Сага про Форсайтів
Шрифт:
Сидячи поряд із місіс Септімус Смолл, Сомс уважно спостерігав Босіні. Він хотів роздивитися його, маючи на те певні причини, зв'язані з одним його будівельним задумом. Цей архітектор може йому придатися: чоловік він, здається, тямущий. Босіні сидів, спершись на спинку стільця, і замислено робив маленький насип з хлібних кришок. Сомс відзначив, що костюм у нього доброго крою, але завузький, наче його зшито багато років тому.
Він побачив, як Босіні повернувся до Айріні і щось їй сказав, а її обличчя засяяло усмішкою, як воно часто сяяло за розмовою з іншими — і ніколи за розмовою з ним. Він став прислухатися до їхньої розмови, але в ту мить до нього звернулася тітонька Джулі.
Чи Сомсові не здається це дуже дивним? Минулої неділі наш любий містер Скоулз, виголошуючи проповідь, говорив так дотепно, так ущипливо. «Яка ж бо, — сказав він, — з того користь людині, коли вона врятує свою душу, а власність свою втратить?» Це, сказав він, девіз середнього класу. То що він мав на увазі? Звичайно, може, люди середнього класу в це вірять — вона не знає. А як гадає Сомс?
Він неуважно відповів:
— Звідки мені знати? Проте ваш Скоулз, певно, шахрай!
Босіні саме оглядав стіл, ніби підмічаючи особливості кожного гостя, і Сомсові було цікаво, що він каже. Судячи з усмішки Айріні, вона, очевидно, погоджувалася з його зауваженнями. Вона, мабуть, завжди погоджується з іншими.
Її очі звернулися на нього; Сомс одразу опустив погляд. Усмішка на її устах згасла.
Шахрай? Що Сомс має на увазі? Коли містер Скоулз — духовна особа! — шахрай, то що казати про інших? Це жахливо!
— Та й інші такі самі! — мовив Сомс.
Тітонька Джулі на мить перелякано змовкла, і Сомс почув кілька слів Айріні — щось схоже на «Хто йде сюди, покинь усі надії!»
Але тим часом Свізін доїв свою шинку.
— Де ви купуєте гриби? — звернувся він до Айріні тоном придворного. — Раджу вам купувати у Снайлібоба, у нього вони свіжі. А дрібним крамарям байдуже чим торгувати!
Айріні повернулася йому відповісти, і Сомс побачив, що Босіні стежить за нею, усміхаючися сам до себе. Дивна у того хлопця усмішка. Майже простодушна, як у потішеної дитини. А прізвисько Пірат, що його Джордж придумав, — не дуже вдале. І, дивлячись, як Босіні повернувся до Джун, Сомс і собі посміхнувся, але іронічно: він не полюбляв Джун, а вигляд у неї був не вельми вдоволений.
Та й не дивно — вона щойно мала ось яку розмову з Джеймсом:
— Вертаючись додому, дядечку Джеймсе, я побувала біля річки і бачила чудове місце для будинку.
Джеймс, котрий полюбляв їсти поволі й смакуючи, перестав жувати.
— Га? — спитав він. — А де саме?
— Біля Пенгборна.
Джеймс поклав у рот кусень шинки, а Джун тим часом чекала.
— А ти знаєш, чи та земля продається? — зрештою запитав він. — Чи знаєш, скільки коштує та земля?
— Знаю, — відповіла Джун. — Я про все довідалась.
Її маленьке рішуче обличчя під короною мідяно-червоних кіс запалало підозрілою наполегливістю.
Джеймс уп'явся в неї інквізиторським поглядом.
— Що? Невже ти думаєш купувати землю? — вигукнув він, упустивши виделку.
Його зацікавлення підбадьорило Джун. Вона вже давно плекала задум, який дав би нагоду дядькам збагатити і себе, й Босіні, будуючи літні заміські будинки.
— Та ні, — відказала вона. — Я подумала: в такому чудовому місці треба збудувати дім… вам чи ще комусь.
Джеймс глянув на неї скоса і поклав у рот іще один кусень шинки.
— Земля там, певно, дуже дорога, — зауважив він.
