури, що корчилися, як від вогню, і, пахнувши водяним пилком, басистими спіралями розвалювалися на всі боки, змушуючи потім Ониська довго направляти свою музику.
Але він завжди терпляче й ніколи не гніваючися направляв, сантиметр за сантиметром усуваючи шкоду, і коли остання рура була склепана й оздоблена коліщатками-млинками, назбирував найнепогамованіших бешкетників до спорожнілої церкви (а вони завжди охоче приходили, навіть ті, що особливо дошкуляли, бо дошкуляти — одне, а бігати за Ониськом — зовсім інше, що, зрештою, Онисько чудово розумів) і, замість шпетити малих бузувірів, грав їм на оновленому органі. І хоч уговтані на короткий час паливоди довго не заслухувалися Ониськовою музикою, попри те, що дітям вона найбільше подобалася, кожен згодом по багатьох роках пригадував її в життєвих перипетіях, як найсвітлішу мить, коли, ледве зіп'явшися на ноги і щойно промацуючися до усвідомлення добра й зла, йому пощастило без жодних труднощів наблизитися до самого незбагненного осереддя людського існування, яке тоді здавалося збагненним і намацальним, як таборовий цуцик Вовк, а потім, учуднившися з віком, розвіялося й зникло, ніби таборового дитинства ніколи й не було, — і цього не міняла й та обставина, що за кілька днів, а інколи й за кілька годин (залежно від погоди, бо в дощ нудьга особливо спонукувала до витівок і винахідливости) ніхто з розбишак не здолав утриматися (хто ж коли бачив ліпшу розвагу, ніж коли псувався орган-діжа?), щоб не вкинути в Ониськову музичну споруду, якщо не рінину, то бодай мале жабеня.
А втім, не лише мале жабеня, а й цілу торбу старих ропух — тільки вже не хлопчаки, а дорослий Пригара з насолодою випорожнив би в Ониськів орган, щоб назавжди зачопувати пекельну музику, якби кошачий голос, забракувавши цю дитячу забавку, не порадив Пригарі взятися за розум, прийти вдосвіта до церкви (яка не замикалася з примхи Ґудзія, що вважав, ніби храм Божий має стояти відчинений для кожного цілу добу, навіть коли туди, замість молитися, задибуватимуть на ночівлю лише такі п'яниці, як Стецько Ступалка), строщити Ониськову музику, царські врата і всі єретичні мальовила, а найголовніше: зарубати Ґудзія, що й без органу явно підозрівав Пригару, час від часу зупиняючи на ньому надто зосереджений погляд (а хіба чоловік без причини вибалушується на іншого?), і від цього погляду Пригара від голови до п'ят спалахував двигтючою ненавистю не тільки до пришелепуватого слуги Божого, а й до всього світу, що з Пригарою не надто часто траплялося, бож і ця ненависть ще не пояснювала остаточної причини (а втім, може, остаточні причини завжди зовсім не ті, ніж людина гадає?), яка схилила Пригару височити Ґудзія саме в церкві.
Згодом на суді Пригара і сам дивувався, чому нявкотливий голос велів йому ухокати Ґудзія в церкві, а не десь біля колод, де лишилося б менше слідів, хоч, імовірно, до баракового храму привела його пригадка, виснувана з плітки, ніби Ґудзій удосвіта (ще перед утренею) відслужує насамоті дивний молебінь за всіх нещасних і покривджених (правда, Дюрченко казав, ніби отець просто частенько висипляється від чарки біля іконостасу й уві сні балакає, а не читає молебінь, бо всі люди ниці, і думають лише про себе, та й молебінним пустомельством нікого не порятуєш, у світі панує зло, і йому треба поклонятися), і там найлегше з ним упоратися, а заразом і покінчити з найнебезпечнішими Ониськовими творивами, не відкладаючи порахунків на довгий час.
Звісно, якби Пригара знав наперед, що саме того ранку Ґудзій запропаститься від перепою, вдоволившися не церквою, а іншим закамарком, і замість отця він подибає Ониська, який виграватиме на органі-діжі, він відклав би до сприятливішої нагоди свій намір, оскільки йому й на думку не спадало переставляти навіженого Ониська до праотців.
