Роман про добру людину

Андієвська Емма

Стецько силкується закричати, але не годен ні видобути голосу, ні бодай штовхнути Юхима, щоб унедійснити мару, яка зараз подолає Ґудзія, бож отець у цьому нерівному двобої не борониться. Проте хоч Ґудзій і не борониться, Стецько з подивом зауважує: банькатий здоровило Юхим раптом м'якне, хмара-зашморг щезає в повітрі кільцем цигаркового диму, і Юхим, не витримавши німого двобою з Ґудзієм, двобою не на життя, а на смерть, про що, крім Стецька, ніхто не здогадується, сірий і згорблений, як сновида, прямує геть із церкви, щоб назавжди зникнути з табору). Вразила Стецька (і то саме тоді, як між Юхимом і Ґудзієм відбувалася невидима сутичка) несамовита, аж відчутна на дотик. Вища присутність за Ґудзієвими словами, — чи не перед цією Вищою присутністю, а не перед Ґудзієвим поглядом, і сплохував Юхим? — хоч це й тривало лише уламок миті. Але цієї миті вистачило, щоб надати Ґудзієвому уривчастому казанню (це навіть Стецько запримітив, бож назагал отець висловлювався і плинніше, і взагалі якось інакше: наче й трохи подібно, а заразом і цілком інакше) такої щемливої, аж серце заходилося, незабутньої вагомости, яка ледве чи первісне містилася в його проповіді, бо хвилинами Стецькові здавалося (та й не тільки Стецькові), ніби Ґудзій і сам не тямить, що виголошує.

А втім, Ґудзій і справді хвилинами не тямив, що говорить, проте не від болю, який на короткі проміжки зачоповував віддих (бож порізане тіло, нашвидкуруч перев'язане випраними спідніми, забутими на мотузку поблизу другого барака, відмовлялося служити), а від гнітющого страху:

ану ж вій не витримає й зімліє (перш ніж Юхим угледить його й щезне з табору, щоб почати нове життя, — а він його почне, в це Ґудзій непохитно вірив, хоч Юхим і глузував з отця, мовляв, даремно той уболіває за Юхимову душу й сумління: душі ні в кого нема, а сумління його ані трохи не мордує, він навіть не уявляє, що воно таке, зрештою, хіба на його місці хтось вчинив би інакше? Та Ґудзій з власного досвіду знав: зараз сумління не мордує, а за мить зі світу зведе, від цього ніхто не застрахований, однак іншу людину можна врятувати лише ціною власного життя, і ясновидна присутність цієї правди світляним стовпом виповнила йому по вінця середину, і він, уже не чуючи ударів ножа, далі вигукував: убиваючи іншого, людина вбиває себе! ніколи не пізно покаятися і Юхим мусить розпочати нове життя, скинувши з себе ярмо зла, в яке він у хвилину слабодухости, коли йому забракло відваги відстояти людину в собі — а це доводиться ж на кожному кроці, — встромив шию в диявольський хомут майже з тією самою затятістю, з якою тепер він, Ґудзій, намагається встояти). Бож Ґудзій усвідомлював: щойно він упаде й люди довідаються про його поранення, навіть якщо він і мовчатиме, одразу вийдуть на світло денне і відвідини репатріяційної комісії на стадіоні і подробиці Юхимової участи в таборових викраденнях і вбивствах (Ґудзій ще тоді, як щойно появився Юхим, чув плітки про його службу у радянщиків, тільки ж ніколи не йняв цьому віри, бо чого люди з переляку не плещуть! Хіба не присягався Сашко Мацейко, ніби Ґудзій — радянський аґент? І то лише тому, що Ґудзій опікувався нещасним Івасем Торонем, який з розпуки за жінкою й дитиною, залишеною в Дніпропетровському повернувся додому, попри Ґудзієві поради?). Якщо він, Ґудзій, не здолає якомога довше приховати поранення, Юхима ніщо не врятує: обурені таборяни судитимуть перекинчика, як скаженого пса, не чекаючи на вищу законність, і тут Ґудзій нічим не зарадить, хоч би скільки він доводив, що за певних обставин чоловіка треба рятувати від нього самого (а хіба Ґудзій перший не мусив рятувати Юхима, навіть якби це й коштувало йому життя, інакше хіба він сам залишиться людиною? Адже Юхима спіткало найстрашніше нещастя, яке лише трапляється чоловікові, і з цієї огидної ями йому самому не вилізти, йому треба простягти рятівну соломинку, бож як він стане перед Всевишнім?), хоч Юхим, ножакуючи Ґудзія й кричав: йому, Юхимові, нема чого вилазити з жодних ям, оскільки ні в Бога, ні в жодні загробні химери, вигадані невдахами, він не вірить. І має на це докази. Бо якби Всевишній, заради якого так розбивається Ґудзій, замість рятувати свою шкіру, дійсно існував, то хіба Він давно вже не спопелив би і Юхима, і всіх тих, з чийого наказу Юхим закаляв собі руки кров'ю? А тим часом йому далеко ліпше жилося, ніж усім таборянам, і даремно отець уроїв собі його рятувати, людина однак згниє, й на тому кінець, а чи вона вбивала, чи ні, була чесна чи підла, ані трохи не міняє її долі: усі гнитимуть разом, але ліпше вбивати, ніж з власної волі лізти в зашморг, як це намагається вчинити Ґудзій, якого Юхим однак повинен переставити до черви, хоч він і не чує до нього особисто ненависти (і тоді Юхим дійсно не чув), просто Ґудзій опинився по іншому боці, таке вже його щастя, а Юхим виконував наказ та й годі.

