Роман про добру людину
Шрифт:
Однак серце баби Грицихи, замість щезнути в гнойових щелепах нечистого, стало на очах збільшуватися, а диявол маліти, аж поки не перетворився на пуголовка, завбільшки з ропуху, що впала до ніг козакові Мамаю, який відчепив з пояса чересок чи порохівницю на довгому шнурку, накинув його на зачев'яділого сатану, затягнув гузир і, сховавши капшук в оксамитову кишеню, до землі вклонився перед бабою.
І з того, як козак Мамай уклонився, Максим аж затрясся, збагнувши: то не козак Мамай, характерник і оборонець правди, а сам Господь схилив коліна перед бабиним серцем, бо коли Максим глянув ще раз, аби остаточно пересвідчитися, то побачив на місці козака Мамая лише вогняной стовп, як це завжди стається за Божого об'явлення, хоч диявол з пересердя, що йому не вдалося цього разу добігти жертви, і пробував кинути тінь на палющий вихор, аби він здався блідою доріжкою від місяця, проте Максим устиг угледіти, що насправді відбулося, і цього вистачало, аби він переповідав свою пригоду з таким переконанням, умліваючи від трепетної радости, аж на обличчі Дмитрика (який, мимоволі зупинившися послухати найновіших таборових балачок, вичув у Максимових словах щось своє, ані трохи не пов'язане з Максимовими оповістками, глибоко особисте й наче вперше повнотою усвідомлене) з'явився вираз, що змусив Терещенка попрощатися з професором Загородним, пообіцявши навідатися пізніше, й підійти до Дмитрика, аби ще раз запитати: «Ви остаточно залишаєте табір?» — ні на секунду не припускаючи, наскільки цей запит змінить його життя, ба більше, виснує з нього зовсім іншого, спрощенішого, а заразом і ускладненішого до невпізнання Терещенка, який на відміну від себе попереднього (а йому ж здавалося, — і хіба це не здається кожному? — ніби він себе трохи знає!), сором'язливо-відлюдкуватого невдаху, що за браком наукових амбіцій, назавжди похованих у сталінській кошарі, де його не раз викидали з різних учбових закладів за непролетарське минуле завдяки його батькові, священику-українофілові, мріяв емігрувати світ-заочі, забути переслідування то за походження, то за ухили, свої й батькові, хоч переважно за батькові, то за саму спробу бути людиною, стерти з пам'яті вигнання, табір, злидні, аби нарешті втекти від людської злоби, глупоти й забобонів, породжених вузькістю серця й мозку, — з власної волі зречеться безпеки й спокою,
А втім, хто зна, чи дійсно сам запит, підсилений хвилевою Дмитриковою мовчанкою, розворушив у Терещенкові те, що, здавалося, ніколи не містили його груди.
Не виключене, що коли б тінь від оболока, яка пробігла над бараками, по черзі міняючи говоріям обличчя, не впала й на Дмитрика, — наслідком чого Дмитрик, потемнівши, прилютувався зором до з'яв, лише йому одному видимих, і через те й загаявся відповісти, пояснивши: настав час кинути гендлярство, бо інакше він не впорається з коровою, що оселилася в його серці, — Терещенкові (саме завдяки цій Дмитриковій невмотивованій німоті) не смиконуло б усередині, не залило б аж до млости співчуттям з домішкою туги й провини, підсиленої раптовим усвідомленням: Дмитрик відходить, і він, Терещенко, що, як ніхто інший, у боргу перед Дмитриком за свідчення, тобто за порятунок свого життя, не спомігся досі не те, щоб віддячитися цьому чоловікові, який негадане став йому дорожчий за найближчого кревного, а й бодай трохи чіткіше висловити те, без чого людина сліпне, нікчемніє й хиріє.
