Роман про добру людину

Андієвська Емма

І, властиво, тоді крізь мигтіння кирзових чобіт, погонів і сорочок на випуск, серед угодованих молодиків, що біля трибун розстрілювали таборян, Ґудзій і пізнав Юхима, хоч під час отцевого падіння стадіон заїхав землею на небо, а небо перемістилося прірвою під ноги, наче янгол Страшного Суду покрутив угорі-вселенською корбою, а тоді передумав, або йому дали наказ трохи почекати, ану ж люди ще схаменуться й направляться, і земля знову стала землею, а Юхим, якого Ґудзій щойно ревно боронив від Кадикових нападів, доводячи, мовляв, Юхимове співробітництво з радянщиками — звичайнісінька таборова плітка, породжена страхом і непевністю, Юхим, що тільки-но пробіг на стадіон із м'ячем у руках (правда, тепер він виглядав розпухлий і обважнілий, наче він ніколи не лише не грав у м'яча, а й ні разу різко не поворухнувся), цей самий Юхим зводив курок у потилицю наступної жертви.

Якби Янгол Справедливости вийняв цієї хвилини Ґудзієве серце, щоб зважити на шальках терезів усі його добрі й лихі діла та помисли, сам виконавець Усевишньої волі не спромігся б визначити, куди зачислити отця:

до грішників чи до праведників, з такою несамовитістю роздирав Ґудзієві груди жаль, лють, всепоглинальне співчуття до слабого в людині, а заразом і палюща ненависть до цієї слабости (хіба не вона й штовхала чоловіка до наймерзеннішої гиді?), бажання врятувати (чи не про них сказано: вони не знають, що чинять?), а одночасно й прикінчити, як гниду, вбивника під личиною Юхима, щоб він не мордував нещасних, а коли це нездійсненне, проклявши саму згадку про справедливість, вмерти на місці під чоботом енкаведешника, аби не чути і не бачити, якою тварюкою обертається, здавалося б, звичайнісінька людина, своєю поведінкою ніби остаточно стверджуючи: на світі нема й ніколи не було нічого світлого й спасенного, самий слиз, пустка й безпросвітний морок, інакше хіба Юхима, який залюбки ганяв м'яча, жартував з хлопцями, ніколи не встряваючи в таборові бійки й сварки, перетягла б на свій бік ця мерзенна гидь, зробивши вбивником? Звідки це перетворення в людині, яка нічим не відрізнялася від тих, хто не шкодить іншому? Природний потяг до зла, підсилений тваринним страхом за власну шкіру, і тому кожен — потенційний убивця? Ні, не кожен. Подибував же він, Ґудзій, людей, які за жодних обставин не перетворювалися на катюг! Потяг до зла далеко не природне явище, природним зробили його слабодухи, що лякаються власної тіні. Людина завжди має вибір, і весь цей морок і жах людина сама й завинила. Кожен, і він, Ґудзій, також додавав свою дещицю (хто більше, хто менше), поки зло виповнило й найменшу шпарку на цілій плянеті. Воно завжди починається з дещиці: змовчав там, де треба було волати, посоромився виглядати сміховиськом, кретином, і опустив руки перед глупотою й жорстокістю, замість ухопити ницу креатуру за петельки й на весь світ бити на сполох, забувши про фарисейську пристойність, а воно по скалочці, по нитці, звідусіль із земної кулі й назбиралося на молоха, ладного занапастити все людство. Хто зна, може, Юхим і вбиває лише тому, що й він, Ґудзій, навіть не пам'ятаючи, коли це сталося, справді без жодного лихого наміру, а радше з ліні й неуважности, не виявив іншій людині (чи й не тому самому Юхимові?) досить співчуття, самопожертви, теплоти й людяности, і провидіння тому й привело його на цей стадіон, щоб Ґудзій, вжахнувшися, втямив, що й він — відповідальний за Юхима, бож чи не ця відповідальність і кинула його в розпач, сповнивши жалем і гнівом тоді, коли він мав би виявити найбільшу розсудливість і терпимість?