Але тепер, угледівши біля Ониськових царських врат Ґудзія, що, замість лежати під купою Ізарового каміння, куди його відволік Юхим, правив службу Божу, Юхим мало не зімлів (а він не легко губився) бож досі ніхто не виживав з-під його руки (і як це він не додивився, що отець не мертвий, адже він пробував його рукою?), належно цінованої на вищому рівні, хоч саме вчора майор Сочко (ні справжнього прізвища, ні ранги своїх законспірованих зверхників Юхим не випитував — не належалося), передаючи усне доручення щодо Ґудзія, пожартував (може йому щось не сподобалося в Юхимовому обличчі?), мовляв, чи не пора Юхимові трохи змінити середовище, аби від надто довгого перебування на одному місці не затруїтися бандерівською бацилою (сказати це йому, для якого жодних націй на світі, крім імперських, не існувало, а тим більше української! Хіба він, Юхим, будь-коли належав би до цих безпросвітних кретинів, називаних українцями? Що він мав із ними спільного? Лише те, що послуговувався їхньою мовою, приреченою на знищення? Хіба він не був створений на імперську скалю, для всього світу, а не для якогось смердючого загумінку, придатного лише на вбиральню старшому братові, звідки його хлібодавці своєчасно вирвали?). Напевно Сочко пожартував, нічого при тому не думаючи, однак від цього жарту (Юхим знав ціну подібним жартам, хоч у мозку тоненька цівочка й запевняла: це йому напевне тільки здалося, адже він нічим не прошпетився!), а зовсім не від навіжених Ґудзієвих казань і ослабла рука? — наслідком чого отець живий і неушкоджений стовбичив серед церкви на явну погибель Юхимові, який не поробив жодних запобіжних заходів, бувши переконаний, що Ґудзій мертвий. Хіба ж знаття, що, йдучи, аби лише довідатися, як таборяни сприймуть відсутність Ґудзія, він потрапить у пастку? Тепер, очевидно, його на перше отцеве слово схоплять і вчинять розправу. Досі не схопили, бо Ґудзій не доніс поліції. Самозрозуміле, не з любови до Юхима, а з помсти, дикої помсти (шляхетність, всепрощення — це ж виключно байки для немовлят, хіба кожен не мститься іншому за найменшої нагоди?), аби порахуватися з ним прилюдно, самосудом, а це і є кінець, бо з поліції він ще якось вислизнув би, але тут ніщо не допоможе. Зараз Ґудзій перед усіма таборянами викриє його. Покаже рани, і Юхима просто в церкві живцем розшматують, якщо він не лусне від ненависти й жаху, перш ніж Ґудзій вимовить викривальне слово.

Проте Ґудзій через голови молільників, замість викривального слова, лагідно, а заразом і ніби пилкою по серці, звертався до одного лише Юхима, хоч цього чомусь інші не помічали, повторюючи те, що й уночі, мовляв, Божа милість — безмежна, ніхто не народився убивцею чи зрадником, Юхим така сама людина, як і інші, а шлях людини не самознищення — бож, убиваючи іншого, людина насамперед знищує саму себе, — а світло й добро, на якому тримається весь світ, включно з усіма засліпленими й окраденими, що не визнають жодного проблиску, полонившися глиняною міццю зла. Та хоч би й що сталося, нехай Юхим пам'ятає: ніколи не пізно струсити з себе ярмо гиді, треба лише усіма помислами повірити в добро, і найслабкішому чоловікові одразу ж явиться незміренна сила. Саме тому він, Ґудзій, так непохитно й вірить у добро, що живе в Юхимові, добро, що змусить Юхима віддавати своє життя за інших, бо хто раз впустить собі в груди світло, той вже не схоче жити в темряві.