Звичайно, якби його запитали, Терещенко ледве чи зважився б визначити, чи саме ці міркування штовхнули його, замість обіцяних відвідин у професора Загородного, запропонували Дмитрикові разом подивитися таборову виставу, найновіший опус Терентія Теплухи, конкурента Прокопа Яловецького, на яку Терещенко ще напередодні в присутності професора Загородного клявся не ходити за жодних обставин, аби зайво не злоститися, як це трапилося з ним у суботу (правда, тоді його мучила депресія, спричинена безсонням і поголосками, що знову приїздить репатріяційна комісія, і тому, замість розсмішити й відпружити, лише дратувала й сердила і надто щедра символіка п'єси, і не менш винахідлива гра акторів — Тамара виголошувала монолог у небі, — за визначенням Теплухи, в найнебішому небі, — тримаючися в повітрі за вірьовку, Наталка рецитувала Анакреонта з діжки з написом «Діогенова», а цибатий Федьо після кожного виходу Фавста, Мефістофеля й Олексія, чоловіка Божого, піднявши догори указовий палець, в позі Леонардового Івана Христителя, вирячував очі і, схлипуючи в публіку, — він швидко втомлювався і тому траплялося, що він і справді плакав, — поволі вистогнував: «А, О, У, Е, І!» — наслідки наполегливої праці таборового режисера, драматурга, конструктивіста, — так він сам себе титулував, — співака, декоратора, — його руці належало триметрове пано з колючого дроту, цвяхів і сухого молока, — черевомовця, піротехніка, а на дозвіллі просто бабника й забіяки Терентія Теплухи, що, аби остаточно затьматити Яловецького, надихнувся поєднати в одній виставі дійство про Олексія чоловіка Божого, первісний ярмарковий варіянт Фавста й ті кілька віршів Анакреонта, які Терещенко сам же й переклав, щоб нарешті мати спокій від Теплухи — Теплуха клав особливу вагу на переклади з оригіналу, — не підозріваючи, що непогамовний автор-винахідник пересипле ними свою феєрію; а це, напевне, й розсердило Терещенка), — чи він і справді уявив: під час вистави легше буде висловити Дмитрикові те важливе й світле на дорогу, без чого він, Терещенко, не знайде спокою, а якщо навіть йому й забракне відповідного вислову, оскільки вони разом бачитимуть лицедійство, цим ніби нав'язуючи тісніший зв'язок між собою, Дмитрик вичує його настрій і зрозуміє без слів, обережно перейнявши від нього з серця до серця нитку, яка в'яже людину з людиною, — чи просто все це сталося тому, що коли Дмитрик німував, затінений і переінакшений оболоком, Терещенко надто виразно, аж крижана куля розкололася під ребрами, вперше в житті почув (досі ці звуки щодня заповнювали Терещенкові вуха, але ніколи не досягали до живого всередині, і лише тепер він уперше по-справжньому почув) Омелькову флояру (Омелько, ледь світало, як завжди, примощувався на горі навпроти Тимкової будки, аби до заходу сонця, за твердженням таборових жартунів, вигравати на різні лади єдину тужливу пісню), що висновувала ту саму мелодію, яка напередодні вночі зупинила Терещенка серед табору перед колонкою з водою, щойно він вийшов із другого барака після дискусії з професором Загородним про «Книгу мертвих», яка стала книгою життя Загородного, що, як завжди, вистачало хоч трохи заглибитися в розмову на цю тему, попри свою лагідність і податливість, аж сердився, доводячи, мовляв, «Книгу мертвих» досі не навчилися правильно відчитувати; це не збірник гімнів і заклинань, дарованих людині в потойбіччя, щоб здобути безсмертя й мати змогу повертатися в різних подобах в будь-яке століття (тобто, це також, хоча це лише зовнішній, далеко не найсуттєвіший аспект твору), а закодована пересторога, прецизніша від абетки Морзе, заповіт загину лих культур нетямущим здичавілим поколінням, ба більше стисла формула духа, за допомогою якої тільки й можна побороти зло на світі, у чому Терещенко ще пересвідчиться, як почне розпізнавати крізь зовнішню оболонку речей, спотворених простором і часом, унутрішній живчик, — так, не що інше, а саме живчик іншого виміру (це ж він, Загородний, пережив на власному досвіді) з іншими поняттями, вартостями й існуванням, до якого затуркане людство загубило ключ; пригадка, що з особливою настирливістю виопуклилася в Терещенковому мозку тієї хвилини, як він зауважив біля колонки з водою Омелька-флоярника з бабою Грицихою, яка долонею скеровувала струмінь води поверх Омелькової чуприни.
