Сага про Форсайтів
Шрифт:
Блідий як смерть, Сомс відвернувся і, спершись на поруччя, поглянув униз; цікавий люд і досі юрмився на вулиці, дивлячись із тупою впертістю на освітлені вікна, полісмен усе ще стояв, задерши голову, але Сомс нікого не бачив. До дверей підкотила карета, двоє людей сіли в неї, і вона від'їхала…
Того вечора Джун і старий Джоліон сіли обідати в звичайну годину. Дівчина була в домашній закритій сукні, старий Джоліон теж не переодягався.
Вранці, за сніданком, Джун завела була мову про бал у Роджера: вона б поїхала на той бал, та з дурного розуму ні з ким не домовилася, щоб їхати разом. А тепер уже пізно.
Старий Джоліон зиркнув на неї пильним оком. Джун завжди їздила на бали з Айріні, інакше воно й не бувало! І, навмисно втупивши в неї погляд, він спитав:
— А чому ти не заїдеш за Айріні?
Ні! Джун не хоче просити Айріні; вона поїде лише в тому разі, коли… коли дідусь хоч на цей раз не відмовить їй… вони пробудуть там недовго!
В її змученому погляді було таке палке благання, що старий Джоліон, побурчавши, згодився. Чого це їй забажалося на бал, сказав він, та ще й на такий, що, він ладен закластися, доброго слова не вартий; до того ж їй з її здоров'ям тільки по балах їздити! От морське повітря дало б їй куди більше користі; хай він відбуде загальні збори акціонерів «Всесвітніх золотих копалень» і тоді повезе її на море. Вона не хоче їхати з Лондона? Ой, доведе вона себе до хвороби! І, сумно подивившись на Джун, він знову взявся до їжі.
Ще зранку Джун пішла з дому й довго блукала по місту, незважаючи на спеку. Маленьке тендітне дівча, що останнім часом було таке мляве, тепер усе горіло, як у вогні. Джун купила квітів. Їй хотілось прибратися якомога елегантніше. Там буде він. Вона знала, що йому послали запрошення. Вона йому покаже, що їй до нього байдужісінько. Але в глибині душі вона вирішила відвоювати його сьогодні ввечері. Вона прийшла додому розчервоніла й за другим сніданком жваво розмовляла; старого Джоліона, який теж снідав удома, ввела в оману її вдавана веселість.
Але вдень їй до горла раптом підступили нестримні сльози. Щоб ніхто не почув її ридань, дівчина уткнулася лицем у подушку, а коли ридання вщухли, вона побачила в дзеркалі розпухле обличчя з синцями під почервонілими очима. Запнувши вікна шторами, Джун просиділа в своїй кімнаті до самого обіду.
Протягом усього обіду, який минув мовчки, в душі її точилася боротьба. Вона була така бліда й змарніла, що старий Джоліон сказав «місіонерові», щоб той не запрягав карети: він не дозволяє внучці їхати. Їй треба негайно лягти в ліжко! Джун слухняно пішла до своєї кімнати й сіла там у темряві. О десятій вона подзвонила покоївці.
— Принесіть гарячої води й скажіть містерові Форсайту, що я відпочила і почуваю себе добре. Якщо він утомився, я поїду на бал сама.
Покоївка вагалася, але дівчина владно наказала:
— Ідіть і зараз же принесіть гарячої води!
Її бальна сукня усе ще лежала на канапі, і вона одяглася з якимсь несамовитим завзяттям, узяла квіти й зійшла вниз, високо підвівши голову з важкою короною кіс. Проходячи повз кімнату старого Джоліона, вона почула, як він там тупцяє.
Він одягався, спантеличений і роздратований. Вже минула десята година, вони доїдуть туди не раніше одинадцятої, Джун просто з'їхала з глузду. Але він не зважувався з нею сперечатись — вираз її обличчя за обідом і досі стояв у нього перед очима.
