Сарабанда банди Сари
Шрифт:
«Ти коли повернешся?» «Не знаю, а що?» «Ти хоча б пообiдати прийшов, буде щось свiженьке, замiсть знову споживати смiття!» «Побачимо». «Про чобiт не забувай! Я ж старався!» «Ок, ок. Все. Сiдай грати». «Менi ще з собакою виходити. Агов, куди ти? Зайди до батька сказати йому "бувай"!» «Це ще навiщо?» «Бо в нашiй родинi так заведено! Щоб батько не турбувався, куди ти подiвся». «Я не думаю, що вiн аж так турбуватиметься». «Буде, буде. Я його знаю». «Еее. Я пiшов. До побачення». «Щасти, Павле! Дякую, що попередив!» Гестапо вийшов з кухнi, зайшов в мою-свою кiмнату i перетворився на iншу людину. Неймовiрно!
На п'ятому поверсi мiй лiфтовий простiр стиснули Вазука та її господар, визначений Мiлiком як ММ. Я вирiшив, що слiд привiтатися.
Хоча я захистив Мiлiка, я скаженiв. Ще бракувало, щоб в моєму будинку множилися люди, яким кортить гопакувати на моїй могилi. Я рiшуче витяг телефон, набрав Сарин номер - зв'язку ще не було. Дiаболо, блiн! Тодi я написав sms: «Негайно набери мене! Негайно!» Я почав думати, а чи не умисно вона вимкнула телефон, щоб подивитися, як я впораюся з її навiженими родичами, чи можна на мене покластися в моменти скрути й таке iнше? Я це ненавидiв. Той, хто за все своє життя нiкому не влаштовував перевiрок, не заслуговує на те, щоб його перевiряли всi, кому заманеться. «Навчання - для Перевiрок, Життя - для Життя». Таким був мiй девiз.
Моє навчання давно закiнчилося i я хотiв просто жити. Я закурив, а потiм iз задоволенням пiдкинув свiй недопалок на балкон Євгенiї Петрiвнi. Вперше у своєму життi. На тобi - спокусився. Коли я повернувся, щоб iти далi, то побачив Нону. Цiкаво, чому щоразу, коли ти розлючений на свою дiвчину, iншi дiвчата миттєво перетворюються на спокусливих янголiв? Янголiв з нiжними губами, зворушливими очима та вiями, що стрiпують, наче янгольськi крильця. Янголiв, що несуть утiху та втихомирення занепокоєному, подертому серцю. «Якби я вас не знала, подумала б, що ви пiдкладаєте бомбу! Привiт!» Звернулася до мене вона. «Де вашi?» Це вона, мабуть, має на увазi Емiля й Террi. «Привiт, мої вдома. А ви гуляєте?»
Я вирiшив не зважати на слова про бомбу. «Вже погуляла, прямую на роботу, побачила вас, вирiшила привiтатися!» Бувають же в людей такi життєрадiснi обличчя та iнтонацiя, вони наче завжди готовi виголосити пiднесену промову та втулити комусь непотрiбний приз! Тiльки подаруй їм таку нагоду!
Я подумав: а чи не можу я собi дозволити запросити Нону на ранкову каву? Зрештою, в мене був дуже важкий ранок, день також не обiцяє полегшення, а щодо вечора - годi й сподiватися. Нона була вдягнена в джемпер з шаховим вiзерунком (з таким самим чудовим викотом, який я вчора примiтив на її попередньому джемперi), чорну спiдницю звабливої довжини та чорнi замшевi в дiрочку чобiтки. Я от нiколи не розумiв, навiщо таке шити i навiщо таке носити. Iнна вважала їх взуттям для хвойд. Втiм, Нона не була подiбною до хвойди. Думаю, Iннi довелося б це визнати. А ще я не розумiв, чому нiколи не бачив Нону ранiше - вона ж постiйно крутиться зi своїм собакою фактично пiд моїм носом, кiлька разiв на день! «А ви теж на роботу?» Тим часом запитала вона.
Я дивився на живого коника-стрибунця, що вмощувався на її бюстi другого розмiру, складав свої колiнця, ворушив вусами, а вона його не помiчала i не вiдчувала. А от мiй погляд i те, куди його спрямовано, не помiтити i не вiдчути було важко. Я пiдозрював, що зараз вона почне або нiяковiти, або злитися, i тодi жодних кав. Так i уявляю собi,
«Ноно, у вас… ееее, на светрi, на рiвнi є-4, якщо ви граєте бiлими, а я - чорними, коник. Треба якось того…» «Ха-ха, - сказала моя сусiдка.
