Роман про добру людину

Андієвська Емма

— Нехай я здохну. Це нічого не змінить. Я й так випадково дожив аж досі. Добро не тільки є, а воно єдине існує, решта — порожнеча, солома, купка слизу, і ти в цьому переконаєшся, бо прийшов час. Так само, як віднині ти рятуватимеш інших ціною власного життя.

— Звідки ти певен? А коли мені приємно убивати? Я ж тебе зараз прикінчу!

— Вбивати іншу людину — це вбивати самого себе, а воно ніколи не приємно. Віднині ти рятуватимеш інших.

— Звідки ти знаєш?

— Звідки йде спасіння.

— І ти не ненавидиш мене? Не вважаєш мене гнидою?

— Якби я ненавидів, я боронився б.

— Ви що там просторікуєте? — об'явився біля них енкаведешник із двома зірочками на погонах.

— Та ось Ґудзій навертає мене на шлях добра! — наче крізь туман чмихнув Юхим, але щось у його тоні, видно, не сподобалося енкаведешникові.

— Падло! — заверещав він, — тобі що було сказано! — і тієї ж миті конопаті близнюки в кирзових чоботях повалили Юхима на землю, а енкаведешник, вирвавши в переляканого ніж, тицьнув його Ґудзієві й

велів своїм помічникам поставити отця на ноги й обвинути задля ліпшої рівноваги, спідніми, стягненими з одного з ростріляних.

— Ти все ще не ймеш віри, що ми — втілення справедливости й гуманности, — приплюснув на грудях енкаведешник ордени, щоб вони не набрякали пухирцями, точачи зелене молоко, — Юхим чинив тобі зло, відплати. Тепер найкраща нагода: Юхим вроджений убивця й ліпшого не заслужив. Зрештою, якщо ти не встромиш у нього ножа, ми, пильнувальники порядку, справедливости й рівноваги в світі, умиваємо руки, і він тебе, будь певен, негайно прикінчить, рятуючи свою шкіру, бо він не такий дурний, як ти. Ну?

— Ви заполонили його душу підступом!

— Чого ж підступом? Він сам зголосився. Кожен вибирає те, чим він є, хіба це не твої слова?

— Ні!

— Він далеко підліший, ніж ти гадаєш. Та зараз не про нього, а про тебе. Я справді дивуюся: невже в ім'я справедливости, яку ти ніби ставиш понад усе, тобі не кортить помотатися, якщо не за себе (за себе то вже приватна справа), то бодай за всіх тих (з твого погляду) невинних, що їх занапастив Юхим? Хіба це не обов'язок кожної порядної людини?

— Не вам говорити про обов'язки й порядність.

— Ах, ти затявся переконати мене, що любиш його? Як учив любити ворогів розіп'ятий Блазень? І для тебе око за око, зуб за зуб — від диявола? Що ж, спробуй, лише пам'ятай: Юхим надто довго був наш. Він твій найлютіший ворог. Хіба ти не бачиш, як він дивиться на тебе?

— Юхиме, не бійся! — вигукнув Ґудзій, переконавшися, що Юхим від жаху аж порепаним поглядом прилютувався до ножа в його руці, про який отець зовсім забув.

— Юхиме, не бійся! — повторив Ґудзій, збагнувши, що Юхим чекає відплатного удару, і з огидою жбурнув якомога далі від себе закривавленого різака; ледве встоявши від надмірного зусилля. — Вони непереможні, лише поки ти їх боїшся!

— Так, так, — плямкнув енкаведешник, ніби вперше роздивившися Ґудзія, — тепер ти слабий і один Юхима не подужаєш. Я розумію. Однак і тут підемо тобі назустріч: ти не потребуєш сам убивати, це несуттєва формальність, дай згоду, її цілком вистачає, і ми за тебе все полагодимо.

— Юхим піде стежкою добра, і ви не матимете над ним жодної влади!

— Не матимемо? Ах ти ж, бандерівський виродку, шаманська халяво! Ми тебе рятуємо, а ти он куди! Тобі конче забаглося здохнути за свого мучителя? За того, хто на мій наказ розчавить тебе, як гниду?

І розлючений енкаведешник, ніби надолужуючи, що надто довго стримувався, вдарив кованим чоботом Ґудзія по голінках, а коли той упав, у груди, в голову, намагаючися проломити череп, але, стомившися, махнув Ванькам, що тримали Юхима, ласкаво дозволяючи: — «Юхиме, прикінч цього шамана й залагодь решту!»