Певна річ, якби в Терещенкові трохи менше відлунювала дискусія з професором Загородним і він подумки все ще не сперечався зі своїм опонентом, то, замість здивуватися, чого це бабі посеред ночі припекло бавитися дитячими вигадками, аж настільки потураючи Омелькові, Терещенко одразу побачив би те, що після хвилевого запаморочення спалахнуло в його свідомості, очистившися від сторонніх нашарувань: баба Грициха розводить на боки долонею не струмінь води, обережно поплескуючи по ньому правицею, аби він, замість завихрюватися молочними баранчиками, товщав дедалі стрімкішою без зеленавих прошарків дугою, а відхиляє набік весь табір із Карвенделем, рівнинами, горами й водоймами, щоб дати місце Дніпрові у весняному розливі, що його, аж зачучверілий від зусилля видмухує із флояри, а одночасно і з колонки з водою Омелько-флоярник, і щойно тоді Терещенко остаточно зауважує: Омелькові тому так важко, що Дніпром густо одна біля одної рухаються вперед похоронні барки, човни, а то й дошки, плоти чи віка од скринь, на яких лежать мерці, подекуди в білих полотняних штанях, подекуди в куфайках і зітлілому шматті, присипані любистком, а подекуди й просто складені купою, спухлі від голоду або з кулею в потилиці, і покійників стільки, що майже не видно води, хоча глиняні хвилі чорно вирують у щілинах, несучи вперед тлінні рештки людства. «Боже, як же їх багато, — защеміло серце Терещенкові, — невже їх така тьма лише тому, що всі ріки світу впадають у Дніпро, і Дніпро — це ріка мертвих, як запевняв Загородний, хоч досі Терещенко годинами сперечався, обурюючися професорською вигадкою, яка на його очах стала дійсністю, що її він не мав сили переінакшити».
І від цього усвідомлення, а ще більше від безпомічности перед цим безпросвітним жахом Терещенкові так стисло всередині, наче все горе світу зосередилося йому в грудях, і від болю, що його він не витримував (спочатку середину заповнило куснями скла, а тоді вогонь шугонув нутрощами, лишивши ятрущу жужелицю), від розпачу й гніву в його свідомості само собою оприсутнилося, наче то подумав не він, Терещенко, тлінне, слабе створіння, а весь український народ у минулому, теперішньому й майбутньому: Дніпро — це не ріка мертвих, а й ріка живих, це ріка і Страшного Суду, і раю, ріка всіх покривджених і уярмлених, і тому баба Грициха щоночі й супроводжує з Омельком- флоярником усіх мерців (усіх тих, біля кого ніхто з рідних не стояв із добрим, праведним словом, що послужило б за провідника, коли душа прощалася з тілом), аби допомогти їй переступити останню межу на шляху до Всевишнього з легкістю, з якою Терещенко, говорячи щось нерозбірливе про Гермеса й Еврідіку, поклав руку на плече Дмитрика, пропонуючи разом побачити виставу, щоб заки доля назавжди розкидає їх у різні кінці світу, спробувати бодай згрубша висловити те невисловлювальне, без чого людське існування на землі порожніє й втрачає глузд.