Те, що Джун вважала за палке зацікавлення, насправді виявилося звичайнісіньким збудженням, що охоплює кожного Форсайта, який боїться, щоб ласий шмат не попав у чужі руки. Проте вона не склала зброї і зробила нову спробу:
— Вам треба оселитися за містом, дядечку Джеймсе. Якби я мала багато грошей, то виїхала б з Лондона сьогодні ж.
Джеймс був уражений до глибини свого довготелесого сухорлявого тіла: він і гадки не мав, що його племінниця дотримується таких категоричних поглядів.
— Чому ви не оселитеся за містом? — повторила Джун. — Це ж дуже для вас корисно!
— Чому? — схвильовано почав Джеймс. — Доведеться купувати землю… Яка мені користь із того, що я купуватиму землю і споруджуватиму будинки? Я не матиму чотирьох процентів за свої гроші.
— Ну то й що? Зате матимете вдосталь свіжого повітря.
— Свіже повітря! — вигукнув Джеймс. — Навіщо мені свіже повітря?..
— Я гадала, що всі люблять дихати свіжим повітрям, — зневажливо мовила Джун.
Джеймс старанно витер серветкою рота.
— Ти не знаєш вартості грошей, — сказав він, одвертаючи очі.
— Не знаю! І сподіваюся, що ніколи не знатиму! — І, прикусивши губу від невимовної образи, бідолашна Джун замовкла.
Чому її родичі такі багаті, а Філ навіть не знає, чи матиме завтра гроші на тютюн? Чому вони йому не допоможуть? Які вони себелюбці! Чому вони не споруджують заміських будинків? Дівчина була сповнена наївного догматизму, — такий зворушливий, він часом досягає великих наслідків. Шукаючи розради, вона повернулася до Босіні, але він саме балакав з Айріні, і в серце Джун війнуло холодом. Гнів запалив рішучістю її погляд, як у старого Джоліона, коли щось суперечило його волі.
Джеймс теж був дуже збентежений. Йому здавалося, що хтось зазіхає на його право вкладати гроші за п'ять процентів. Джоліон її розпестив. З його дочок жодна такого б не сказала. До своїх дітей Джеймс ставився вельми поблажливо і, згадуючи про це, почував себе ще більше враженим. Похмуро покопирсавшися ложкою в суницях, він полив їх вершками і швидко з'їв: чого-чого, а суниць він не залишить.
Нічого дивного, що Джеймс так занепокоївся. Ось уже п'ятдесят чотири роки (його прийняли в повірені, як тільки він досяг встановленого законом віку) старий займався іпотеками, дбав, щоб вклади його клієнтів давали якнайвищі — без ризику — проценти, вів справи в такий спосіб, щоб одержувати якнайбільшу вигоду за рахунок інших людей, не наражаючи на ризик ні себе, ні своїх клієнтів, міряв грошима всі життєві стосунки, визначаючи їхню точну вартість, і зрештою почав дивитися на все виключно крізь призму грошових інтересів. Гроші стали його світилом, засобом бачення, без якого він був невидющий, не міг збагнути жодного явища; отож почути, як тобі в очі кажуть: «Сподіваюся, що ніколи не знатиму вартості грошей!»— Джеймсові було боляче й прикро. Він знав, що Джун верзе дурниці, інакше ті слова його перелякали б. Куди котиться світ? Однак, пригадавши історію, яка сталася з молодим Джоліоном, він трохи втішився: чого можна сподіватися від дочки такого батька! Це спрямувало його думку до ще неприємніших міркувань. Що це люди балакають про Айріні та Сомса?
Як і годиться кожній поважній родині, Форсайти влаштували свій ринок, де обмінювалися родинними таємницями й оцінювали родинні акції. На форсайтівській біржі було відомо, що Айріні, вийшовши заміж за Сомса, тепер кається. Її каяття засуджували. Треба було наперед думати: статечна жінка не зробить подібної помилки.
Джеймс похмуро міркував, що в них гарний будинок (трохи замалий) у чудовому місці, дітей немає і з грішми гаразд. Сомс не любив розповідати про свої справи, але капітал у нього, мабуть, уже чималий. Зі своєї контори він має добрий прибуток — Сомс, як і батько, був одним із власників відомої адвокатської контори «Форсайт, Бастард і Форсайт»— і вів свої справи дуже обачно. Якось дісталося йому кілька іпотек — їм прострочили виплату, і він провів із ними вельми вигідну операцію. Нічого не скажеш, йому дуже поталанило.