Сага про Форсайтів
Шрифт:
Він належав до тих людей, що, наче маленькі китайські божки, сидять, підібгавши ноги, в клітці власного серця й безнастанно всміхаються самі до себе непевною усмішкою. А проте ця усмішка, така потайна й споконвічна, нітрохи не впливала на його вчинки, у яких, так само, як і в його підборідді й вдачі, дивовижно сполучалися лагідність і рішучість.
Він усвідомлював свою належність до Форсайтів і тоді, коли брався за роботу, коли малював свої акварелі, яким він віддавав стільки сили, завжди споглядаючи себе збоку, наче ніяк не міг сприйняти серйозно таке марне діло, й завжди почував себе трохи ніяково, що не вміє заробити пензлем більше грошей.
Отож, усвідомлюючи, як то бути Форсайтом, він сповнився співчуттям і відразою, прочитавши листа, що його надіслав йому старий Джоліон.
«Шелдрейк-Гауз,
Бродстерз
1 липня
Мій любий Джо!
(Батькова рука змінилася дуже мало за тридцять років).
Ми живемо тут ось уже два тижні, погода стоїть досить добра. Морське повітря цілюще, але моя печінка розладналася, і я охоче повернуся додому. Про Джун не можу сказати нічого втішного: здоров'я і настрій у неї без змін, тож не знаю, що з цього буде. Вона мовчить, але, певна річ, їй на думці наречений, який навряд чи досі заручений із нею, і хтозна, що в них там таке діється. Я не знаю, чи слід їй повертатися до Лондона, поки усе не з'ясується, але вона така свавільна, що будь-якої хвилини може надуматись і поїхати. Мабуть, треба комусь поговорити з Босіні й з'ясувати, які в нього наміри. Сам я побоююся заводити з ним розмову, бо, напевно, не стримаюсь і дам йому добрячого прочухана; але ти його знайомий по клубу, тож міг би побалакати з ним і вивідати, що він збирається робити. Ти, звичайно, не станеш уплутувати сюди Джун. Буду дуже радий, якщо ти за кілька днів сповістиш, чи пощастило тобі про щось дізнатися. Ця справа мене дуже тривожить, і я не маю спокою навіть уночі. Привітай від мене Джоллі й Голлі.
Щиро твій батько Джоліон Форсайт»
Молодий Джоліон так довго й уважно перечитував листа, що дружина помітила його стурбований вигляд і спитала, що сталося. Він відповів:
— Нічого.
Він твердо вирішив ніколи не згадувати про Джун. Чого доброго, дружина ще стривожиться й подумає хтозна-що; тому він поквапився стерти з обличчя всі сліди занепокоєння, але це йому вдалося зробити не краще, аніж вдалося б його батькові: він успадкував притаманну старому Джоліонові нездатність засвоїти тонкощі родинної дипломатії; отож місіс Джоліон, пораючись по господарству, ходила із стиснутими устами і раз у раз допитливо поглядала на чоловіка.
Після обіду він пішов до клубу з листом у кишені, так ні на що й не зважившись.
Випитувати людину, які в неї «наміри», було йому вкрай неприємно, а усвідомлення того, що він сам перебуває в двозначному становищі, не робили його місію приємнішою. Це так властиво його родичам, так властиво всім, з ким вони знаються і спілкуються, — нав'язувати людині свої так звані права, підганяти її під свою мірку; їм так властиво переносити свої ділові засади в сферу приватних стосунків!
І ота фраза в листі: «Ти, звичайно, не станеш уплутувати сюди Джун»— як виразно виявляє вона всі їхні принципи.
А проте самий лист з його душевним болем, турботою про Джун, з «добрячим прочуханом» вражав своєю природністю. Не дивно, що батько хоче довідатися про наміри Босіні; не дивно, що він сердитий.
Відмовитися важко. Але чому доручати таку справу йому? Це просто незручно; проте коли Форсайт хоче домогтися свого, він не гребує ніякими засобами, аби лиш зовні все було пристойно.
Як же йому взятися за це діло чи як від нього відмовитись? І те і друге здавалося неможливим. Зважуйся, молодий Джоліоне!