— Юхиме, пам'ятай: ти створений на Божу подобу! — ще тільки й встиг прошепотіти Ґудзій, чуючи на собі видовжену суцільними лезами п'ятірню Юхима й непритомніючи від блискавки, що зайшла під ребро, а коли знову прийшов до тями, з подивом ствердивши, що він незбагненним чудом все ще живий (імовірно, його земне існування не добігло кінця, бо він ще не виконав покладеного на нього завдання), то запримітив, що лежить у калюжі крови біля другого барака просто під мотузкою з випраними спідніми, якими він обвинув себе, аби втриматися на ногах і (замість скерувати кроки додому під опіку паніматки й покликати Гаркушу), дохитавшися до церкви, відслужити літургію, поки Юхим угледить його (Ґудзій знав: Юхим прийде, аби востаннє його побачити, незалежно від того, як для них обох це побачення скінчиться) й щезне з табору, щоб розпочати нове життя (навіть якби за це Ґудзієві довелося вицідити з себе останню краплину крови), і ця думка, чи радше одержима готовість допомогти Юхимові промацатися до світла (навіть усупереч Юхимовій волі, притлумленій поганню) й надала Ґудзієві сили не тільки не зімліти під час відправи, а й виголосити проповідь, слухаючи яку Стецько гірко уболівав, який він непутящий, але, може, колись сам Господь (а він хвилинами ніби визирав з-під Ґудзієвої проповіді, аби люди, відчувши Його присутність, сподівалися на ліпше майбутнє й не втрачали терпіння) відкриє йому його справжнє покликання, і тоді Стецькові груди наповнювалися радістю, подібною до радости паніматки, яка поруч гаряче дякувала Всевишньому, що Ґудзій знайшовся та й ще правив з таким внутрішнім жаром, аж серце заходилося, що й Дмитрик, який переважно під час служби полагоджував ґешефтярські справи, задля цього частенько навідуючися як до православної, так і до католицької церкви, тепер стояв зосереджений і теж думав про своє покликання, відчуваючи збудження зовсім відмінне від того, що завело його до Божого храму, де він сподівався знайти покупців на американську шоколяду, вагон якої йому пощастило зі своїми хлопцями перевести на інші рейки, розвантажити, порозміщувати скрині з солодким вмістом по надійних сховищах, а частково вже й збути, оскільки Дмитрик не відступав від засади: найцінніше добро губить вартість, коли залежується.

Властиво, коли Дмитрик переступив поріг церкви, шукаючи очима Івана Жердку, який напевне не відмовиться взяти ще кілька скринь, як і минулого разу, бож Дмитрик не відзначався зажерливістю і дуже поцінно правив за ходові ласощі, хоча Жердка по- куркульському торгувався за кожну копійку, ніколи не беручи більшої кількости товарів, оскільки, як Жердка висловлювався, береженого й Бог береже, і тямковита голова на малому вигідніше заробить, ніж на великому, — Дмитрик і в думці не мав, що його ґешефтярська діяльність так нагло скінчиться, і то назавжди, саме тієї миті, як Ґудзій почне виголошувати своє досить уривчасте казання.

Адже коли отець почав говорити, Дмитрик не лише не слухав його проповіді, поринувши в ґешефтярські калькуляції, а й не дивився в бік Ґудзія, поглядом прочісуючи молільників і дивуючися, де лиха година носить Івана Жердку.

Не виключене, що Дмитрик і до кінця служби не поцікавився б, що саме отець виголошував з амвону (того ранку Дмитрикові помисли надто ретельно зосереджувалися на матеріях, дещо далеких від панотцевих казань), якби з-за Ґудзієвої ряси раптом (хоч ця раптовість і здалася Дмитрикові незміренно довгою, ніби його сприймання подій і сам їхній перебіг відбувалися одночасно в двох різних, пришвидшувальній і уповільнювальній, площинах) не виснувалася корова, затуливши собою панотця, і так само, як і тоді, коли він не хотів її слухати, дивлячися в самісіньку душу Дмитрикові, не мовила: «Дмитрику, не гай часу. Пощо ти вперто тікаєш від себе самого і свого покликання?»