Правда, як воно часто й стається, те, що Терещенко в раптовому надхненні заповзявся висловити Дмитрикові на дорогу, так і лишилося не висловлене, бо від надмірної насичености думок і почувань замулилися внутрішні рурки-провідники, які мали б вилити його настрій, суцільну кулясту блискавку, в зрозуміліші слова і речення, але що Терещенкові конче залежить на таборовій виставі, — тобто не так на виставі, як на Дмитриковому товаристві, чи радше на їхній спільній присутності, оскільки Терещенко ніби готується передати йому каганцем із серця до серця частку своєї внутрішньої сили, перед якою розступаються гори навіть тоді, коли людина про це й не здогадується, — Дмитрик вичув з такою наполегливістю, що хоч він і мусів полагодити ще найконечніші справи перед відходом із табору, замість іти вибалушуватися на пописи Лідії Остапівни, Тамари, Наталки, Федя, Дриґаля й самого Теплухи, не тільки автора всіх тодішніх таборових п'єс, а й давнього Дмитрикового знайомого з часів, коли Теплуха ще й не підозрівав, який з нього вилущиться драматург, а особливо режисер-новатор та ще й (правда, одноразовий) конструктор настінного триметрового пано з колючого дроту, цвяхів і літер, виліплених із порошкованого американського молока первісне в одне слово «Гуманізм», до якого таборяни, відповідно до настрою, щоразу, хоча Теплуха після кожної вистави старанно цензурував пано, доліплювали, теж із сухого молока або з пережованого хліба, свої зауваги та побажання, — Дмитрик не спромігся востаннє відмовити своєму вчителеві, наслідком чого обидва й опинилися в бараці-конюшні, який місцева адміністрація дозволила перетворити на театр, потіснивши п'ять родин разом із їхніми дрібновласницькими кіньми за перегородку, що, попри постійні скарги, ані трохи не заважало норовистим тваринам (зокрема ж Онищуковій парі в яблуках і Пелеханевому гнідому), збивши адміністративні дошки, з іржанням і гупанням, від яких валилися стіни, бож нікого не приваблювало класти життя під копита, — а інколи навпаки: зовсім нечутно (може скакуни прослизали крізь двері, як звичайні театролюби) — появлялися серед публіки (адже Пелеханевого гнідого помітили серед глядачів, щойно коли він укусив Олеся Досвітнього за плече, хоча Івась Зарицький протягом усього вечора клепом стирчав на дверях і божився, що до залі він не впустив би коняки, навіть якби вона прийшла в краватці й з особистим запрошенням від Теплухи в руці), цим лише підтверджуючи поголос: мовляв, нехай Онищуки, Пелехані, Охтирські й Ґедзі, родини-власники правопорушницького табуна, і прибули серед білого дня до табору на цих красенях, впряжених у розмальовані фіри з самої Галичини, коні ці — не коні, а звичайнісінька нечиста сила, якій стало забагато звірств на Україні (чи просто нечисть готувалася до нових каверз і вирішила на хвильку перепочити серед втікачів, сіючи серед них незгоду й підозру), бо де ж це бачене, аби таких угодованих румаків (а тим часом, крім Таращуків, ні Охтирські, ні Ґедзі, ні Пелехані своїх коней навіть сіном не підгодовували, принаймні ніхто цього ніколи не зауважував), де хто чув, аби таких опасистих жеребців і кобил не конфіскували по дорозі як не до війська, то бодай на ковбаси, коли навіть старих шкап важко було відстоювати, і не тільки не конфіскували, а ще й разом із їхніми власниками на розмальованих возах без посвідок прийняли до табору, ба більше — одразу ж призначили возити провіянт і виконувати різні, ближче не означувані мандрівки не лише для тих, хто на власну руку на боці організовував кооперативу й поточний промисел, а й для таборової адміністрації, яка врешті-решт на численні прохання таборян (а зовсім не тому, що Семен Олійник прилюдно заповів: він потруїть і відьомських коней із їхніми хазяями, і нашле сказ на всіх законодержців, як не дозволять у тій клуні влаштувати театру) — офіційно (Прохор Баран навіть виголосив промову з нагоди цієї врочистости) пустила до барака- конюшні таборових лицедіїв, що самотужки (охочі допомагали) й перетворили коняче приміщення на храм Мельпомени: поклали після Авгієвої обори підлогу, з брусків, дощок