Русичі
Шрифт:
— Ще в ті часи, коли вперше знайшли тут прихисток і порятунок наші предки, — продовжував оповідач, — старійшини вирішили уберегти майбутнє плем’я від усяких несподіванок. Бо мусиш знати, що після тієї втечі багато хто із врятованих загинув від жорстокого голоду. Тікаючи від ворога, люди не зберегли навіть пригорщі зерна, аби засіяти ниви. Вже пізніше, щоб ніколи не повторилося подібне, зроблено отсі надійні схоронки для збіжжя, — кивнув оповідач на три великі округлі плити біля другої стіни. Лише зблизька можна було вирізнити їх на гладенькій камінній долівці. — В кожному з тих видовбів хорониться добірне зерно жита, проса та вівса, кожні десять літ уже тобі доведеться поновляти сі запаси… Та найголовніше
Він злегка наліг на камінь, що почав м’яко подаватися досередини. У той же час за півтора сажня далі виступав назовні інший кінець вузької, добре припасованої брили, щораз більше відкриваючи глибоку нішу. Заграли, заблискотіли відсвіти полум’я у її таємничій сутіні.
— Лише у скруті великій, коли від сих багатств залежатиме доля усього нашого краю, можна взяти звідси дещицю, — врочисто простяг старець вихудлі, мов злагоджені з дерев’яних цурпалків, руки у морок ніші, що випромінювала тьмяне світло, і, мовби зачерпнувши пригорщу мерехтливого вогню, простяг їх Владові. — Нині настав такий час. Багато зброї потрібно, щоб відстояти свободу нашого краю у боротьбі з ворогом. Зброя ся ось тут, перед тобою… Бери!
У долонях молодого горянина заграло, переливаючись усіма кольорами веселки, барвне каміння, гаряче полум’я золотих ланцюгів сліпило зір. Перед очима Влада з того коштовного зблиску наче наяву постали ряди оружних воїнів, які лише ждуть знаку, щоб ударити на ворога і звільнити від облоги кріпость надтисьменську.
— І ще запам’ятай, — розвіяв те видиво глухуватий голос старого, — сотні літ збирали по дрібці сі скарби служителі Перунові, це кров і піт народу нашого. Страшна кара впаде на того, хто посмів би використати хоч дрібку їх для власного збагачення, і навіки: прокляте буде ім’я його…
Вже надвечір вирушив Влад із Гориславою у далеку дорогу до Корчинської кріпості. Хоч, певно, краще було б дочекатися ранку, та не міг гайнувати більше жодної хвилини. Таємниця ніби сповнювала новими силами, кликала до негайної дії.
Ще лиш хилився до гірського верхів’я стомлений за день Ярило, стелилися червонясті відсвіти від того небесного, поволі згасаючого багаття, а в улоговині, що нею їхали вершники, вже заліг густий морок. Однак думати про нічліг не хотілося. Горислава, відставши на кілька кроків, замислилася про щось своє а чи вслухалася у неголосний видзвін потоку, а Влад ще раз перебирав у думках, прагнучи запам’ятати до найменших подробиць, напуття мудрого старця. Дивувався його передбачливості. На другу весну вже Влад має забрати з барлога ведмежа і, як свого часу діяв Від, виплекати з нього нового охоронця таємниці Перунових скарбів. Тоді загине стара ведмедиця, але й далі буде під надійною охороною святиня гірського племені…
10
Дні настали сльотливі. З ранку до вечора сіяла з неба холодна мжичка, весь табір став суцільним баговинням. Від того ще марудніше ставало на душі у воєводи Гнєза, сіра безпросвіть надовго залягла в серці, млявою байдужістю сковуючи думки та тіло. Не знаходив розради навіть у питві веселящому, якого, богу дякувати, припас із собою вдосталь. Та й з чого бути радості, коли і далі височить навпроти похмуре громаддя невпокореної кріпості і мало надії на те, аби найближчим часом її залога збиралася підняти ворота перед військом лехітським. Той перший приступ, на який покладав стільки сподівань, скінчився безславно. П’ять десятків найвідважніших вояків знайшли собі загибель на неподатливих стінах. А скільки поранених, котрі надовго тепер не будуть здатні на будь-яке діло! Ще до всього й сланця його, якому дано було наказ спокусити посадника найщедрішими посулами, і слухати не схотів клятий Миловид.
