Сага про Форсайтів
Шрифт:
Так само, як тисячі інших освічених представників його класу й покоління, котрі, живучи в цьому великому місті, вже більше не вірили в червоні оксамитові крісла й розуміли, що групи з мармуру сучасної італійської роботи просто vieux jeu, Сомс Форсайт мешкав у будинку, який мав чим похвалитися. Мідний молоток на дверях був оригінального литва, нові віконні рами відчинялися надвір, у висячих квіткових ящиках росла фуксія, а за будинком (важлива особливість) був дворик, вимощений жовто-зеленими кахлями, де стояв ряд ясно-синіх горщиків з рожевою гортензією. Тут, під японським тентом пергаментного кольору, що закривав
Оздоблюючи кімнати, господар віддавав перевагу стилеві ампір та Вільяму Морісові. Як на свої розміри, будинок був просторий; він мав безліч куточків, що нагадували пташині гніздечка, а в куточках тих лежали, наче яєчка, усілякі срібні дрібнички.
Загальна довершеність приховувала зіткнення двох витончених, але різних смаків. Господиня дому могла б створити вишукану обстановку навіть на пустельному острові, а господар культивував свою вишуканість, вважаючи її за своєрідний капітал, що допоможе власникові досягти нових успіхів відповідно до законів конкуренції. Оця вишуканість — засіб переважити інших конкурентів — примушувала Сомса, ще коли він учився в Мальборо, першим надягати влітку білу жилетку, а взимку вельветову, не дозволяла виходити на люди з криво зав'язаною краваткою і змусила стерти пилюку з лакованих черевиків перед повною залою слухачів, що зібралися в актовий день послухати, як він декламуватиме Мольєра.
Бездоганність приросла до Сомса та й до багатьох інших лондонців, наче шкіра: годі навіть уявити його непричесаним, чи в краватці, що відхилялася б на одну восьму дюйма від перпендикуляра, чи в комірці, що не сяяв би сліпучою чистотою! Від ранкової ванни він не відмовився б нізащо в світі — в той час саме ставало звичаєм приймати ванну; і яку глибоку зневагу він відчував до тих, хто не приймав ванни щодня!
Айріні — та була інша: вона б, наче німфа, охоче плескалася в придорожньому струмку, втішаючись прохолодою й милуючись красою свого тіла.
В цьому змаганні, яке точилось по всьому домі, жінка виявилася слабкішою. Як і в боротьбі між саксонською і кельтською кров'ю, що й досі не миряться в жилах нації, вразливіший і м'якший темперамент піддався і сприйняв гніт умовностей.
Отож їхній дім став достоту схожий на сотні інших домів, що прагнули до тієї ж високої мети, і його почали називати: «Чарівний будиночок Сомса Форсайта, дуже своєрідний, серденько, і по-справжньому елегантний!»
Замість Сомса Форсайта поставте Джеймса Пібоді, Томаса Еткінса, Еммануїла Спаньолетті чи ім'я будь-якого іншого лондонця, що належить до середнього класу й претендує на добрий смак, і хоч дім буде інакше вмебльований, але ця фраза стосуватиметься їх усіх.
Увечері восьмого серпня, через тиждень після поїздки до Робін-Гіла, в їдальні цього дому — «такого своєрідного, серденько, і по-справжньому елегантного»— Сомс і Айріні сіли обідати. Гарячий обід по неділях правив за невелику елегантну відзнаку, властиву не тільки цьому домові, а також багатьом іншим. Після одруження Сомс установив: «Слуги повинні подавати в неділю обід: вони однаково сидять без діла та знічев'я грають на концертино».
Ця постанова не викликала революції. Слуги були віддані Айріні — Сомс вважав це за доказ їхньої невдячності, — а вона, порушуючи всі доброзвичайні традиції, визнала за ними право на притаманні людській натурі слабкості.
Щасливе подружжя сиділо за гарним столом
Сомс любив поговорити за обідом про справи або розказати, що він придбав останнім часом; і, поки він говорив, мовчанка Айріні його не бентежила. Та цього вечора у нього не лежала душа до розмови. Рішення будувати новий дім стриміло у нього в думці, наче цвях, увесь тиждень, і він зрештою вирішив розказати про все дружині.
Збираючись відкрити свою таємницю, він нервувався, і це його страшенно дратувало: з якої речі вона примушує його так хвилюватись, адже чоловік і жінка — це одне тіло, один дух. Відколи вони посідали за стіл, вона на нього й разу не глянула, і йому кортіло довідатись, про що вона весь час думає. Як це тяжко, коли чоловік працює не покладаючи рук, як оце він, заробляє для неї гроші — атож, із болем у серці, — а вона сидить тут і дивиться, дивиться так, наче стіни кімнати її ось-ось розчавлять. Так і хочеться встати з-за столу й вийти з кімнати.
Світло з-під рожевого абажура падало на її шию і руки — Сомс любив, щоб вона вдягала до обіду відкриту сукню: це давало йому невимовне почуття переваги над більшістю знайомих, чиї дружини, обідаючи вдома, задовольнялися закритими вбраннями — строгими вечірніми сукнями. В рожевому світлі її бурштинове волосся і біла шкіра на диво відтінювали її темно-карі очі.
У кого може бути щось прекрасніше за цей обідній стіл, який міниться темними барвами, за ці ясні, наче зорі, ніжні троянди, за келехи, що червоніють рубінами, і за це вишукане столове срібло; у кого може бути щось прекрасніше за жінку, що сидить за цим столом? Форсайти не вважали вдячність за чесноту; завзяті й сповнені здорового глузду, вони її зреклися; і Сомс тільки мучився гірким до болю жалем, що він не володіє цією жінкою так, як належало йому по праву, що він не може простягнути до неї руку, взяти її, як цю троянду, і вдихнути пахощі, що таяться в її серці.
Інше його добро, усі речі, що він їх придбав, — срібло, картини, будинки, гроші, — тішили його, розкриваючи перед ним усі свої потаємні принади, а вона ні.
В цьому домі на кожній стіні проступав пророчий напис. Його діловита натура не хотіла миритися з загадковим пророцтвом, що Айріні створена не для нього. Він одружився з цією жінкою, завоював її, зробив її своєю власністю, а володів лише її тілом — а може, навіть і тілом не володів, думалося йому сьогодні — і це, на його думку, суперечило найосновнішому з усіх законів, законові власності. Якби хто-небудь запитав, чи жадає він володіти її душею, таке запитання здалося б йому і смішним, і сентиментальним. Проте насправді він жадав того, а напис твердив, що жадання те ніколи не здійсниться.
Мовчазна й пасивна, вона уникала його з витонченою стриманістю, наче боялася, що якимсь своїм словом, рухом або знаком наведе чоловіка на думку, ніби вона його кохає; і він питав себе: невже так триватиме завжди?
Як і в більшості тогочасних читачів (а Сомс полюбляв романи), його життєві погляди склались під впливом літератури; і він засвоїв собі, що з часом усе владнається. Згодом чоловік завжди здобував кохання своєї дружини. Навіть у тих книжках, які закінчувалися трагічно, — Сомс не дуже любив їх читати, — дружина завжди помирала зі словами гіркого жалю на вустах, а якщо помирав чоловік — неприємний випадок, — вона падала на його тіло, караючись пізнім каяттям.