Звісно, попервах Дмитрик тільки відмахнувся, побажавши, аби дідько забрав і корову, і її нагадування (бо зараз не до покликань, а треба чимшвидше позбутися піввагона американської шоколяди, з якою він трохи зашпортався завдяки тюхтійству одного зі своїх посередників між з'єднувальними ланками на дальші віддалі, який у визначений час не прибув на остаточні переговори, перелякавшися ризику, наслідком чого Дмитрик переключився на інші, дещо скромніші канали, чи радше канальчики, на зразок Івана Жердки), але корова так глянула Дмитрикові в найчутливіше осереддя, де завбільшки з мачину, а може й всесвіт, міститься людське єство, незбагненне самій людині, видмухнувши при тому ні на що не схожий звук (правда, щось у ньому, не кольором, а зовнішньою подобою, — суцільна лососева рожевість, лише зі споду крил чорні оксамитні клапті мороку, — нагадувало густу рожевість флямінгів у розбомбленому берлінському зоопарку, коли Дмитрик, ледве звільнившися з німецького концентраку, тікав уже від нових визволителів, і тому колір птахів, схожих на живу товченю з полуниць і вершків, — то був час, коли Дмитрик мислив виключно їстівними порівняннями, навіть як і щастило задовольнити шлунок, — назавжди ототожнився в Дмитрика з небезпекою, хоч тепер чатувала не вона, а видмуханий коровою круглий, а заразом і ввігнутий молочний звук), що Дмитрик, не встигши здивуватися, не лише серцем, розумом, шкірою, а й навколишніми предметами, на які додатковими сходинками поширилася Дмитрикова свідомість, збагнув: цієї секунди, яка нічим не відрізнялася від інших, скінчилася його теперішня ґешефтярська діяльність. І то з остаточністю, що навіть не ліквідовані, досить значні рештки, частину яких він ще мить тому гадав реалізувати, вишукуючи очима Жердку, він просто залишить хлопцям, відмовившися від паю й не абиякого заробітку, нехай порядкують самі на власний розсуд; перед ним, а також і в ньому, Дмитрику, розвалилася стіна, про існування якої він не здогадувався (тобто, трошки, не більше, як на мізинець, здогадувався, тільки — одне здогадуватися, а друге — коли тебе застукає дійсність, від якої усе летить шкереберть, і його охопив вир, аж затрусилися коліна: він вільний! Вперше від народження він вільний (яке дивне почуття! Невже він — усе ще він, а не хтось інший?) і може йти на всі чотири вітри з підробленими чи справжніми документами й посвідками (зрештою, що таке справжні і що фальшиві документи? Хіба воєнна хуртовина не стерла різниці між справжнім і вигаданим, коли справжнє означало — смерть, а вигадане — життя?), поминувши еміграційні виклики й квоти, бо це (не інакше, як збігом помилкових обставин, де ж би Дмитрик про щось подібне помріяв би!) настав час, бережений для щасливіших і гідніших онуків, що лежав у далекому майбутньому, як у потойбіччю, і тепер той час, унедійснивши проміжні ланки поколінь, завдяки клятій корові (а втім, чи не послуговується провидіння не тільки коровами, а й далеко громіздкішими озіями, аби виявити свою волю?) нагло повнотою оприсутнилося в Дмитрикові, щоб усе попереднє в його житті пішло під пень, давши місце ні на що не подібному щемливому, вогнедихальному клубкові, заради якого мильною бульбашкою луснуло і Дмитрикове ґешефтярство, і дотеперішні знайомства й звички, і навіть спосіб мислення, аби віднині Дмитрик вирушив у мандри до іншої півкулі чи лише до іншого табору (тепер віддалі не відігравали жодної ролі; та й хіба на шляху до людського серця траплялися колись океани, безмежніші від найкороткого погляду?), і тому, замість ще раз пересвідчитися, чи бодай на кінець служби появився Іван Жердка, Дмитрик подумки вже запрошував на прощальний обід не лише своїх хлопців, яким він ледве чи здолає пояснити свій вчинок, а й весь табір з тієї самої внутрішньої потреби (хоч Дмитрик над тим не думав, оскільки в його мозку стояв перший день буття, не розділеної води й суші, над якими віяли невиразні зблиски), з якою й запорожці (за дядьковими переказами, а дядько Семен знав це з уст живих дідів-свідків) влаштовували прощальну гульню напередодні постригу в ченці.