Усе частіше находило владне бажання послати до дідька і кріпость, і військо своє невдатне, та й самого князя Мешка, через якого мусить нидіти у сій дикій місцині, де вхопити можна хіба що стрілу під серце чи удар меча. Ех, скільки б дав воєвода, щоб опинитися зараз у далекому Гнєзно, де, либонь, чекає навіть у сій хвилі свого лицаря зваблива Кшися. Гм, чекає… А може, давно вже вислуховує любовні виспіви нового коханця. Хто-хто, а він, Гнєз, добре відає, яке непостійне жіноче серце. Коли один лицар подався світ за очі, чому б не заохотити тоді когось із тих, хто поряд…
Від тих думок Гнєз грізно хмурив брови, кусав губи, однак не забував при тому поглядати в люстерко, милуючись собою і жалкуючи в глибині душі, що не бачить його у такому великому гніві далека наречена. О, тоді б вона ніколи не зважилася зваблювати своїми голубими, з жагучою поволокою очима когось іншого.
— Дозволь увійти, воєводо, — виткнувся із-за вхідного пологу, рожевіючи вдоволеним, відгодованим, аж масним обличчям, соцький Мет.
— Та заходь уже, коли прийшов, — роздратовано відірвався Гнєз від своїх думок. — Ніколи ти приємного не принесеш, завжди, як той крук, якусь біду накаркаєш, — скинув ноги на землю і сів на ложі. — Ну, що там у тебе?..
— О, не гнівайся, мій повелителю, сього разу добру вість приніс тобі, — догідливо вигнув спину Мет.
Гнєз втупився у свого повірника довгим важким поглядом, облизав пересохлі вуста:
— Говори!
— З кріпості людина прийшла, — повільно добираючи слова і ледь тамуючи потаємну радість, повів мову соцький. — Від монаха тамтешнього Іона. Поза спиною воєводи Миловида послав монах свого сланця до нас.
— Ну, і що ж він хоче, той монах?
— Милості твоєї, воєводо. А про подробиці посланник тільки з тобою буде говорити.
— Завелика честь для безрідного пастуха, — спроквола мовив, показною байдужістю приховуючи своє нетерпіння. — Ну, та добре вже, веди його… Тільки ж дивися там, — спохватився раптом. — Може, підступ який надумали, не посланника, а вбивцю підіслали. Згадай, чи ж не ти привів мені ту молоду відьму, що заледве до праотців не спровадила мене. Пам’ятаю, не забув іще тої твоєї служби.
Слова не мовивши, аби не дратувати свого володаря, Мет вислизнув із намету. А вже через кілька хвиль вштовхнув досередини невисокого миршавого чоловічка, руки якого були намертво схоплені вузьким шкіряним паском. Мовчав пришелець, лякливо ховав очі під вивчаючим поглядом господаря. Довга сорочка із міцного сіруватого полотна, такі ж штани, заправлені у стоптані, заклебучені постоли, — ось і все вбрання. Ріденьке волосся стирчало в різні боки злиплими масними пасмами і обрамлювало безбарвне хитрувате обличчя, злорадного виразу якому надавав короткий, задертий догори ніс та гострі очиці, майже прикриті кущуватими, невиразного кольору бровами.
— І хто ж то надумав зв’язати такого поважного чоловіка? — зневажливо гмикнув воєвода, оглянувши гостя. — Розв’яжи дорогого і поважного, — наказав глумливо соцькому, який поспішив ту ж мить викопати повеління.
— Глибоко вдячний вельможному воєводі, — ніби не збагнувши глуму у тих словах, уклонився непоказний чоловік. — Глибоко вдячний…
— Говори, — поважно мовив Гнєз.
— Від отця нашого Іова присланий до тебе. Просив він уклонитися тобі і передати, що з радістю прийняв вість про пожадання князя Мешка взяти під свою християнську руку сей край, населений язичниками, які донині не пізнали ще істинної віри і гублять душі свої, поклоняючись ідолам сатанинським. Скорбить великодостойний Іов, що посадник Миловид не оцінив високої честі, виявленої йому вашим володарем, не схотів відчинити ворота кріпості перед воїнством християнським…