Сага про Форсайтів
Шрифт:
Навіщо батько прийшов сюди і стурбував його дружину? З'явитися несподівано через стільки років! Він повинен був сам зрозуміти; повинен був їх попередити; та хіба Форсайтові спаде коли на думку, що його поведінка може кого-небудь уразити! І молодий Джоліон несправедливо осудив батька.
Він різко озвався до дітей і звелів їм іти в дім пити чай. Дуже здивовані — батько ніколи не розмовляв з ними так різко — вони пішли, побравшись за руки, а маленька Голлі раз по раз озиралася.
Молодий Джоліон налив у чашки чаю.
— Сьогодні дружина трохи нездужає, — мовив він, чудово розуміючи, що батько збагнув причину тієї раптової втечі, і майже ненавидячи старого за те, що той сидить такий спокійний.
— У тебе гарний будиночок, — сказав старий Джоліон, пильно дивлячись на сина. — Ти, певно, його орендуєш?
Молодий Джоліон ствердно кивнув головою.
— Мені не подобається цей район, — сказав старий Джоліон. — Надто тут убого.
Молодий Джоліон відповів:
— Так, тут у нас дуже вбого.
Запала мовчанка, яку порушував тільки пес Балтазар, що чухав собі спину.
Старий Джоліон мовив просто:
— Мабуть, Джо, не треба було мені приходити, але я такий самотній!
Замість відповіді молодий Джоліон устав і поклав руку на плече батькові.
В сусідньому будинку хтось безперестану бренькав на розладнаному фортепіано «La donna e mobile» [4] садок огорнула тінь, сонце тепер сягало тільки найдальшого кінця муру, на якому вигрівалася кішка, її жовті очі сонно втупились у пса Балтазара. З далини чулося дрімотне гудіння вуличного руху, повита плющем огорожа садка заступала все, крім неба, будинку й груші, вершечок якої і досі золотило сонце.
4
«Серце жіноче до зрад охоче» (іт.).
Деякий час вони сиділи, майже не розмовляючи. Потім старий Джоліон устав і попрощався; чи завітає він іще, не сказано було жодного слова.
Він вийшов на вулицю пригнічений. Яка вбога оселя. І він згадав про великий порожній будинок на Стенгоуп-гейт, гідне Форсайта житло, з величезною більярдною і вітальнею, куди від неділі до неділі ніхто не заходить.
Ця жінка, чиє обличчя йому сподобалось, занадто вразлива; напевне, Джо з нею живеться нелегко! А які любі дітлахи!.. Як усе безглуздо склалося!
Він пішов до Еджвер-род вулицею, обабіч якої стояли маленькі будиночки, що наводили його на думку (звичайно, хибну, але упередження Форсайта завжди священні) про різні непевні історії.
Суспільство — тобто старі язикаті сороки та всяка негідь — зважилося засудити його власну плоть і кров! Бабське кодло! Він стукнув об землю парасолькою, наче хотів застромити її в серце тих нікчем, що насмілилися засудити на вигнання його сина і його синового сина, в яких він би міг знову ожити!
Він люто стукнув парасолькою; одначе сам він протягом останніх п'ятнадцяти років додержувався приписів цього суспільства — і тільки сьогодні засудив їх.
Він згадав Джун та її покійну матір, згадав усе, що сталося, і знову відчув давню гіркоту. Не гаразд воно вийшло!
До Стенгоуп-гейт він добрався пізно, бо, хоч і страшенно втомлений, з властивою йому впертістю йшов усю дорогу пішки.
Помивши руки внизу, він піднявся у їдальню і сів, чекаючи обіду, — то була єдина кімната, де він сидів, коли Джун не було вдома, — тут не так відчувалася самотність. Вечірньої газети ще не принесли, «Таймс» він уже прочитав, отже, робити було нічого.
Кімната виходила вікнами у провулок, і вуличного руху зовсім не було чути. Старий Джоліон не любив собак, але цього вечора він був би радий навіть товариству собаки. Обводячи очима стіни, він спинився на картині «Голландські рибальські човни при заході сонця»— гордості його колекції. Вона не дала йому розради. Він заплющив очі. Самотина! Нема на кого ремствувати — це він знав, але не міг стриматись. Він невдаха, завжди був невдаха, безвільна людина. Так він засуджував себе подумки.
Зайшов лакей накрити стіл до обіду і, подумавши, що господар спить, став поратись якомога обережніше. Цей бородань мав ще й вуса, що викликало великі сумніви у багатьох членів родини, особливо в тих, хто, як Сомс, навчався в закритій школі й ставився до подібних питань вельми прискіпливо. Чи можна його вважати справжнім лакеєм? Жартівники називали його «сектант дядька Джоліона». Джордж — визнаний дотепник — прозвав його «місіонером».
Лакей сновигав між великим полірованим буфетом і великим полірованим столом, ступаючи на диво м'яко.
Старий Джоліон стежив за ним, удаючи, ніби спить. Справжнісіньке ледащо — він завжди вважав його за ледащо, — до роботи йому байдуже: абияк виконати свої обов'язки та мерщій на іподром, чи до своєї коханки, чи бозна ще куди! Слизняк. Відпасся нівроку! А про господаря йому байдужісінько!
Але потім його мимоволі потягло на філософські роздуми, що вирізняло його з-поміж інших Форсайтів.
Власне, чому лакей повинен любити свого господаря? Не слід сподіватися від нього того, за що йому не платять. На цьому світі прихильності не чекай інакше як за плату. На тому, може, буде по-іншому — він того не знає і не хоче запевняти! І він знову заплющив очі.
А лакей безупинно робив тихцем своє діло, беручи посуд з різних полиць буфета. Увесь цей час він стояв до старого Джоліона спиною, щоб приховати непоштивість своїх дій, до яких не годилося вдаватися в присутності господаря; час від часу він потайки хукав на срібло і тер його клаптиком замші. Здавалось, лакей замислився, чи стане вина в графинах, які він обережно ніс до столу, прикриваючи їх для певності бородою. Упоравшись, він хвилину постояв, дивлячись на господаря, і в його зеленкуватих очах була зневага.
Зрештою, господар його — старе луб'я, вже на ладан дихає!
Тихенько, як кіт, він перейшов кімнату, щоб подзвонити. Йому звеліли: «Обід о сьомій». Що господар спить, то байдуже: він його зараз розбуркає; на те є ніч, щоб виспатися! Слід і про себе подбати: о пів на дев'яту йому конче треба бути в клубі!
На дзвінок з'явився молодий служник із срібною супницею в руках. Лакей узяв її з хлопцевих рук і поставив на стіл, тоді підійшов до відчинених дверей і, наче запрошуючи до їдальні цілий гурт, урочисто мовив: