Русичі
Шрифт:
— Такий закон життя, доню, древній і вічний, як гори. І не нам його змінити… Та не було б спокою мені на полонинах небесних сонячних, коли б забрав із собою велику таємницю нашого народу, тягар якої не дає склепити повіки. Той, хто пізнає її, до кінця своїх днів буде у відповіді за майбутнє гірського краю… — З тими словами холодним і колючим, — мов неждана паморозь навесні, став погляд глибоко запалих очей Бідових. Здавалося, вдивляється уже не в обличчя молодого верховинця, а сягає зіницями помислів його. — Подумай, Владе, чи стачить мужності, аби і під найвигадливішими тортурами зберегти і не зрадити таємницю предків…
Від того погляду зворухнувся неспокій у серці молодого горянина — ніби щось незвідане, зловіще, непідвладне волі людській вливалося в нього з пильних, пекучих, мов жаринки, зіниць біловолосого старця. Відчув: кожне слово потребує зараз величезного надлюдського зусилля. І все ж спромігся вимовити:
—
— Добре, — просвітлів від тих з натугою мовлених слів Від. — Тож ходімо, — владно повів рукою на захід, де дибилися одне перед одним верхів’я гір…
Йшли довго. Ледь помітна стежина, вибита звіриною по чубку гірського пасма, зовсім загубилася поміж густим непрохідним буреломом. Здавалося, ніколи ще не ступала людська нога цим химерним плетивом колись могутніх, а нині оточених часом, повалених буревіями велетенських буків та ялиць. Вгорі шумувало хвилями буйного зеленого віття сонячне життя, а тут, при підніжжі лісу, було вільго і непривітно. Жодна травинка не пробивалася крізь товстий шар струхлілого листя та глиці, жоден промінчик сонця не сягав у цю моторошну сутінь.
У кожному крокові вчувалося Владові, як у кореневищах вивалених із землі дерев вовтузяться злі духи, що облюбували собі лігвища у цих диких хащобах. Невидимі в темені, хихотіли злорадно по закутках, щирилися жовтими іклами струхлявілих пнів, кликали до себе, аби закружляти, заморочити оманливими вогниками безпечних мандрівників, завести у непрохідні вертепи. Лише дивуватися можна було, як упевнено, ніби не буреломом, а торованою дорогою вів своїх супутників старий Від.
Нараз долинув до слуху Влада плюскіт водограю — спочатку ледь чутний, він міцнів, набував щораз більшої сили.
Посвітліло.
Старець ступив на обривистий, порослий густим мохом берет і подав знак зупинитися. Глибоко внизу, куди спадав дзвінкий струмінь потоку, дибилися камінні валуни, ніби навалені абияк один на одного руками якогось небаченого силача. Повелівши, аби чекали на нього над урвищем і не рухалися, Від почав обережно спускатися вниз. Поволі перейшов широку скелясту яругу і спинився по той бік потоку перед невеликою, з людський зріст заввишки, заглибиною у кам’янистому березі урвища. Гортатий хрипкий стогін вирвався з його грудей. Потім ще і ще раз. І тоді раптом задвигтіло все довкола від глухого хижого реву. Здавалося, кров застигла у жилах від того кровожерного поклику. Влад відчув, як припала до нього, тихо зойкнувши, Горислава. Ще не встиг отямитися, а долоня вже міцно стискала рукоять бартки. Погляд молодого горянина вирізняв кожен камінець, кожну травинку там, унизу. З тріскотом розсунулися сухі корчі, що заступали вхід до лігвища звіра, і велетенська ведмежа туша звелася на задні лапи, підхопивши під себе худорляву і на диво немічну постать Віда, який навіть не зрушив з місця, аби оберегтися. Все! Влад заплющив очі, щоб не бачити невідворотного, та мов крізь страшний сон почув, як швидко і поквапно заговорив щось старець. То не був іще передсмертний схлип. Відштовхнув Гориславу, що й далі нажахано тулилася до нього. Трощачи сухе ломаччя, рвонувся на поміч.
Вже внизу спинив його неждано вигук Віда. «Стій!» — гукнув той спокійно, навіть не обертаючи голови від велетня ведмедя. Влад застиг на місці, до болю в пальцях стискуючи руків’я бартки та здивовано споглядаючи, як і далі щось тихо і вспокійливо приговорює старий.
Звір, що мить тому у хижому реві щирив жовтаві жаскі ікла, раптом припав на передні лапи і лише стиха порикував успокоєно і вибачливо. Відтак хапливо обнюхав старця, ніби собача, притулив кудлату голову до колін Віда. А далі лише мурмотів, коли той почав погладжувати та кудлити руду, ніби випалену, шерсть. Дуже поволі, крок за кроком старий відводив страшного звіра все далі від його лігва. Аж по якійсь хвилі, відійшовши на добрих п’ять десятків сажнів, обернувся до Влада. Здавалося, був зовсім спокійним, лише голос видавав приховану напругу.