і двох казанів-резонаторів (за порадою Ярослава Григоровича Петльованого, який надихнув цією думкою м'якого на далекосяжні ідеї Теплуху, запевнивши, ніби казани, на зразок акустичних амфор, нададуть таборовій конюшні звучання Діонісового театру) змайстрували кін, з іровських коців пошили моторизовану (винахід зизавого Ростика), напнену на рухоме колінчасте риштовання завісу, густо оздоблену подіркованими (аби легше пристьобувати) стокротками, тризубами й грушками-янголами, викраяними з американських прадідових бляшанок, яка не завжди відслонювалася й заслонювалася, бо то ламалася рама, обсипаючи публіку бляшаними оздобами (для деяких таборянок, — так бодай хвалився Теплуха, підморгуючи гарненьким дівчатам, — це мало ті самі наслідки, що й для Данаї Зевесів золотий дощ), то псувалися пружини на соснових (з-під троянського коня, як з першого погляду визначив професор Цуркалевський) валках- коліщатках, то завіса сама на півдорозі зупинялася й жодні зусилля театрального колективу в супроводі добровольців із глядачів не годні були її урухомити, аж поки вона, засичавши (Ростик пояснював, що то вмикалися гідравлічні пружини сповільненої дії, вони ж і двигуни внутрішнього згоряння, Ростиків найреволюційніший винахід, який він, підбадьорений Теплухою, покищо застосував лише на театральній завісі-риштованні), поволі затуляла сцену під час найрухливішого дійства, змушуючи акторів стрімголов виплигувати крізь запасні отвори, пороблені в завісі (правда, дехто з постійних відвідувачів сумнівався, чи не зробив це Ростик навмисне на вимогу Теплухи, який акробатичними ефектами волів посилити враження від своїх п'єс) і грати на тлі тризубів, стокроток і груш-янголів перед здебільшого терплячими глядачами, що сиділи або просто на підлозі (партер), підстеливши під сідниці по куснику американської ковдри чи шматок картону (це стосувалося вибагливіших), — або вмощувалися трохи далі на трьох довжелезних лавах (балькон, льожі й агора, бо саме там, як бідкався професор Цуркалевський, частий відвідувач Теплушиних дійств, залюбки висаджувалися таборові пльоткарі, приневолюючи надто делікатних на вухо сусідів міняти місце) чи розташовувалися уздовж стін на двоповерхових нарах — гальорка в поєднанні з фойє, де винахідливіші з глядачів під час вистави поварювали на саморобних спіралях-плитках (Миськів патент) темну рідину, називану — залежно від надхнення й попиту, — то кавою, то чаєм, то менш привабливим назвиськом, хоч Славко, який завідував театральною електрикою, дбаючи не лише про освітлення (кольорове з гальванічними ефектами й піротехнікою), а й про порядок, а головне, щоб під час вистави не надто часто вилітали корки, — вічно сварився з власниками плиток-спіралів, завдяки яким, як правило, кінчати лицедійство доводилося при каганцях, що, на думку більшости, ані трохи не псувало ні гумору, ні лицедійства, навпаки при каганцях декорації, виготовлені з мішковини, старих лахів і картонів з-під приділу, пофарбованих у найядучіші сполуки барвниками лисого Івана, лише вигравали, і це зовсім не тому, ніби публіка не досить ретельно вшановувала світлові ефекти Славка, досягнені за допомогою жарівок, обгорнених кольоровим папером чи куснями строкатої матерії, і воліла радше при каганцях, ніж при електриці, насолоджуватися сценічними несподіванками, на які ніколи не скупився Теплуха, навіть коли до його послуг лишалися самі кольорові чи й не кольорові американські картони (це траплялося лише тоді, як лисий Іван припиняв постачати належні барвники, бо раз на три тижні його опадала туга і він днями не їв, не пив, навіть самогону не куштував, не озивався до людей, ну і, звісно, не вихлястровував для Теплухи картонів), що в перебігу дійства зазнавали негаданих перевтілень, лише зрідка повертаючися, як до ляйтмотиву, до первісного вихідного пункту: один жовтий картон (жовті — чи то з ласки лисого Івана, чи то з волі замовника-Теплухи переважали, хоч не бракувало й бурякових, помаранчевих, синіх і кольору моркви) означав будинок, два — місто, три — гору, сад, озеро або Вавилонську вежу, залежно від ходу дії.
