Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Іди випий молока, — сказав він. — Воно ще тепле. Ти щось дуже спізнилася. Де це ти була?
Джун стояла біля каміна, поставивши ногу на гратки й спершись рукою на поличку, точнісінько так, як її дідусь, коли він повернувся того вечора з опери. Вона насилу стримувала сльози, і їй було байдуже, що сказати.
— Ми обідали у Сомса.
— Гм! У того Власника. Була його дружина і Босіні?
— Атож.
Старий Джоліон втупився в неї проникливим поглядом, від якого було важко сховатись, але Джун на нього не дивилася. А коли вона повернула голову, він одразу опустив очі. Старий побачив достатньо, навіть задосить. Він нахилився до каміна, щоб узяти чашку з молоком, і, відвернувшись, пробуркотів;
— Не можна гуляти допізна, а то ти переведешся ні на що.
Сердито зашарудівши газетою, Джоліон прикрився нею, але коли Джун підійшла його поцілувати, він сказав: «На добраніч, серденько», — таким несподівано тремтячим голосом, що дівчина ледве встигла вискочити з кімнати, перш ніж зайшлася риданнями, які душили її до пізньої ночі.
Коли двері зачинилися, старий Джоліон поклав газету й довго дивився перед себе стурбованим поглядом.
«Негідник! — подумав він. — Я так і знав, що вона скуштує з ним горя!»
Його обсіли сумніви й підозри, важкі та гнітючі, бо він почував себе безсилим стримати розвиток подій або вплинути на їхній хід.
Невже той молодик збирається ошукати її? Йому кортіло піти до нього і сказати: «Послухайте-но, добродію! Ви що, збираєтесь обдурити мою онуку?» Але чи має він на це право? Знаючи мало, або, точніше, майже нічого не знаючи, він, проте, відчував своєю непомильною інтуїцією: тут щось не гаразд. Старий підозрював, що Босіні вчащає на Монпельє-сквер.
«Він начебто порядний хлопець, — міркував Джоліон. — Обличчя в нього непогане, але він якийсь дивакуватий. Не можу його зрозуміти. І ніколи й не зрозумію! Кажуть, він працює, як віл, але я не певен, чи з тієї праці буде якесь пуття. Він зовсім непрактичний, йому бракує твердих правил. Прийде сюди й сидить, насупившись мов сич. Спитаєш, якого йому налити вина, а він: «Дякую, будь-якого». Почастуєш його сигарою — він викурить її так, наче то німецька двопенсова дешевина. Я й разу не бачив, щоб він дивився на Джун, як йому належить дивитися, а проте він упадає за нею не заради її грошей. Якби Джун подала знак, він би завтра ж розірвав заручини. Та вона не подасть, ні! Буде боротися за нього. Вона затята, як доля! Ніколи не поступиться!»
Глибоко зітхнувши, він перегорнув газету: може, хоч тут знайде якусь розраду.
А Джун сиділа в своїй кімнаті біля відчиненого вікна; весняний вітер, нагулявшися в парку, холодив її гарячі щоки й палив її серце.
III. ПРОГУЛЯНКА ЗІ СВІЗІНОМ
В одному відомому шкільному пісеннику є давня пісня, а в ній такі рядки:
Та й блищали ж гудзики на синім сюртуку, тра-ля-ля! Та співав же він, виспівував, наче соловей!…Свізін не те що співав і виспівував, наче соловей, але, вийшовши зі свого дому навпроти Гайд-парку і оглянувши свою коляску й коней, що стояли перед дверима, він мало не замугикав якоїсь пісеньки.
Надворі була теплінь, як у червні, і, мов герой тієї давньої пісні, Свізін убрався в синій сюртук, відмовившись від пальта, після того, як Адольф тричі вибігав на вулицю пересвідчитись, що немає найменших ознак східного вітру. Застебнутий доверху сюртук так щільно облягав його опасисту постать, що, хоч гудзики й не блищали, проте їм можна було б пробачити таку вільність. Велично стоячи на тротуарі, Свізін надягнув пару лайкових рукавичок; високий і огрядний, у своєму величезному циліндрі, що скидався на дзвін, він, як на Форсайта, мав занадто первісний вигляд. Його густе сиве волосся, яке Адольф ледь напомадив, пахло опопанаксом і сигарами — знаменитими Свізіновими сигарами, по сто сорок шилінгів за сотню, про які старий Джоліон зневажливо говорив, що не хоче їх і задарма: хай їх курить той, у кого конячий шлунок!..