І тоді щось зовсім незбагненне скоїлося з Юхимом. Не тямлячи, що він чинить (йому чи не вперше від народження тряслися руки й ноги, а в мозку з'явилася куляста блискавка, застелюючи зір), Юхим ступив уперед, щоб прикінчити Ґудзія (у грудях калатнуло: що ж він робить? адже це не на пустирі, а на людях, де його одразу схоплять! Тільки він уже не панував над собою: усі його думки зосередилися на одному: негайно зачопувати горлянку, що виголошує ненависні слова, а тоді — хоч світ завалися!), бо ще мить і він упаде на підлогу в смертельних корчах від Ґудзієвого мерзенного казання.

Імовірно, Юхим і справді на очах молільників задушив би Ґудзія, навіть якби навіжений Стецько Ступалка й не заступив йому дорогу, ухопивши обома руками за лікті й заважаючи обминути ідіотських молільників, яких сам чорт так густо понатикував на дорозі.

Але саме тієї миті, коли Юхим штовхнув Стецька, аби пройти, бо Стецько вчепився в нього блощицею, щось мелючи, чого Юхим не розібрав, у нього в грудях наче луснув свинячий міхур з кров'ю, який досі тримав його на поверхні, і Юхим заціпенів: те, що досі було Юхимом, просто з-під серця розтопилося й витекло, а в порожнині, лункій і вкритій виразками, крізь терпкий туман, що заповнював груди, блиснуло усвідомлення: невже віднині він і справді ні на кого не піднесе руки, хоч би й що йому загрожувало? Не продасть, не зрадить задля вигоди, не боятиметься за свою шкуру? Що ж це з ним коїлося? Невже він, для якого ні Бога, ні чорта не існувало, раптом розкис від огидного шаманського базікання? Чи це просто Вища сила прибрала на хвильку постать придуркуватого Ґудзія, щоб Юхимове життя полетіло шкереберть і його ліквідували радянщики, зорієнтувавшися, що він уже не їхній? Тих не розчулиш теревенями, ніби в ньому прокинулася людина. Ті мають готову грамофонну платівку, на яку не діє людське слово. А втім хто знає? На нього теж не діяло, а от Ґудзієве взяло й подіяло! Чи то не слово подіяло, а Ґудзієва хвороблива віра в світле, яка й спромоглася переінакшити Юхима? Чи просто йому заімпонував чоловік, який взагалі не боявся смерти, а Ґудзій справді не боявся, ніби він знав щось більше за смерть?), і тепер завдяки цій безглуздій випадковості Юхим для тих скінчений. Та й не тільки для тих. Свої теж не пробачать, хоч йому зараз самому незбагненне, як це він убивав, зраджував, викрадав людей (як просився Ілько Загребельний, щоб його не видавали радянщикам, але тоді Ількові плачі зворушували Юхима не більше, ніж дзизчання надокучливої мухи). Він довіку не втямить, чому ще мить тому він міг убивати, ані трохи не чуючи себе при тому вбивцею (в одного — один вид зайнять, в іншого — другий, зрештою мусів же й Юхим існувати!), а тепер якась підступна сила жартома перекинула його на інший бік, на якому він ніколи не гадав опинитися, і він не може і за жодних обставин не могтиме, хоч би й скільки жив? Правда, жити йому тепер у кращому випадку кілька днів, у гіршому — кілька годин (якби йому хто сказав, що він так скінчить!). Однак заки його порішать, чи радянщики, чи свої (досі йому здавалося нестерпною думка, що він, Юхим, колись помре, як і всі смертні, а зараз його це не тільки не хвилювало, а, навпаки, виповнювало сліпучою силою, якої він ще ніколи не відчував у собі і яка наче видовжувала його в невідоме), він мусить врятувати бодай одну людину, і то зовсім не тому, аби направити попереднє (того вже не направити!) чи щоб крізь смерть жити, як це вночі під ножем вигукував навіжений Ґудзій (Юхим і чув, і не чув Ґудзієвих слів, хоча отець повторював їх, поки зімлів, з кожним повторенням ніби вкладаючи в них новий, дедалі міцніший заряд повільної дії, який щойно тепер повністю діткнувся Юхимової свідомости, аби все попереднє розлетілося на друзки), а тому, що так треба, бо незбагненним чином він став інакший (наче до цієї миті Юхим складався з самої глини, а тепер невидимий удар, як грім з ясного неба, обсипав на ньому весь тиньк разом із м'ясом і кістками, явивши з-під купи порохнявих уламків ні на що не подібний кусник трепетного осереддя, про яке він зеленого поняття не мав), і все навколо зробилося інакше.

Найдивніше, що й Ґудзій знав про Юхимове перетворення, наче він очікував його ще тієї хвилини, як, вийшовши під зовсім легкою чаркою від Кадика, посеред таборового майдану запримітив Юхима, що натягував на два високі сучкасті патики волейбольну сітку.