Тільки коли Пригара почув диявольську музику в порожній (і тому надто лункій), ще виповненій сутінками церкві, — незвичні плюскотливі тони, ніби в бляшаних рурах переливалася Сушкова кров точнісінько, як тоді над Ізаром, — він не годен був погамувати себе й кинувся з сокирою на Ониська, який, замість злякатися (зрештою, може він і не зауважив піднесеної над ним сокири, замріявшися, як це його опадало під час гри), лагідно дивився на свого вбивника (так бодай Пригарі, — напевне від збудження, — здалося) і продовжував виповнювати вуха, груди, кожну шпарку неголосними звуками, що струсонули Пригарі щось усередині, і воно обірвалося, наслідком чого він випустив сокиру (не зауваживши навіть, — його пальці самі розчепилися, — як вона, падаючи, розсікла йому ногу, пришпиливши до підлоги), упав навколішки, щосили волаючи (але зовсім не від болю в нозі, якого він навіть не почув), аж позбігалися люди, й зізнався в Сушковому вбивстві, яке ніколи не вийшло б на світ Божий, якби він так не сплохував, піддавшися хвилевому навіюванню Ониськового органа, хоч Данило Головань, перший із свідків, сперечаючися з Борисом Сінчуком, тимчасовим представником таборового правопорядку, доводив, мовляв, музика тут ні до чого: Пригарі судилося зізнатися біля діжі-органа й кінець! — з чим Борис навіть за чаркою не погоджувався, затявшися, ніби Онисько знає якусь особливу таємницю, зраджену йому характерниками, які напевно не стояли біля його колиски. Таємницю, що розкриває серця (хіба не завдяки їй Онисько не лише просторікував, накликаючи халепу на свою голову, аж поки таборяни звикли до його історій, а й домігся, аби йому чорним по білому записали в пашпорті, — а де, коли подібне траплялося, якби вища сила не тримала над вигадником своєї правиці? — що він, Онисько Затуливітер, в одній особі, і то круглу добу! — і православний, і греко-католик, віддаючи цим нібито синівську данину батькам: гаряче любленій старенькій лемкині матері і рано загиблому, легендарному наддніпрянському батькові, колишньому царському офіцерові, який у сімнадцятому році відкрив раптом: він — українець, хоч і слова не вміє по-українському, і тому справою його чести є приєднатися до Петлюри, бо справедливість по боці уярмлених, і боротися за українську державу, за яку він і поклав кістки, не дочекавшися народження Ониська. Обставина, — а її материні уста ніколи не втомлювалися пригадувати, — яка так вплинула на Ониська, що коли йому в поліції погрожували, аби він не грав варіята і раз назавжди вирішив, чи він — до дідька! — православний, чи греко-католик, адже подібне вияснення для нього самого корисне! — Онисько цілком поважно оголошував: його правий бік — православний, запорозький, а лівий — греко-католицький, опришківський. Він, Онисько, з народження соборник і розпиляти себе на дві рівні половини на догоду мертвій, людожерній літері він не годен!), бо інакше хіба діяли б так на людей не лише діжа-орган, царські врата чи надто квітчасті розп'яття, що густо висіли в греко-католицькій церкві (Онисько вважав за обов'язок прикрашувати своїми мальовилами кожне місце, де лунає слово Боже), а й зовсім звичайні (переважно заглемедзкуваті) образки чи більші полотна, що їх Онисько ретельно (а крім того — й задурно) виготовляв до різних таборових імпрез, як от портрети Шевченка (вічно змінні, за що старанному маляреві часто перепадало, бо хоч замовники суворо й визначували рамки зображуваного, Онисько, гнаний невсипущою уявою, не міг утриматися, щоб не додати й своєї дещиці, наслідком чого Шевченко, то летів на хмарі в яблуках, з якої сипалися мальви й карасі, видовжені Ониськовим пензлем у шаблеподібні слова, то народжувався із хмаросягу-писанки, і Онисько пояснював, що Шевченко — це український Кастор і Поллукс в одній особі, тобто провідна зоря, то, одягши скороходи із молочаю, горицвіту, очеретянок і дроздів, крокував над задротованими містами, і йому з уст струмувало вогненне джерело, яке, досягнувши землі, оберталося віршами), портрети Франка, Лесі Українки (не менш винахідливі), Петлюри й Коновальця (з гілкою калини й веселкою в руці, і ніякі угрущання не стримували Ониська від найнесподіваніших додатків) і навіть групові зображення школярів і вчительок?
Як це Ониськові вдавалося, невідомо, однак сама дійсність підтверджувала: незалежно від того, кого Онисько малював: шибеників, таборових поліцаїв, грізних малих учительок чи огрядних тіточок-садівничок, місцевих достойників чи канонізованих або неканонізованих праведників (їх Онисько з особливим піднесенням виписував, і в його неканонізованих праведниках ходив і Омелько-флоярник, увічнений на іконостасі як євангелист Лука), всі Ониськові зображення, попри завеликі й надто окаті голови, ступінчасті шиї, подвійні перекошені боки, надто видовжені чи надто вкорочені руки, випромінювали таку людяну, світлу, аж опуклу радість, що коли хто нагло чинив добре діло, люди, не вагаючися, казали: це виключно тому, що він трохи довше постояв біля Ониськових мальовил. І на підтвердження цього покликалися на всіма визнаний факт: Онисько вмів обертати сум на радість навіть за обставин, де, здавалося, нічого не вкоїш, бо яку радість можна було втілити на розп'ятті?