– Хто б мiг подумати, що ви такий винахiдливий чоловiк, - вона мружилася на сонцi.
– На рiвнi є-4, так?» «Приблизно», - пiдтвердив я. «Якщо я граю бiлими?» «Так». «Тобто свiй хiд я вже зробила, правильно?» Я розгубився. «То тепер роби свiй. Ну то з'їжте цього коника, Павле, ну?» I тут вiн стрибнув! Слава Богу, бо я просто не знав, як поводитися, їсти чи нi. Мої скронi палали так, наче хтось розрядив в них кольт. Нона, що цiлком природно, заверещала. «Ой-ой-ой». «Та все вже добре. Вiн зiскочив». «Боже, який жах, - продовжувала вона.
– Боже, який жах. Менi вже треба бiгти. Вибачте, бувайте, до зустрiчi!» От задрiботiла, звабниця. Коли гра перетворюється на життя, дуже важко знову перетворити її на гру. Принаймнi, Нона була не з таких. А от Сара… годi про Сару. «Легкого дня!» Побажав я Нонi i пiшов собi.
Треба було улестити себе смачною кавою. Неподалiк є дуже приємна кав'ярня, я подався туди. Вона тiльки вiдкрилася; крiм мене там сидiв охоронець, який читав статтю про британських принцiв. Мабуть, стаття була доволi суперечлива, тому що вiн постiйно вiдволiкався вiд лiтер, аби подивитися на фотокартки принцiв та похитати головою. «Можна замовити омлет з шинкою та подвiйну каву?» Офiцiантка, що крутила тацею, обнадiяла мене, що можна. Потiм нахилилася до охоронця. «Що цього разу встругнув цей красунчик?» Охоронець знову кинув оком на фотокартки принцiв. «Хто?» Запитав вiн. Вона зробила бровами «море хвилюється, раз» i пiшла до барної стiйки.
В цьому мiсцi я часто снiдав з Iнною. Ми сварилися, мирилися, узгоджували рiзноманiтнi родинно-хатнi питання. Раптом захотiлося почути її голос. Не знаю навiщо. Але я набрав номер її мобiльного. Вона не вiдповiдала. Однак надiслала sms: «Це - Iнна Дудник, адвокат, ви тiльки що менi телефонували. Ви - хто?» Не можна людинi, яка постiйно сумнiвається, ставити такi запитання.
Бо вона може втратити залишки глузду. Принесли каву. Вона питає: ви хто? Тобто вона знищила номер мого мобiльного зi своєї пам'ятi, а також з пам'ятi свого телефону. А я лише переставив номер її мобiльного з групи «родина» (коли вона телефонувала, з'являлася iконка - три дерева, бо таким було уявлення дизайнера мого телефону про родину) до «поза груп», причому тiльки пiсля переїзду Сари до мене. «Вiн захотiв утекти з власного весiлля, коли пiсля свого розлучення усвiдомив, що його дружина стерла з пам'ятi номер його телефону. А може, нiколи й не заносила його туди». Аб-сур-ди-сти-ка.
«А я мiг би спокiйно по динi настукати. Цiлком. Раз, i усе готово!» Це був тутешнiй охоронець. «Не варто», - сказав я. «Та звiсно, що не варто. Думається менi, що їх хтось точно охороняв. Потiм би менi та-аак настукали. Я просто констатую ймовiрнiсть». Охоронець був людиною з картотеки Тимофiя. Я попросив ще одну каву i заразом рахунок. Мiж тим вiн пiдсiв ближче. «Бачив їх?» Це вiн про принцiв. «Ну, так». «Не бреши! От я їх - бачив. На власнi очi. Як тебе. Бо я там працював». «Де?» «Та по лондонських клубах, вiн пiдробляв фактурною горилою, теж менi, праця», - озвалася офiцiантка. «Юлько, заздрiсть не найкраща риса твого характеру!» «Вова», - представився охоронець. «Павло». «Так от, Павле, я їх бачив, як тебе. Там принци запросто по кабаках вештаються». Я ковтнув кави. «Взагалi країна, я тобi скажу… В кожному туалетi хтось пiпчиться або кокаїн нюхає«. «Невже? Навiть в Лондонськiй Нацiональнiй галереї?» «Я ж тобi казав, що я там працював, а не туристом тинявся. Слухай, а на фiга менi ця твоя галерея?» Я подумав: а на фiга тобi, Володєчка, туалети? Але уточнювати передумав. Розплатився та вшився. Все, немає мене.