Однак не виключене, що саме цей розпач з гребенями гніву й жалю, що вирвав йому середину, і допоміг Ґудзієві, як це стається лише під час смертельної небезпеки, блискавично до найдрібніших подробиць осмислити те, що його давно глухо муляло, не раз позбавляючи сну, коли він за невидимими, непроникальними мурами, що обступали його й таборян звідусіль, усім єством чув живу цілющу ріку, до якої не мав доступу, — не дарма ж він цілий вечір торочив Кадикові про деякі зовсім очевидні життєві висновки, хоч тоді він ще не добіг простісінької істини, яка нарешті підняла його на ноги: сатана спроможний убивати й чинити зло виключно руками людей, яких йому вдасться залякати й принадити! І в цьому не лише загибель, а й порятунок людства! Бо зерна добра є в кожній людині, хоч і якій, здавалося б, злочинній (а скільки лиха чинять не злочинні? Зрештою, хіба людина будь-коли знатиме, яка вона? Хіба вона щомиті не стає тим, у що повірить? Як часто Ґудзій на власні очі пересвідчувався: більшість злочинів коїться лише тому, що людина не вважала за потрібне завчасу випорожнити з душі гиді, яка випадково, — а яких не трапляється в житті випадковостей: лінь, глупота, мода на зло, страх відрізнятися від загалу, — потрапила до середини, отруївши мозок і серце?). Ба більше, може, весь світ тільки й тримається на тих запльованих і занедбаних зернах добра, які даються кожному при народженні, хоча на численних життєвих роздоріжжях людина (з лінощів чи під тиском людожерних обставин, а вони ж і доповнюють і спричинюють одне одного), повіривши у всемогутність мороку, й заганяє ці крихти світла до найбагнистіших, найнепрохідніших закамарків свого єства, для певности ще й приваливши їх сміттям і нечистотами?

Тільки ці загиджені й осміяні зерна добра — незнищенні, як усе, що людині дарував Творець, вони ж, либонь, чи не єдина сутність нашого існування і чи не завдяки їм і прокидається в кривавої тварюки сумління, каяття, і на місці кабанячої пики вилущується обличчя людини? Отже вистачає пробудити ці зерна, як усе на землі направиться! Так просто! І як це раніше не спало йому на думку? Чи раніше ще не настав час, і довелося чекати, аби доля привела його, п'яницю, горесвященика, сюди на стадіон, щоб він, а не хтось далеко гідніший, розворушив у Юхимові промінчик світла, бо це його, Ґудзієве, випробування, може, з усіх найтяжче, які досі траплялися, але хто зна, чи не для цього остаточного випробування він і народився? Інакше звідки в нього ця всепоглинальна певність: якщо йому не пощастить пробудити в Юхимові одвічних зернин добра, заради яких тільки й варто жити, весь світ розлетиться на друзки, тому що цієї миті вирішується не Ґудзієва чи Юхимова доля (вона також), а самі основи буття, і випадково з Божої незбагненної ласки йому, Ґудзієві (а втім, хіба кожний не отримує бодай раз у житті цієї миті?), дано прикласти і своїх грішних рук до найневимовнішого, не вагаючися, чи Юхим захоче навернутися на шлях людяности?

Властиво, щодо цього Ґудзій і не вагається (хвору людину, затруєну злом, треба якнайшвидше лікувати, не очікуючи її волевиявлення, яке в неї появиться, щойно вона стане людиною), і то зовсім не тому, що зараз найменший сумнів (звідки в нього це знання, невідомо, однак воно й несуттєве), — і вже не енкаведешник з Юхимом, а він, Ґудзій, нехай і якою секундною зневірою, занапастить усіх нещасних перед собою і поза мурами стадіону, оскільки цієї випадкової миті, про яку він не насмілився б помислити навіть за чаркою в Кадика, вирішується перемога добра над злом не лише в таборі, а й в усьому світі, а що Всевишній явно тримає над ним милосердну правицю, хоч, він, Ґудзій, і не заслужив того, отцеві груди ущерть виповнюються світлом, а рот круглими, майже немовлячими звуками, які нарешті увібгуються в слово, що саме випадає з уст, вибухаючи вогненними бризками.

— Юхиме! — крізь палющі кола кричить Ґудзій, не помічаючи, що й енкаведешник репетує, вимовляючи те саме ім'я. — Юхиме пам'ятай про добро в тобі! Воно є в кожному. Ніхто не народжується вбивцею! Пахолки зла запаморочили тебе міццю, яка насправді з мильних бульбашок! Рятуйся, поки не пізно! Тепер саме та мить найстрашніша і найспасенніша, про яку люди забули. Пам'ятай: і ти створений на Божу подобу, ти не їхній! Від тебе залежить усе направити!

— Направити, направити! — огидно перемавпував Ґудзія енкаведешник, ще раз верескнувши, аби Юхим біг до нього, і аж тупнув ногою, що той довго марудиться. — Юхим наш з власної волі, ми тільки дещо сприяємо природному нахилові людини. Направити! Мертвих не воскресити баєчкою про Лазаря. Надто багато розвелося Лазарів. Та й пощо тобі Юхим, думай ліпше про власну шкіру! Він наш!