Великими щітками з чорного дерева він пригладив волосся, аж воно засяяло проти світла щирим сріблом; потім вийшов на темні сходи.
Джун чекала його внизу, і без жодного слова вони сіли в карету.
Їхали вони нескінченно довго; ввійшовши до Роджерової вітальні, вона приховала під маскою рішучості гнітюче болісне хвилювання. Почуття сорому від гадки, що люди можуть подумати, ніби вона «за ним бігає», було приглушене страхом, що його там не буде, що вона його не побачить, і твердою рішучістю як-небудь — вона сама ще не знала як — відвоювати свого нареченого.
Бальна зала з блискучим паркетом сповнила Джун почуттям переможної радості: вона любила танцювати і, танцюючи, здавалося, літала в повітрі, наче маленька фея, весела й легкокрила. Він, напевно, запросить її до танцю, і тільки-но потанцює з нею — все зразу стане, як колись. Вона жадібно роздивлялася по залі.
Поява Босіні й Айріні на порозі оранжереї, вираз цілковитого самозабуття вразили її як грім з ясного неба. Вони не бачили — і ніхто не побачить — її страждання, навіть дідусь.
Вона торкнула його за рукав і мовила тихенько:
— Я хочу додому, дідусю: мені нездужається.
Старий Джоліон швидко вивів її із зали, бурмочучи сам до себе: він, мовляв, знав, що так воно й буде.
Він не озвався до неї ані словом, і лише коли вони сіли в карету, яка, на щастя, затрималася біля ганку, він спитав:
— Що з тобою, дитинко?
Відчувши, як її худеньке тіло здригається від плачу, старий Джоліон сполошився. Треба порадитись із Бленком. Він неодмінно викличе його завтра ж. Час уже подбати про її здоров'я…
— Ну ж бо, заспокойся!
Джун стримала ридання, гарячково стиснула його руку й завмерла в кутку карети, затулившись шаллю.
Старий Джоліон бачив тільки її очі, що нерухомо втупилися в темряву, і він безперестану гладив її руку своїми худими пальцями.
IX. ВЕЧІР У РІЧМОНДІ
Не тільки Джун і Сомс бачили, як «ті двоє» (так їх уже прозвала Юфімія) вийшли з оранжереї, інші теж помітили вираз обличчя Босіні.
Бувають хвилини, коли природа відкриває пристрасть, заховану під звичайним безтурботним спокоєм, — часом шалена весна сипне білим променем на мигдалевий цвіт крізь пурпурові хмари; осяяна місяцем снігова вершина, увінчана самотньою зіркою, порветься до ясної синяви; або ж на тлі полум'яного заходу вирізняться чорні обриси старого тиса, що ніби стоїть на сторожі якоїсь вогненної таємниці.
Бувають і такі хвилини, коли картина в музеї, що її випадковий відвідувач відзначить як «***Тіціана — чудовий витвір», раптом дійме до серця котрогось із Форсайтів, який, можливо, того дня поснідав ситніше за інших, і він спиниться перед нею в екстазі. Щось тут є, відчуває він, щось тут є таке, що… ну, є воно, та й годі. Його охоплює якесь дивне неусвідомлене відчуття; коли він хоче, як то властиво практичній людині, дати йому точне визначення, воно вислизає й розвіюється, як розвіюється хміль від вина, що його він пив за сніданком, і йому стає тоскно на душі й починає дошкуляти печінка. Йому здається, що він марнотратник і безбожно тринькає гроші; всі його високі поривання в'януть. Не треба було придивлятися до того, що позначене в каталозі трьома зірочками. Боронь боже, щоб він іще коли спробував доскіпуватися до потаємної природи речей! Боронь боже, щоб він визнав, нібито ця потаємна природа існує насправді! Досить тільки визнати це, і весь усталений світ піде шкереберть. Досить того, що він заплатив один шилінг за вхід, а другий — за каталог.