Руді сестри
Шрифт:
— Де ж кімната привидів? До цієї шафи ми вже заглядали.
— Духів, Мануелю. Вона за шафою. Відсуньмо її, й побачите.
І справді, відсунувши шафу, вони побачили дверцята, поклеєні такими ж шпалерами, що й опочивальня. Давніми шпалерами в стилі модерн.
— А чому її названо кімнатою духів?
— Чи я знаю? Подивіться самі! Коли ми, замітаючи, відсували шафу, вони завжди так її називали.
— Певне, жартома?
— Ні, добродії, цілком наповажне.
Вони довго добирали ключі, доки знайшли потрібний.
Дон Лотаріо відімкнув дверцята до невеличкого покою,
Манекени утворювали якусь чудернацьку чоту, породжену дитячою фантазією. Один з них являв собою дона Норберто у фраці, другий-дону Алісію в чорних хутрах. Решта — відомих уже з портретів у вітальні родичів, бородатих і в кучериках, у сурдутах і довжелезних сукнях. Серед них вирізнявся манс кєн, зодягнений у військовий мундир тридцятих років, з побільшеним знімком юнака з маленькими очицями. На грудях між ознаками республіканського війська нашито серце з клаптика червоного сукна, на якому жовтими літерами вишито слова: «Марія Пелаес, навіки моя кохана».
— Це, либонь, наречений панни Марії, той, що пропав безвісти в часи громадянської війни.
Пліній і дон Лотаріо сумовито усміхалися, роздивляючись на персонажі цього дивовижного музею. Тим часом Гертрудіс нетямилася з подиву:
— Матір Божа! Але ж і напакували тут небіжчиків! Недарма її названо кімнатою духів! Цікаво тільки, де вони роздобули мундир нареченого панни Марії.
— Мабуть, то він сам їй приніс. Або купили в кого-небудь.
— Не знаю, не знаю. Дуже дивно! Чуже вбрання в цьому домі…
Манекени стояли у хронологічному порядку. Поза генеалогічними рамцями лишався тільки вояк з нашитим серцем.
Дон Хасінто Амат і Хосе Марія Пелаес
Оскільки інших новин не було, а наближалася друга пополудні, вони подалися до готелю обідати. Прикупивши кілька пляшок пива в «Навазо», піднялися нагору неквапливим ліфтом. Фараона знову не було, тож приятелі сіли за столик. Поряд літнє подружжя з донькою розмовляли про весілля. За іншим столиком обідав, читаючи газету й не дивлячись у тарілку, якийсь чоловік.
Після десерту перейшли на той бік вулиці у кав'ярню «УнЬ версаль» на домовлену зустріч зі сповідачем Рудих сестер. Було ще рано. Вони сіли при вході, під вікном. З нього відкривався вид на площу Пуерта-дель-Соль і початок вулиці Алькала. Прямо перед ними снували пішоходи.
— Скільки людей, і які вони чужі! — замислено проказав Пліній. — Погляньте лишень на всіх цих людей, що переходять вулицю, штовхаючись і не помічаючи нікого довкола. Немов рухливі предмети. У кожного своє внутрішнє життя, кожен поглинений своїми думками, а їхнє позірне життя-тільки переміщення з місця на місце у натовпі чужих людей.
— То правда. В
— Погляньте он на того, що допомагає незрячому перейти вулицю! Веде його під руку, але не бачить його. За хвилю він і не пригадає — сліпця перевів чи кошика переніс.
— На кого дивляться, то це на вродливих жінок. Дивись, яке жниво поглядів збирає та жіночка: усі зиркають на її ноги й вище…
— Так. Добре принаймні, що бодай це лишилось. Єдине, що ще розтоплює кригу таких ось міст, — зауважив Пліній. — Хоча я чув, що скрізь у Європі й на них уже не поглядають.
— Що тут справді бридке, то це той ведмідь посеред майдану. Ось що буває, коли невігласи бавляться в митців, — прорік дон Лотаріо. — Та ти знаєшся на цьому ліпше за мене.
— Та й сам водограй якийсь недолугий.
— Навіть більше — потворний!
За шинквасом у двох великих скляних кулях ритмічно перемішувався сік: в одній — помаранчевий, у другій — цитриновий.
— Цілісінький вечір бовтають ті соки! — обурився раптом дон Лотаріо. — Чи не простіше було б зробити це в міксері, та й по всьому!
— Це, певне, задля того, щоб викликати спрагу у відвідувачів. Чого тільки не вигадають, щоб здерти з чоловіка зайвий гріш! — відказав на те Пліній.
Кав'ярня потроху заповнювалась. Провінційного вигляду чоловіки сиділи за столиками окремими громадками. Дехто навіть у капелюсі або береті. Вони скидались на заможних рантьє чи пенсіонерів, що перебралися в столицю до своїх дітей. Звідти долинали уривки розмов, пересипаних цифрами, закупівельними й продажними цінами, назвами маєтків.
— Це дуже нагадує наше містечкове казино, — підмітив дон Лотаріо.
— З приправою Пуерта-дель-Соль, а втім таке саме. Річ у тім, що більшість іспанців однаковісінькі… Тобто це ми такі, — усміхнувся Пліній.
— Так, ми діти землі й піддані плуга, чи то пак трактора. Приїздиш до Мадріда, й здається, що всі іспанці — службовики. Але це не так: іспанець — це здебільшого той, хто працює на ріллі, той, хто заледве вміє читати й писати, він каже, що вірить у Бога, але не ходить до церкви й переконаний, що монархія різниться од республіки тільки тим, що в республіці король вбирається у цивільне. І не варто про це сперечатись, бо нічого від того не зміниться. Іспанія є одним з найменш цивілізованих країв Європи, бо занадто прагне до того, щоб так воно й було, — виснував дон Лотаріо тоном промовця на мітингу.
— І одним з найбідніших країв.
— Про це шкода й мови. Добре вже й те, що грошовиті туристи уподобали наше сонце. Бо якби не це, то ми й надалі були б нацією, що продукує чистильників черевиків і сардини в бляшанках.
— Натомість тисячі наших людей подалися до інших країв, щоб двигати чужі валізи й крутити гайки…
— Мораль з того така, — знову виснував дон Лотаріо, — що ми, такі затяті націоналісти, невеликою поправою в нашому побуті завдячуємо чужинцям. Хіба не дивно?
— Погляньте, чи це не наш пастор? — показав Пліній на коротков'язого священика, що роззирався довкола, високо задерши голову, бо йому западали повіки.