Він прийшов до клубу о третій годині, й перший, кого він побачив, був сам Босіні, що сидів у кутку, втупившись у вікно.
Молодий Джоліон сів поблизу й почав знервовано обмірковувати становище. Він крадькома позирав на Босіні, який того не помічав. Молодий Джоліон знав його мало і чи не вперше оце придивився до нього уважно: вигляд у нього якийсь дивний, одягом, обличчям і манерами він не схожий на інших членів клубу, — сам молодий Джоліон, хоч як змінилася його вдача, завжди зберігав форсайтівську пристойну зовнішність. Він єдиний з-поміж Форсайтів не знав прізвиська Босіні. В цьому молодикові було щось незвичайне; ні, він виглядав не ексцентрично, а якось незвичайно; до того ж він здавався втомленим і пригніченим, щоки його позападали, над ними випиналися широкі гострі вилиці; а проте він не був хворобливий: міцна будова, кучеряве волосся свідчили про життєздатність і здоров'я цього дужого організму.
Щось у його погляді й позі зворушило молодого Джоліона. Він знав, що таке страждання, а цей молодик за всіма ознаками страждав. — Він підвівся і торкнув його за рукав.
Босіні здригнувся, але, побачивши, хто це, анітрохи не збентежився.
Молодий Джоліон сів поряд.
— Я вас давно не бачив, — мовив він. — Як там справи з будинком мого двоюрідного брата?
— Десь за тиждень він буде готовий.
— Вітаю!
— Дякую, але навряд чи з такого приводу варто вітати.
— Хіба? — здивувався молодий Джоліон. — А я гадав, що ви раді нарешті здихатися такої тривалої роботи; та, очевидно, ви почуваєте себе точнісінько так, як і я, коли треба розлучатися з картиною — вона ніби рідна дитина.
Він приязно глянув на Босіні.
— Атож, — відповів той трохи лагідніше. — Вона йде від вас назавжди, і край. Я не знав, що ви малюєте.
— Всього тільки акварелі. Проте я не дуже-то вірю в свою працю.
— Не вірите? То як же ви можете працювати? Адже за працю варто братися лише тоді, коли в неї віриш!
— Авжеж, — мовив молодий Джоліон. — Я завжди кажу те саме. До речі, ви, мабуть, помітили, що коли хтось погоджується з вами, то неодмінно додає: «Я завжди кажу те саме». Але ви питаєте, як я можу працювати. Ну що ж, я поясню вам: бо я Форсайт.
— Форсайт! Чомусь я ніколи не залічував вас до Форсайтів.
— Форсайт, — відповів молодий Джоліон, — не така вже рідкісна тварина. Їх сотні серед членів нашого клубу. Сотні їх ходять вулицями; ви зустрічаєте їх усюди.
— Дозвольте запитати, як ви їх відрізняєте?
— За їхнім почуттям власності. Форсайт дотримується практичного — навіть можна сказати, здорового — погляду на речі, а практичний погляд на речі в основному грунтується на почутті власності. Форсайт, як ви, мабуть, помітили, ні коли нічому не віддається цілком.
— Ви жартуєте? В очах молодого Джоліона промайнула посмішка.
— Які там жарти. Адже я сам Форсайт, то мені краще було б помовчати. Проте я, можна вважати, перевертень, а щодо вас ніхто не помилиться. Ви так само відрізняєтеся від мене, як я від мого дядечка Джеймса, котрий являє собою чудовий взірець Форсайта. Його почуття власності загострене до краю, а у вас воно зовсім відсутнє. Якби мене не було посередині, здавалось би, що ви належите до різних порід. Я правлю за сполучну ланку. Певна річ, усі ми, по суті, раби власності, хіба що в різній мірі, але той, кого я називаю «Форсайтом», безумовно, належить до найпокірніших її рабів. Він знає, що саме варто придбати, він знає, що можна придбати без ризику, і те завзяття, з яким він чіпляється за власність, — байдуже, чи за дружин, будинки, гроші, чи за свою репутацію — є проба форсайтизму.