— Юхим не ваш!

— Не наш? Ні, наш. Повністю наш, з усіма кісточками, і ти зараз будеш наш, і то — добровільно, ще й наввипередки допомагатимеш Юхимові, якщо, звісно, не спокусишся гнити разом із тим мотлохом!

І енкаведешник ударив носаком камінчик, який полетів у напрямі трупів на стартовій доріжці, що їх пикатий молодик у портупеї облив бензиною з американської каністри й підпалив.

— Я не ваш, і Юхим не ваш! — напружив усю волю Ґудзій благаючи Всевишнього, аби додав йому сили, і не виключене, що саме ця сила й обпекла енкаведешника, бо він раптом плигнув набік гасячи слизавими долонями язички полум'я на гімнастьорці, а тоді трохи оговтавшися, дав знак Юхимові, який захекано зупинився, чомусь похапцем передаючи енкаведешникові револьвер, а натомість виймаючи з-за халяви звичайнісінького кухонного ножа, яким у таборі краяли сир для приділу, і полоснув отця по ребрах з такою запобігливістю, аж енкаведешник схвально поплескав Юхима по плечі, ласкаво додавши: «Ну, тепер трохи самі побавтеся!» і розтанув, а, може, й просто Ґудзій перестав його бачити від наглої думки: ануж Юхим прикінчить його, перш ніж він устигне висловити те, заради чого, бува, тільки й дається людині життя.

— Юхиме! — заспішив Ґудзій, від збудження не відчуваючи ударів, хоча кров заливала йому живіт і руки, якими він мимоволі вхопився за груди, де почав ширитися сліпучий простір, заважаючи дихати, — вони запаморочили тебе злом у слабу хвилину, яка трапляється кожному. Але вони — не всемогутні. Вони з глини!

— Заткни пельку!

— Я говоритиму, поки ти не станеш на шлях добра, бо сама доля послала мене до тебе.

— Тобі доведеться чекати до другого пришестя.

— Воно вже тут.

— Заткни пельку. Тобі однак не врятувати шкіри!

— Ідеться не про мене, а про тебе. Тобто про мене також, і про весь світ, але головне про тебе! Перед кожною людиною відкритий шлях добра, і тільки воно — справжнє існування.

— Я й не знав!

— Ти й зараз не знаєш, що чиниш.

— Це я не знаю? — зареготався Юхим і, скінчивши пирскати слиною, особливо боляче різонув Ґудзія.

— Чому ти боїшся добра?

— Годі, ти зайво утруднюєш мені працю!

— Хіба я боронюся? Ріж. Я чоловік, обтяжений гріхами, і всім нам помирати, чи раніше, чи трохи пізніше. Після криївки в мене лишилася одна легеня, Гаркуша врятував, дай Бог йому здоров'я, а кілька днів тому біля колод знову стався невеликий вилив крови, паніматка про те, дякувати Всевишньому, не здогадується, пощо їй зайво хвилюватися? тільки й ти не маєш багато часу. Я тобі не годен пояснити як слід, однак ти й без слів відчуєш, якщо не зараз, то за хвилину: цієї миті вирішується все. Розумієш, усе, про що людина не зважувалася й помислити! І єдине, що вціліє — це зерна добра, які є в кожному. Увесь світ заради них одних! Ти гадав, ця мить ніколи не надійде, а вона вже тут, і ми стоїмо в ній обома ногами. Подумай про власне спасіння. Людина вільна, щойно вона цього по-справжньому забажає. І тоді гори зрушить. Адже це Він приходив сказати. Ти ж забув, що й ти створений на подобу Божу, і я тут, аби про це нагадати, бо зараз настав час стати тобі людиною.

— Мовчи, мать твою!

— Я й з-під землі кричатиму. Збагни: ти вільний, хоч вони тебе й уярмили страхом, скувавши волю й розум. І в тобі заложені зерна добра, як у найсвітлішій людині, тільки ти їх занехаяв!

— В мені зерна добра?

— В тобі!

— Ти збожеволів, як божеволіють усі, хто сюди потрапляє. Хіба ти віриш у ці вигадки?

— Вірю, бо це єдина дійсність.

— Брехня! Блазенські теревені! Людина з природи зла, огидна, підла й злопам'ятна. Кожна. Добра на світі не водиться. Ніде. Ні в кому. Якби я хоч раз його подибав, я, може, пішов би іншою дорогою. Але добра немає, і ти зараз здохнеш!