Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

— Усі ви однакові: не втихомиритесь, поки не доможетеся свого. Хочеш набратися лиха — хай буде по-твоєму; а я умиваю руки.

Отож він і вмив руки, поставивши умову, що вони одружаться тільки тоді, коли Босіні матиме принаймні чотириста фунтів на рік.

— Багато я не зможу тобі дати, — повторив він фразу, що її Джун чула вже не раз. — Сподіваюся, цей — як його? — спроможеться на какао.

Він її майже не бачив, відколи це почалося. Кепська справа! Звичайно, він не збирався давати їй багато грошей, щоб якась зовсім чужа людина розкошувала увесь свій вік склавши руки. Він уже таке бачив: нічого з того доброго не виходило. Найгірше те, що не було ніякої

надії похитнути її рішучість: вона була вперта, як осел, уперта ще змалку. Хтозна, чим воно може скінчитись. Доведеться їм простягати ніжку по своєму ліжку. Він від свого слова не відступить, аж Доки пересвідчиться, що молодий Босіні має власний прибуток. Джун набереться з ним лиха — це ясно, як божий день: він у грошових справах не тямить анічогісінько. Що ж до цієї скороспішної мандрівки в Уельс до тіток нареченого, то Джоліон не мав щонайменшого сумніву в тому, що тітки ті — старі єхидні баби.

І старий Джоліон непорушно втупився в стіну; якби не розплющені очі, здавалося б, що він спить… Подумати тільки, що це щеня Сомс давало йому поради! Він завжди був щеня: безперестанку нюшив, звідки вітер віє! Ще трохи — і стане власником, збудує собі особняк за містом! Власник! Гм! Викапаний батько, завжди винюхує вигідну справу, проноза безсовісний.

Він устав і, підійшовши до скриньки, почав старанно наповнювати свій портсигар сигарами з щойно одержаного пакунка. Зважаючи на ціну, вони не такі вже й погані, але добрих тепер не дістанеш; хіба ж їх порівняєш із колишніми «Суперфінос» Генсона й Бріджера. Ото були сигари!

Ця думка, наче подих пахощів, перенесла його в ті чудові вечори в Річмонді, коли, пообідавши, він сидів, курячи сигару, на терасі «Корони й скіпетра» з Ніколасом Трефрі, Треквером, Джеком Герінгом і Ентоні Торнуорті. Які добрі тоді були сигари! Бідолашний Нік! — помер, і Джек Герінг помер, і Треквер помер — звела його зі світу жінка, а Торнуорті Ледве здужає підвестися з крісла (ще б пак, маючи такий апетит).

З тодішнього товариства, здається, залишився він один, окрім, звичайно, Свізіна, але той став такий страшенно огрядний, що його можна не рахувати.

Важко повірити, що це діялося так давно: він і досі почуває себе молодим! З усіх думок, що промайнули у нього в голові, поки він лічив сигари, ця була найдошкульніша, найгіркіша. Сивоголовий і самотній, душею він був молодий і бадьорий. А неділі на Гемстед-Гіт, коли вони з молодим Джоліоном гуляли по Спеньярдз-род до Гайгейту, Чайлдз-Гіл і верталися через Гіт пообідати в «Замку Джека Соломинки» — які розкішні були тоді сигари! А погода! Тепер такої не буває.

Коли Джун була п'ятирічним малятком і він водив її через неділю в зоопарк, щоб забрати її від тих двох добрих жінок, її матері й бабусі, і, спинившися біля ведмежатника, насаджував на парасольку булки для її улюбленців ведмедів, — які смачні були тоді сигари!

Сигари! Він і досі не втратив свого смаку — славетного смаку, який у п'ятдесятих роках чоловіки вважали за взірець і, заводячи мову про нього, казали: «Форсайт — він має найвитонченіший смак у Лондоні!» Смак, який у певному розумінні допоміг нажити багатство і йому, і знаменитій чайній фірмі «Форсайт і Трефрі», чай якої мав неповторні романтичні пахощі, чудесні якості справжнього чаю. Торговельний дім «Форсайт і Трефрі» в Сіті був повитий духом заповзятливості й таємничості, він укладав особливі угоди на особливих кораблях в особливих портах з особливими східними купцями.