— Адольфе!
— Слухаю, сер!
— Новий плед!
Коли вже він навчить цього нечепуру стежити за своєю зовнішністю! Адже місіс Сомс, певно, чутлива до таких речей.
— Спустіть верх фаетона: я поїду… на прогулянку… з дамою!
Кожній гарній жінці кортить показати своє вбрання, а він їде із справжньою леді! Наче знову вернулися добрі давні часи.
Ой, скільки років минуло, відколи він їздив з жінкою! Востаннє, здається, він возив на прогулянку Джулі: бідолашна старенька сиділа весь час, як на жару, нарешті йому ввірвався терпець, і, висадивши її на Бейзвотер-род, він сказав: «Хай мене лиха година візьме, коли я ще раз повезу тебе кататися!» І так-таки більше й не возив!
Підійшовши до коней, Свізін оглянув вудила. Ні, він анічогісінько не тямив у вудилах. Невже, платячи кучерові шістдесят фунтів на рік, він ще має робити за нього роботу! Це суперечить його принципам. Свізінова репутація знавця коней засновувалася головним чином на тому факті, що колись на перегонах у Дербі його ошукали якісь шахраї. Але хтось у клубі, бачачи, як він підкотив до дверей своїми сірими кіньми — Свізін завжди тримав сірих коней, вважаючи, що гроші ті самі, а шику більше, — назвав його «Форсайт четвернею». Це прізвисько вніс йому у вуха Ніколас Трефрі, покійний компаньйон старого Джоліона, — великий любитель коней, відомий тим, що зазнав більше аварій, ніж будь-хто інший в Англії, — і відтоді Свізін силкувався виправдати таку репутацію. Прізвисько припало йому до серця, хоч він ніколи не їздив четвернею і навряд чи збирався їздити, але в самому його звучанні вчувалося щось аристократичне. «Форсайт четвернею»! Непогано! Зарано народившися, Свізін не міг знати свого справжнього покликання. Якби він з'явився в Лондоні на двадцять років пізніше, то, напевно, став би біржовим маклером, але в той час, коли йому довелося робити вибір, ця шановна професія ще не стала славною вершиною великої буржуазії. І хоч-не-хоч йому довелося присвятити себе аукціонам.
Вмостившись у фаетоні і взявши віжки, Свізін примружив очі, засліплені яскравим сонцем, що осявало його бліде старече обличчя, і повагом озирнувся. Адольф уже стояв на задку; грум з кокардою на кашкеті, який тримав коней за вуздечку, був готовий їх пустити: всі чекали сигналу, і Свізін його подав. Екіпаж рвонув уперед і, не встигли б ви й оком змигнути, як він, деренькочучи, гордо підкотив до дверей Сомсового будинку.
Айріні вийшла одразу й сіла в фаетон — потім Свізін розповідав у Тімоті: «Легко як… е-е… як Тальйоні [6] , без ніякої метушні, не вередуючи, і — він так виразно подивився на місіс Септімус, що та відразу знітилась, — вона не трусилася по-дурному, як дехто!» Тітоньці Гестер він змалював капелюшок Айріні: «Не схожий на теперішні великі, як колесо, з обвислими крисами, що тільки куряву збирають, а маленький, гарненький, — він описав рукою коло, — біла вуалька, словом, бездоганного смаку».
6
Тальйоні — відома балерина.
— З чого він зроблений? — запитала тітонька Гестер; розмови про туалети щоразу збуджували в ній млявий інтерес.
— З чого зроблений? — перепитав Свізін. — А звідки я знаю?
Він поринув у таку глибоку мовчанку, що тітонька Гестер занепокоїлася, гадаючи, що, може, він упав у транс. Вона його не розбуркувала — не мала такої звички.
«Хоч би хтось зайшов, — думала вона. — Не подобається мені його вигляд».
Але раптом Свізін опам'ятався.
— З чого зроблений? — прохрипів він. — А з чого він має бути зроблений?
Не проїхали вони й чотирьох миль, як у Свізіна склалося враження, що Айріні подобається його товариство. Її обличчя під білою вуалькою було таке лагідне, темні очі так блищали проти весняного сонця, а коли він озивався до неї, вона зводила їх на нього і всміхалась.
У суботу вранці Сомс застав її за письмовим столом: вона писала Свізінові записку з відмовою від прогулянки. Чому вона йому відмовляє, спитав він, вона може відмовляти своїм родичам, коли їй це до вподоби, але він не хоче, щоб вона відмовляла його родичам!