Звичайно, це не означало, що Ґудзій тоді з першого погляду так і впізнав Юхима і ще й сам попрямував до нього, аби запитати, що той серед глупої ночі виправляє. Ні, просто коли отець спіткнувся на рівному, якраз посеред таборового майдану, єдине місце, де поночі можна було ходити, не калічачи ніг, то спочатку він зауважив не Юхима, а велетенські (частково розкладені на землі, а частково попідвішувані на кілки, аби ліпше сохли) морські сіти, в які й заплуталися його ноги. А що Ґудзієві, заки він вивільнився з мокрих вічок, розкинених над усім табором до самого Карвенделя, майнув здогад: це виключене, де ж би тут з'явилося море й морські сіті? а горілки він перехилив не стільки, аби йому таке привиджувалося, то зосереджено роздивившися ще раз, отець і побачив: це не морські сіті, а звичайнісінька (може, трохи довша, ніж треба — з розрахунком на запас) зелена волейбольна сітка, виготовлена місцевими уболівальниками руханки (аби хоч на короткий час не думати, що доля готує кожному) із розплетених американських найлонових канатів (тих самих, що ними Дмитрик ощасливив колись табір), і цю сітку натягує Юхим, аби перед великим футбольним матчем трохи покидати м'яча з волейболістами, розворушивши м'язи, заки всі посунуть до брами стадіону, спорудженого на швидку руч посеред табору за той час, як Ґудзій сидів у Кадика, вислухуючи (правда, не надто уважно, бо чогось Ґудзієві не розвіювався неспокій з душі) Кадикові роздуми щодо майбутньої олімпіяди, переривані докладним розбором поодиноких виступів, що їх таборяни вирішили обов'язково включити до числа міжнародних змагань.

Імовірно, Кадик і мав саме цей стадіон на думці, бо тепер Ґудзій остаточно пересвідчився: скільки ока, скрізь юрмляться люди, підлітки з повними відрами й баняками сновигають на всі боки, пропонуючи воду і юшку приїжджим, які, видно, довго були в дорозі і нарешті перепочивали, сушачи біля невеликих ватр онучі (у таборі за приписом не дозволялося розводити вогню), а в фанерних будках, освітлених із середини каганцями (не інакше, як знову погоріли стопки) пишногруді касирки продають квитки.

Ще, може, якби отець не вгледів при касі Ґенкової Зінки, яка здалека показала пальцем, що вона тримає для нього безплатний квиток, мовляв, Ґенко вже зайняв місце серед глядачів, а це він залишив для отця, Ґудзій не попхався б слідом за людьми, і нічого не сталося б. Але коли він побачив, що Зінка, вистромившися до половини з будки, через голови уболівальників, вишикованих подвійною чергою (серед уболівальників Ґудзій зауважив і Миколу Кам'яницького, і Петра Козуба, які ніколи не цікавилися спортом), наполегливо кличе до себе, вимахуючи квитком, а тут ще з м'ячем, притисненим до грудей, прочвалав уперед Юхим, і на його плечах мелькнув знак команди, у складі якої Ґудзій студентом здобував не одну перемогу (скільки його намовляли записатися до професійних гравців!) отець не витримав: заки він збагнув, що чинить, його силоміць потягло в напрямі Зінчиної руки, яка, вагаючися, зробила щі якийсь, ніби попереджувальний знак, що його Ґудзій у поспіху ні зрозумів, і тоді її будка згасла: напевне Зінка все випродала й пішла геть, однак ентузіясти з черги естафетою передали Ґудзієві квиток і отець, не оглядаючися, і собі заходився протискуватися до головно брами..

Тільки в поспіху, приєднавшися до найближчого гурту, Ґудзій непомітно опинився не біля входу на стадіон, а в закутку на кшталт вобанівського фортифікаційного валу, біля високого муру з навісом і нішами, густо заставленими рундуками, де, замість перекупок стояли професор Кава, Сціпіон Удівець, Терещенко з юродивим Гевриком і Стецьком Ступалкою, Цуркалевський, математик Роговський (що просто на стіні шматком цегли роз'яснював нову теорему добра, фізичну основу всесвіту, свій, як він висловлювався, ще не популяризований винахід, виписуючи довжелезні рівняння, подібні до риб'ячих кістяків), а трохи далі, теж зверху на рундуку, як Роговський, розташувався гурт приїжджих кобзарів із Пилипенком, кульгавим Петром і Ониськом, і кожний читав перед численною публікою твори, свої й чужі (Ґудзієве вухо із загального хору зовсім чітко вирізнило цибатий голос Цуркалевського, що по-гімназійному скандував Парменіда), кожний виголошував промови, провадив філософічні диспути чи пописувався концертом, і серед слухачів особливо ревні любителі (може, вони належали до розпорядників) час від часу витягали дощечки й робили на них крейдяні позначки або, коли їх щось особливо захоплювало, підклеювали до позначок пташку із свіжопережованого хліба.