Зрештою, коли публіці ставало неясно, що в даний момент знаменують собою поодинокі картони (а такі ситуації виникали щоразу, як Наталка, Лідія Остапівна, Тамара, Федьо і Дриґаль, жонґлюючи картонами, бігали на кону, зображуючи феєричні масівки), і варії кави-чаю на нарах під стінами, замість губитися в здогадах, починали бряжчати ложками й бляшанками, конкуруючи з оркестрою в одній особі: Антоном Дубасюком, що грав на дримбі, тулумбасі, цимбалах, а особливо незрівняно (і то не лише коломийки чи метелицю, а й Бахові кантати) на звичайнісінькій гребінці (партерники, що сиділи в безпосередній близькості до акторів, здебільшого утримувалися від коментарів, бо роз'юшений Федьо колись у перебігу лицедійства, не перериваючи гамлетівського монологу, сплигнув зі сцени й копнув невдоволеного ворохобника під ребро, аж довелося кликати Гаркушу), то актори сповільнювали метушню, піднімали правицю, мов для присяги, й заримованим експромтом (школа Теплухи, який кохався в римованих експромтах) пояснювали: даний картон — залізниця, Віндсорський замок, терми Каракалли, сад, гора, чи ще якась частина природи (бувало й таке, що картон втілював скупість, ревнощі, геніяльність, глупоту чи сумління, — Теплуха не відступав від засиди: глядачів треба виховувати), а тоді далі продовжувати лицедійство, ані трохи не переймаючися позапрограмовим відхиленням, бо публіка (за малими винятками) цінувала, як актори стараються для неї, актори ж, своєю чергою, попри виснажливий режим непогамовного Теплухи знаходили винагороду в тому, що вони для таборян справжні лицедії, — дотепні, суґестивні й талановиті, ніби вони грали на столичній імперській сцені, а не в дипівському таборі, де кожен з острахом очікував своєї долі, хоч намагався й не думати про майбутнє, базікаючи про сторонні дурниці з безтурботністю і веселістю, з якою (попри настанову поговорити на прощання від серця до серця, не збиваючися з фальшивого сорому на несуттєве) Терещенко й Дмитрик, перекидаючися незначущими словами (замість тих вогненних, що не виходили з грудей, — чи ті вогненні так ніколи й не потрапляють назовні?), протислися до залі, де вже попри ранню годину товклося повно цікавих: на нарах, лавах, по обидва боки підковою на підлозі вже позаймали місця, лише посередині партерники ще стояли галасливими купками й смалили самосад упереміш з американськими цигарками, хоч актори й благали утримуватися від кіптюження, оскільки під час вистави (особливо єдиній Федьовій легені, — друга за незалежність України лишилася в концентраку) бракувало повітря.
А втім, курії не довго пахкали димом, бо Олесь дав знак, що востаннє вивітрює приміщення, і кіптюжники, погасивши недопалки (хто об підлогу, хто об власні закаблуки) поховали цінні рештки до кишені.
Олесь ще раз провів інспекцію, позачиняв вікна, крім двох продуховин угорі, і сигналізував Славкові. Публіка замовкла. Погасло світло. Тільки з суфлерської будки, де блимало то довшими, то коротшими спалахами, Атанасій Щербак вистромив голову, уважно оглянув тьму, в якій зникли глядачі, помацав повітря, скільки сягала рука, й заходився лагодити перед собою дві миски з парафіною, кожна з десятком каганців на випадок, як погорять корки.
Почалася вистава. Славко навів смугастий прожектор на завісу, на тлі якої сам Терентій Теплуха виголосив пролог, по черзі притуляючи до обличчя розмальовані покришки від таборових баняків з півнячими, віслюковими й сонцеподібними (професор Цуркалевський охристив ці реквізити масками Агамемнона) зображеннями, що, за висловом Теплухи, не лише з огляду на більшу виразистість, а й на гігієну (від покришок, добровільного датку кухні театральному колективові, — на відміну від порохнявих шмат, бодай не обкидувало чиряками), найліпше виконували функцію личин, які він тримав на шнурку за спиною, але Дмитрикові чомусь нічого не запам'яталося з Теплушиного говорення, хоча серед публіки подекуди зривався сміх на підтвердження, що Теплуха сипле жартами.
Потім, загримівши бляшаними прикрасами, ривками, однак покищо без пригод (оскільки, крім Михася Панасюка, ніхто не зауважив, як тієї ж миті, перетявши завісу з її гомінкими оздобами, до залі влетіла вогненна тарілка, яка, описавши в пітьмі велетенське «О», щезла крізь стелю, встигши вихопити з-за перегородки Таращукового гнідого) розсунулася чи радше — від'їхала набік завіса, і на сцені з-під фіялкового картону підвелася симетрично переполовинена гримом і одягом на дві різні постаті Тамара.