Сага про Форсайтів
Шрифт:
Але, побоюючись, щоб груди його не опали, Свізін відхилився назад, випнув їх і завмер: він найвище цінував поважну статуру.
Тітонька Енн окинула кожного з них своїми старечими очима. Погляд її був поблажливий і суворий. Троє братів і собі поглянули на неї. Енн уже зовсім підтопталась. Дивовижна жінка! Їй не мало, не багато, вісімдесят шість, і ще років десять на світі проживе, хоч ніколи не відзначалася міцним здоров'ям. Свізінові та Джеймсові, близнюкам, лише сімдесят п'ять, Ніколас — той ще хлопчак, років десь сімдесят. Усі вони були здорові, і це наводило на втішні висновки. З усіх видів власності здоров'я, певна річ, цікавило їх найбільше.
— Почуваю я себе чудово, — провадив Джеймс, — а от з нервами не гаразд. Втрачаю спокій від найменшої дрібниці. Треба їхати в Бат.
— Бат! — сказав Ніколас. — Я спробував Герогейт. Ніякої користі. Мені необхідне морське повітря. Краще за Ярмут місця немає. Коли я буваю там, то принаймні чудово сплю…
— Мене дуже непокоїть печінка, — перебив його повагом Свізін. — Страшенно болить отут, — і він приклав руку до правого боку.
— Мало рухаєшся, — промимрив Джеймс, не зводячи очей з вази. І зразу ж додав — У мене теж там болить.
Свізін почервонів і став схожий на індика.
— Мало рухаюся! — сказав він. — Рухаюсь я доволі: ніколи не підіймаюся ліфтом у клубі.
— Не знаю, — поспішно відказав Джеймс. — Я не знаю, що в кого діється: ніхто мені нічого не розказує.
Свізін витріщив на нього очі й запитав:
— Як же ти тамуєш той біль?
Джеймс пожвавішав.
— Я, — почав він, — п'ю одну мікстуру…
— Як поживаєте, дядечку?
Перед ним стояла Джун; маленька, рішуча, вона дивилася на нього, задерши голівку і простягаючи руку.
Пожвавлення на Джеймсовому обличчі враз згасло.
— А ти як поживаєш? — запитав він, втупившись у неї сумовитим поглядом. — Я чув, ти ідеш завтра до Уельсу гостювати у тіток свого нареченого? Там саме великі дощі. Це не справжній старий Вустер. — Він постукав пальцем по вазі. — А от сервіз, який я подарував твоїй матері на весілля, був справжній.
Джун привіталася з трьома своїми дядьками, потиснувши їм руки, і повернулася до тітоньки Енн. Обличчя старої леді радісно засвітилось; тремтячи від зворушення, вона поцілувала дівчину в щоку.
— Виходить, моє серденько, — мовила вона, — тебе не буде цілісінький місяць!
Дівчина пішла до дверей, і тітонька Енн провела поглядом її маленьку тендітну постать. Круглі, сталевого кольору очі старої леді, що їх уже повивала плівка, неначе у птаха, тоскно стежили за внучкою серед натовпу гостей, що заворушилися, збираючись іти додому; пальці старої раз по раз стискалися, знову наснажуючи її волю перед неминучим і остаточним прощанням.
«Атож, — думала вона, — всі до неї ласкаві; стільки людей прийшло її привітати. Мабуть, вона дуже щаслива».
Серед юрби біля порога — ошатної юрби гостей: юристів, лікарів, біржовиків і представників усіх незчисленних професій, що їх уподобала велика буржуазія, — Форсайтів було від сили двадцять відсотків. Але тітоньці Енн усі вони здавалися Форсайтами, та й різниця між ними й Форсайтами, певна річ, була не дуже велика — вона бачила тільки власну плоть і кров. У цій родині був увесь її світ, іншого вона не знала, — мабуть, не знала ніколи. Всі їхні дрібні таємниці, хвороби, заручини й шлюби, як у них ідуть справи і чи щастить їм заробляти добрі гроші — все це стало її власністю, її втіхою, її життям, поза цим маячила тільки імла фактів та людей, що не мали великого значення. І це доведеться залишити, коли настане її смертна година, залишити все, що надавало їй внутрішньої ваги, тієї потаємної ваги, без якої ніхто з нас не може жити; тож за все це вона міцно трималася, охоплена тугою і жадобою, яка дедалі зростала. Хоча життя пригасало в ній з кожним днем, це вона збереже до кінця.
Вона згадала батька Джун, молодого Джоліона, що кинув родину заради тієї чужинки. Ой, який то був болючий удар для його батька і для всіх них. На нього змалку покладали такі великі надії! Болючий удар, хоча справа не дійшла до публічного скандалу: на щастя, дружина Джо не вимагала розлучення. Давно це діялось! А коли шість років тому мати Джун померла, Джо одружився з тією жінкою, і тепер у них, вона чула, двоє дітей. Проте він позбувся права прийти на заручини, украв у неї повноту родинних гордощів, забрав утіху, що вона відчувала колись, бачачи й цілуючи його, пишаючись ним, своїм юним небожем, який подавав такі надії! Від тієї згадки боляче занила давня рана в її пам'ятливому старому серці! Очі їй зволожились. Вона потайки витерла їх тоненькою батистовою хусточкою.
— Ну як, тітонько Енн? — мовив хтось позаду.
То був Сомс Форсайт: чисто виголений, вузькоплечий, з вузьким лицем і вузькою талією, він проте всім своїм виглядом нагадував щось кругле, потайне, скоса поглядаючи на тітоньку Енн, наче силкувався роздивитися її поверх власного носа.
— Що ви скажете про ці заручини? — спитав він.
Тітонька Енн дивилася на нього з гордістю: Сомс — найстарший з її небожів, відколи молодий Джоліон кинув рідне гніздо — став тепер її улюбленцем; вона вбачала в ньому вірного охоронця духа родини, опікуватись якою їй самій лишилося вже зовсім недовго.
— Для нього це дуже вдала партія, — відказала вона. — З лиця він хлопець гарний, проте я сумніваюся, чи він пара нашій любій Джун.
Сомс помацав край позолоченого канделябра.
— Вона його приручить, — сказав він, тайкома послинивши пальця і потерши вузлуваті виступи на канделябрі. — Справжній старовинний лак; тепер такого не зроблять. На аукціоні Джобсона за нього можна було б узяти добрі гроші. — Він промовив це з насолодою, ніби гадаючи, що його слова підбадьорять стару тітку. Нечасто Сомс розмовляв таким довірливим тоном. — Я б і сам від нього не відмовився, — додав він. — Старовинний лак своєї ціни ніколи не втратить.
— Ти так добре знаєшся на цьому, — сказала тітонька Енн. — А як здоров'я Айріні?
Сомсова усмішка згасла.
— Непогано, — відказав він. — Скаржиться на безсоння, хоча спить набагато міцніше за мене. — І Сомс подивився на дружину, що розмовляла з Босіні біля дверей.
Тітонька Енн зітхнула й сказала:
— Може, хай би вона не так часто зустрічалася з Джун. Наша Джун має таку різку вдачу.
Сомс почервонів; коли він червонів, рум'янець ураз перебігав з його пласких щік на перенісся і залишався там, ніби печать тривожних дум.