А скільки він тоді попрацював! У ті часи люди добряче працювали! Теперішні жовтороті юнаки навряд чи знають, що таке працювати.

Він прискіпувався, бувало, до кожної дрібниці, знав усе, що де робиться, ночами не спав за роботою. До того ж він завжди сам вибирав своїх агентів і тим пишався. Вміння розгадати, чого людина варта, казав Джоліон, стало основою його успіху, і він залюбки проявляв це тонке вміння безпомилкового вибору — єдине, що йому справді подобалося в його роботі. Ні, то не кар'єра для людини з його здібностями. Навіть тепер, коли фірму перетворено на компанію з обмеженими правами і вона йшла до занепаду (старий Джоліон уже давно продав свої акції), душа його боліла, коли він згадував про ті часи. Він міг би досягти куди більшого успіху! Він би зробив блискучу адвокатську кар'єру. Була у нього навіть думка виставити свою кандидатуру до парламенту. Скільки разів казав йому Ніколас Трефрі: «Ти, Джо, міг би досягти чого завгодно, якби не берігся так пильно!» Нік — добра душа! Хороший чоловік, але занадто безладний. Прославлений Трефрі! Сам він не берігся ніколи. Тому й помер. Старий Джоліон полічив сигари твердою рукою, і йому спало на думку, що, може, він і справді берігся надміру.

Він поклав портсигар у внутрішню кишеню, застебнувся і пішов високими сходами в спальню, припадаючи на обидві ноги і спираючись на поручні. Будинок надто великий. Коли Джун вийде заміж, якщо вона взагалі вийде за того молодика, а він гадав, що зрештою так воно й буде, він здасть свій будинок в оренду, а сам найме десь помешкання. Який сенс тримати півдесятка слуг, що нидіють з безділля?

На його дзвінок прийшов лакей — високий бородань, з нечутною ходою і дивовижним умінням мовчати. Старий Джоліон звелів йому приготувати фрак: він їде обідати до клубу.

— Чи давно відвезли міс Джун на вокзал? Екіпаж вернувся о другій? То хай буде готовий о пів на сьому.

Клуб, до якого старий Джоліон зайшов рівно о сьомій, належав до тих політичних закладів великої буржуазії, які бачили кращі часи. Незважаючи на те, що в місті говорили, буцімто його чекає близький кінець, а може, саме через те, клуб виявив неймовірну живучість. Людям набридло повторювати, що «Розбрат» вже доживає останні дні. Старий Джоліон теж казав це, водночас мало цікавлячись самим фактом, чим неабияк дратував завсідників клубу.

— Чому ти його не кинеш? — із серцем питав Джоліона Свізін. — Чому не вступиш до «Поліглота»? Такого вина, як наш «Гайдсік», ніде більше в Лондоні не дістанеш дешевше ніж двадцять шилінгів за пляшку. — І додав, притишивши голос: — Лишилося тільки п'ять тисяч дюжин. Я п'ю його кожнісінького вечора.

— Я подумаю, — відповів старий Джоліон, але коли він починав думати, то згадував про п'ятдесят гіней вступного внеску і про те, що його приймуть до клубу лише через чотири-п'ять років. Тож він думав і досі.

Він був занадто старий, щоб стати лібералом, давно зневірився в політичних доктринах свого клубу, називав їх привселюдно нісенітними, але водночас його тішило, що він член закладу, принципи якого протилежні його особистим. Він завжди зневажав цей клуб, у який вступив багато років тому, коли його не прийняли до «Всякої всячини», бо він, бачте, «торговець». Наче він за них гірший! Природна річ, він зневажав клуб, що зрештою прийняв його в свої члени. Люд туди вчащав не дуже поважний: біржові маклери, адвокати, аукціоністи і подібна публіка. Як більшість людей сильної, але не надто своєрідної вдачі, старий Джоліон був невисокої думки про клас, до якого належав сам. Він вірно дотримувався його звичаїв, громадських та інших, а в душі вважав увесь той люд «дрібнотою».