Проте Онисько якимось чудом, усупереч приписам, а інколи й просто усупереч здоровому глуздові (як на Пригару, то Ониськові явно бракувало величенької клепки, тільки люди посліпли й не помічали того, що саме впадало в око), малював розп'яття, не шкодуючи найгарячіших відтінків барв, ніби затявшися нагадувати усім затурканим і нещасним: розп'яття — це не садистичне увічнення людських страждань, а одягнена в плоть надія на світле воскресіння, і тому перед молочно-медовим тілом Христа, завиненого на стегнах вишиваним рушником, стоять, одне око опущене до землі від сліз, а друге — розплющене на півщоки від дива, кубістичні молодиці в хустках-кошиках з накраяним помаранчевим хлібом, у рясних, аж бляшаних свитках і сферичних плахтах, а навколо в повітрі семидзьобі півні-дрофи із стокротками замість пазурів (в Ониська й шуліки виглядали куріпками, а куріпки — півоніями на курячих ніжках-пелюстках), випростують дебелі крила в такому захваті, що одразу ж вияснюється: ще навколо сумують, але зараз почнеться свято, бо Спаситель от-от воскресне, люди покищо не бачать (тобто трохи й вони бачать, тільки ще не готові повністю сприйняти цієї невміщальної новини, і тому вони бачать і не бачать), а природу вже охопив світловий вир, півні, товстянки, лопухи, копиці сіна з волячими мордами, пронизані на секунду ясновидним розумом, який і в каменюці відкрив раптом незчисленні очі, ніздрі, мацачки, застигли серед двигтющою веселкової коловерті й чекають на цю мить.
Звичайно, едукованіші з таборян, які визнавалися на мистецтві і взагалі на вищих матеріях, не раз, втрачаючи терпіння, пояснювали наївним невігласам, що Ониськові бракує найелементарніших знань і з анатомії, і з перспективи, він не втне навіть фарби покласти, як слід, ба більше, зеленого поняття не має про стилі й школи, а ще й називається малярем! Усе в нього перемішане, як горох з капустою, і умлівати перед його мальовилами рішуче недоречно вже хоча б тому, що людина мусить жити не міркою: на бездзвінні і капелюха дзвін, задовольняючися мізерою, а прагнути до справжніх вершин, де сидять божественні Дюрери, Тіціяни й Ґої, а не якісь безіменні, не визнані повноцінними націями, шаленні Ониськи.
Однак, попри численні недоліки, що їх викривали досвідчені знавці, щось незбагненне (може й справді характерницьке) таки містилося в Ониськових образах, хоч ніхто не спромігся б окреслити, що саме, навіть коли запопадливіші з критиків і бралися аналізувати кусник за кусником (а що Ониськові творива явно кумедно виглядали, це спонукувало навіть байдужих до малярства ближче приглянутися до зображеного, попри те, що як тільки хто довше споглядав Ониськові картини, нічого кумедного він там не знаходив, ніби мальовило встигло непомітно змінитися, промовляючи невловними поторками до серця й розуму випадкового глядача, який перед ними на хвильку зупинився), бо коли кінчалися імпрези і в кут зносили саморобні святкові оздоби, де вони припадали пилом аж до наступної пам'ятної дати, люди (сором'язливіші — тихцем, відважніші — з жартами й прилюдно) забирали до баракових домівок і закутків усі Ониськові образи, часто й справді невдалі (хоч це нікого не бентежило, а як полотно чи дошка виявлялося завелике, його ділили на менші частини — за допомогою чіт чи лишка), і в таборі утвердилося переконання (невідомо, хто пустив цей поголос, проте мешканці звикли: коли щось говорять, за тим завжди криється бодай частка правди), ніби на родину, де висить нехай і яке заглемедзкувате Ониськове мальовило, сходить добро й злагода, а Лаврін Нагнибіда спасінням обох своїх неньок, передчасно зведених у могилу, присягався: мовляв, хто уважніше почне приглядатися до Ониськових образів, той усупереч власній волі стає сердечніший і добріший, а хто від народження добрий, тому на короткий час відкривається стежка з табору просто в небо, якою і спокусився професор Кобилко, забувши вчасно повернутися до свого старенького тіла, залишеного під сосною над Ізаром, яке напевно ще послужило б йому зайвий десяток років, бож того вечора, як Кобилко відійшов на вічний спочинок, Лаврін Нагнибіда бачив його в повному здоров'ї.