Руді сестри
Шрифт:
— А вона, ця молодичка, ще нівроку! Чом би тобі не поволочитися за нею, друже?
Нарешті автобус в'їхав у Мадрід й зупинився біля вокзалу Аточа. Пасажири висипали на майдан і заходилися знімати з даху свої валізи. Пліній розпрощався з Марією де лос Ремедіос. А Фараон знічев'я поплескав Караколільйо по животу. Той віддячив йому віночком вишуканих епітетів.
Узявши таксі, вони подались до готелю «Сентраль» на вулиці Алькала, де завжди зупинялись, бувши в Мадріді. Знову той самий вестибюль з фотознімками, усміхнений
За якісь півгодини Пліній і дон Лотаріо стояли вже при виході на вулицю, розмірковуючи, що його робити далі. Ще не пробило й восьмої. Зрештою вирішили не марнувати часу й навідатись до департаменту безпеки, сподіваючись застати там свого приятеля дона Ансельмо Пералеса й негайно приступити до справи.
Але потрапити до комісара виявилось не так просто. Спершу мусили заповнити формуляри, показати виклик, поминути кілька кордонів вартівників, аж поки опинилися в невеличкій почекальні.
Коли дону Ансельмо доповіли про відвідувачів, він одразу вийшов до них, усміхаючись і простягуючи їм руки.
Вони сіли у старенькі вицвілі фотелі, й комісар — огрядний чолов'яга з простацьким обличчям, завжди усміхнений — почав викладати їм суть справи. Кришталева люстра на дві лампи заливала кабінет блідим жовтим світлом.
— Пам'ятаєте дона Норберто Пелаеса Корреа, що був нотарем у Томельйосо десь у двадцятих роках?
— Авжеж, — згадав Пліній.
— Я його добре знав, — сказав ветеринар. — Шанований чоловік. Дещо дивакуватий, але гідний всілякої поваги.
— А його доньок близнят пам'ятаєте?
— Ясна річ, — потвердив дон Лотаріо. — Руді сестри.
— Руді сестри?
— Так, вони були руді, аж червоні, і тому їх прозвали Рудими сестрами.
— А мені здається, доне Лотаріо, що їх називали рудими близнятами, — замислено повідав Пліній.
— Може, й так. Вони завжди ходили разом і навіть одягались однаково. Тоді вже були на виданні.
— Дуже симпатичні й чемні… — додав з якимось сумом шеф.
— Але їм не таланило: ніхто не домагався їхньої руки.
— Вони ніколи не виходили самі. Тільки з батьками. Не бували на балах і вечірках, де збиралася молодь. Такі якісь зворушливі!
Дон Ансельмо засміявся на останні слова Плінія і сказав:
— Отож, ті Руді сестри чи близнята несподівано зникли.
— Обидві враз? — здивувався ветеринар.
— Тільки так і могло бути, — озвався Пліній. — А як це ста» лося?
— Три дні тому, десь пів на четверту пополудні, вони вийшли з дому й досі не повернулись.
— Вони жили самі? — спитав Пліній.
— Так. Вели доброзвичайний триб життя. Мало з ким зналися і майже ніколи не виходили зі свого кварталу. Мешкали на вулиці Аугусто
— Ви не здаєте собі справи, доне Ансельмо, що я, тобто ми з доном Лотаріо — звичайнісінькі нишпорки з виноградарською містечка, і Мадрід для нас завеликий терен. Я працюю по старосвітськи. А ви мене вкидаєте на Пуерта-дель-Соль… Та що вам пояснювати!
— Годі вам опинатися! Ви завжди можете розраховувати на нашу допомогу. Досить лиш зателефонувати, і я пришлю будь-кого з моїх людей. Головне — мати добру кебету і багато часу, чого вам не бракує.
— А що? Спробувати можна… — мовив дон Лотаріо.
— Спробувати мало. Якщо ми погодились, то мусимо виправдати довір'я і довести справу до кінця.
— І доведете, Мануелю, доведете. Хто, як не ви… Ось ключ од помешкання Рудих сестер. Інспектор Хіменес відвезе вас туди, все покаже й розкаже. Я певний — не мине й тижня, як ви розплутаєте цю загадкову справу.
— Ваші б слова, доне Ансельмо, та до Бога!
Дім Рудих сестер
Інспектор Хіменес Пандорадо подався шукати вільне авто, а Пліній і дон Лотаріо чекали при брамі департаменту безпеки на вулиці Корреос. Вони стояли, зашиливши руки в кишені, всією поставою виказуючи свою чужинність столичному ройо-виську автомобілів і людей. Почувалися мов неживі предмети в цьому тісному й гамірному світі.
— Я, певне, старію, Мануелю, — раптом сказав ветеринар.
— Чого б це?
— Бо віднедавна частенько питаюся в себе, в чому сенс життя, — із сумом у голосі відповів дон Лотаріо. — Певне, смерть вже кружляє коло мене. Або ж це вплив філософії Брауліо.
Пліній помовчав і глибокодумно мовив:
— То ознака не старості, а мудрості. Мене ця думка точить уже від кількох років. Брауліо має якусь рацію.
— Хочеш сказати, що я не поспішаю за епохою? Пліній усміхнувся:
— Ні, маестро. Річ у тім, що до кожного така думка приходить у свій час.
— То для тебе це вже доконаний факт?
— Ні. Цей вузол людина не годна розплутати… Лишається тільки призвичаїтись.
Мимо пройшло кілька гривастих хлопців у довгих піджаках і кльошових штанях. Вони збуджено сміялись у передчутті якоїсь забавки.
— Бач, який оптимізм…
Кожен замислився про своє. Пліній перший урвав мовчанку:
— Я їх немов бачу…
— Кого, Мануелю?
— Рудих близнят… Усміхнені, у білих сукенках, вони йдуть, побравшись за руки, Двірцевою алеєю. І песик з ними.