Сага про Форсайтів
Шрифт:
Айріні спаленіла, і Джеймс поглянув на неї підозріливо.
— Боюся, у вас не зовсім правильне уявлення про містера Босіні, — мовила вона.
— Неправильне уявлення! Чому ж воно неправильне? — швидко заперечив Джеймс. — Зразу видно, що він з вільних художників. Кажуть, талановитий, але всі вони вважають себе талановитими. Проте ви знаєте його краще за мене, — додав він і знову глянув на неї підозріливо.
— Він проектує для Сомса будинок, — лагідно сказала вона, очевидно, бажаючи загладити гостроту розмови.
— Саме про це я й хотів поговорити, — провадив Джеймс. — Не розумію, навіщо Сомсові здався цей молодик. Чому він не звернеться до першорядного архітектора?
— А може, містер Босіні — першорядний архітектор?
Джеймс устав і, нахиливши голову, пройшовся по кімнаті.
— Атож, — мовив він, — ви, молодь, завжди одне за одним руку тягнете: вважаєте, що ви розумніші за всіх!
Високий, кощавий, він спинився перед нею, підняв палець і націлив його в груди Айріні, ніби виголошуючи обвинувальну промову проти її краси.
— Я вам ось що скажу: всі оті вільні художники, чи як вони там себе називають, то люди вкрай ненадійні; раджу вам якомога менше з ними знатися!
Айріні посміхнулася, і у вигині її уст був якийсь незрозумілий виклик. Від її шанобливості не лишилося й сліду. Груди хвилювалися, наче в них кипів таємний гнів, вона зняла руки з билець крісла і стулила кінчики пальців; її темні очі націлилися в Джеймса непроникливим поглядом.
Він похмуро втупився в підлогу.
— Коли хочете знати мою думку, — мовив він, — шкода, що у вас немає дитини: ви живете без клопотів, без турбот!
На обличчя Айріні зразу набігла хмара, і навіть Джеймс відчув, що все її тіло під м'яким шовком та мереживом напружилося й заклякло.
Помітивши, як подіяли на неї його слова, він сполохався, і, як більшість боязких людей, щоб піддати собі духу, зразу ж перейшов до звинувачень.
— Ви ж ніколи не виходите на люди. Чому б вам не поїхати з нами до Герлінгема? Та й сходити інколи в театр не завадило б. У вашому віці слід цікавитися життям. Адже ви жінка молода!
Її обличчя ще дужче затьмарилось, а Джеймс розгубився.
— Ну що ж, вам видніше, — мовив він, — ніхто мені нічого не розказує. Нехай Сомс сам за себе дбає. А якщо він не може за себе подбати, я йому нічим не допоможу — от і все…
Прикусивши вказівний палець, Джеймс підвів на невістку холодний гострий погляд.
І його очі зустрілися з пильним поглядом її очей, таких темних і глибоких, що він затнувся і на чолі його виступив.
— Ну, мені пора, — сказав Джеймс по короткій мовчанці і за хвилину встав, наче трохи здивований, що його не просять залишитись. Він подав руку Айріні й дозволив провести себе до дверей і випустити на вулицю. Він обійдеться без кеба, він піде пішки, хай Айріні попрощається від його імені з Сомсом, а якщо вона схоче трохи розважитись, то, будь ласка, він коли завгодно повезе її в Річмонд.
Він прийшов додому і, піднявшись у спальню, розбудив Емілі, яка не спала цілу добу, щоб сказати їй, що, на його думку, родинне життя у Сомса не ладиться; на цю тему він розводився півгодини і нарешті, заявивши, що тепер не зможе склепити очей, повернувся на бік і зразу захріп.
На Монпельє-сквер Сомс, вийшовши із своєї картинної галереї, стояв тихенько на сходах і стежив, як Айріні розкладає листи, що надійшли з останньою поштою. Вона вернулася до вітальні, але за хвилину вийшла й спинилася, немов дослухаючись. Потім тихо пішла вгору сходами, тримаючи в руках кошеня. Він бачив її обличчя, що схилилося над звірятком, яке, муркотячи, терлося об її шию. Чому вона ніколи не Дивиться так на нього?
Раптом Айріні помітила його, і вираз її обличчя змінився.
— Листи для мене є? — запитав Сомс.
— Три.
Він одступив, і вона пройшла у спальню, не озвавшись більше жодним словом.
VII. ГРІХ СТАРОГО ДЖОЛІОНА
Того ж таки дня старий Джоліон вийшов з крикетного стадіону Лорд, маючи намір вернутися додому. Проте, не дійшовши до Гамільтон-Терес, він передумав і, підкликавши кеб, дав візникові адресу — Вістарія-авеню. Старий подолав свої вагання.
Того тижня Джун майже не бувала вдома; вона вже давно перестала ділити з ним його самотність — відтоді, як заручилася з Босіні. Він ніколи не просив її посидіти з ним. Не такої він вдачі, щоб кого-небудь просити! Тепер вона думає тільки про Босіні та його справи. А він залишився сам у цьому великому домі, наодинці зі слугами, і з ранку до ночі нема з ким навіть словом перемовитись. Клуб зачинений, його прибирають, у правліннях компаній — канікули; отже, у Сіті нема чого робити. Джун упрошувала його, щоб він поїхав куди-небудь, відпочив; сама вона їхати не хотіла, тому що Босіні залишався в Лондоні.
Та куди йому їхати? За кордон він один не хоче: і печінка розгуляється на морі, і готелі йому осоружні. Роджер десь лікується гідропатією, але він на старості літ не буде випробовувати цього безглуздого методу, всі ці новомодні курорти — дурна вигадка!
Такими сентенціями старий Джоліон приховував від себе свій душевний занепад, складки на його обличчі поглибились, очі день у день сповнювалися сумом, що не личив людині, якій завжди властиві були сила й спокій.
Того дня він поїхав через Сент-Джонс-Вуд, осяяний золотим промінням, яке грало на округлих зелених кронах акацій перед невеличкими будинками, повз садочки, залиті літнім сонцем, що ніби нестямно раділо у високості; старий Джоліон зацікавлено роздивлявся довкола: він опинився в тій частині міста, куди Форсайти заходили, не приховуючи свого осуду й затаївши цікавість.
Кеб зупинився перед будиночком того особливого рудуватого кольору, який свідчив, що його не фарбовано хтозна-відколи. Заходити треба було, як у сільській садибі, — через хвіртку.
Старий Джоліон вийшов з кеба надзвичайно спокійний, високо підвівши масивну голову з обвислими вусами й пасмами сивого волосся, що вибивалися з-під височезного циліндра; погляд твердий, трохи сердитий. Ось до чого його довели!
— Місіс Джоліон Форсайт удома?
— Так, сер! Прошу, сер, як про вас доповісти?