— Тепер ідіть. У печері навпроти входу, на висоті людського зросту, ще одна розщелина. Підніміться туди і чекайте на мене…
Влад відчув у своїй руці гарячу Гориславину долоню і, все ще з недовірою поглядаючи на лісового велетня, ступив до ведмежого лігвища.
Всередині було сухо і темно. Та вже за мить Влад вирізнив на протилежній стіні ледь помітний отвір, з якого пробивалося голубувате мерехтливе світло. Квапливо, ніби відчуваючи плечима важкий подих звіра, допоміг дістатися до ущелини Гориславі і піднявся за нею сам. Старця довго чекати не довелося, за кілька хвиль і він стояв побіч своїх супутників.
Вони спускалися униз. Мертвим холодом віяло звідти, та, що найдивніше, з кожним кроком усе яскравіше проступав із темряви вузький камінний лаз. Чим далі вглиб спускалися
— Настав час — і ми прийшли, Перуне! — урочисто мовив старець, і звуки голосу його, що набрав нелюдської сили, ще довго відлунювали у тиші підземелля. Від того могутнього перелуння чи радше яскріні вогненних зблисків ожило зловісною посмішкою обличчя господаря підземного святилища. Тоді поважно ступив до жертовника Від і простяг над вогнем долоні. Од того поруху спалахнуло на мить сліпуче полум’я, ніби збудилося від дрімоти. Вклонився вдоволено старець і, аж відступивши на кілька кроків назад, обернув лице до Горислави і Влада.
— Ви бачили?! Всевладний Перун схвалює мій вибір. — Помовчав, ніби вслухаючись у відлуння свого голосу, і продовжував так само урочисто. — Ти достоїн пізнати найвищу таємницю народу нашого. Тож підійди сюди, сину Улібів. А тепер слухай. І пам’ятай: усе, що почуєш зараз, — не слова, а пам’ять народу, яка проросла крізь віки і віднині житиме в тобі. — Замислився Від, ніби перекинувся думками у глиб століть, заговорив глухуватим і нараз очужілим голосом. — Давно те було. Ще в ті часи, коли так, як нині зростають дерева, тягнулися у височінь гори, коли ріки ще не знали своєї дороги і пливли собі куди хотіли. Численним і могутнім було тоді плем’я наше, щедрими і неозорими — володіння його, бо, щоб знав, не завше жили ми у сих горах… І не було жодного голодного поміж них, і щорік множилися стада й достатки. Гадалося, так буде віки. Та одного літа насунули із незнаних земель незліченні орди жорстоких войовників. Вони спинилися на берегах Великої Ріки, що була межею володінь нашого народу, і довгий час не зважувалися перейти її. Вночі, коли запалювали свої багаття, здавалося, що се всіяне зорями небо відбивається у тихих водах безкрайнього озера. І навіть наймудріші мужі нашого племені не змогли б злічити сих вогнів. Уже видавалося, що не варт остерігатися тих пришельців, бо не зазіхають на землі наші. Коли ж притупилася пильність племені від марного очікування нападу, мовби лезо меча, сточене іржею, тоді уздріли ми на світанку чужинських воїнів на березі нашому. О, не бракувало: відважних і сильних мужів серед нашого народу, тисячі з них віддали життя, аби спинити ворога. Та се було все одно, що пинити шлях нещадній повені. На місце одного загиблого ворога надходили з того берега десятки інших. А наші сили танули. Ми бачили, що скоро вже нікого буде посилати на бій з пришельцями. І отоді старійшини вирішили йти на захід сонця, аби врятувати жінок та дітей, з яких пізніше могло б відродитися плем’я. Багато днів і ночей тікали від ворога ті, хто лишився живим. Орди чужинців ішли слід у слід за ними, не даючи навіть короткого перепочинку, — тугою дзвенів голос Віда. Здавалося, очі його бачать усе, про що розповідає, сховане для інших за непроглядною пеленою часу. — Вже ніхто не вірив у порятунок. І тоді старійшини вислали вперед тих, хто зберіг ще дрібку сил, повелівши будь-що знайти неприступне місце, де можна було б дати останній бій переслідувачам, і якщо не перемогти, то бодай взяти найвищу ціну за життя нечисленних остатків із колись вільного і великого народу… Один з посланців повернувся через кілька днів — зранений, пошматований ведмежими пазурами, але вдоволений. Він і привів урятованих у сю печеру… Там, при самій стопі Перуновій, у камінній ложниці почиває прах рятівника, — вказав Від на невеликий камінний виступ. — Там, далі, — старець звів погляд на довгий ряд великих брил, що випиналися уздовж стіни, — священний для кожного з нас прах мужів найславетніших, котрі обезсмертили себе великими ділами. Довіку спочиватимуть тут під опікою світлого Перуна, вимолюватимуть у велителя небесних громовищ прихильність до гірського люду. — Від надовго замовк, ніби стомився розповідати. Мовчав і Влад, вражений щойно почутим та не сміючи порушити глибоку тишу цієї древньої опочивальні. Лиш час від часу згойдували яскраве полум’я повіви свіжого леготу, що проникав сюди лише йому відомим шляхом.