Сарабанда банди Сари

Денисенко Лариса

Попрямував я до контори Таллiя. З ним завжди приємно погомонiти про китiв, дельфiнiв та iншi приємнi речi. Шкода, що приємних речей меншає. Але там на мене очiкував сюрприз: нiкого не було.

Всi пiшли на фронт. Навiть старожили. Нi секретарки Марини Довгопанчохи, з якою я колись переспав через алкогольну необережнiсть, а потiм боявся телефонувати в контору та приходити, поки не з'ясував, що вона цього не пам'ятає. А надалi поводилася так, що їй конче необхiдно затягнути мене в лiжко (начебто цього ще не сталося, от дiвка!), але пильностi я вже не втрачав. Для цього потрiбно було всього-на-всього не залишатися з нею сам-на-сам, а коли вже залишаєшся - не пити.

Нi охоронця Кiндратича, якого всi називали Кант Сократич Нiцше за фiлософський погляд на життя.

Кант Сократич був непересiчною людиною. Наприклад, вiн любив запитувати: «Ну, що новенького?» I коли ти починав йому розповiдати, наприклад, що лiкуєш зуби i свiта бiлого не бачиш, вiн давав вiдсiч: «Хiба це новеньке? Зубами люди мучилися стiльки, скiльки iснує людство. I стiльки ж їх лiкують. А я тебе питаю: що новенького? От ранiше не було спiвакiв, якi спiвають зябрами, а зараз з'являються. Брехня чи нi - нiхто не знає, але це - новеньке!» Або мiг спитати: «От з ким би зараз мiг листуватися Вольтер, га? Ну, я маю на увазi, щоб йому соромно за цю людину не було? Нi з ким. Може, з Кастро, хоча… це ж iспанську вчити. Може, i вивчив би. Вoльтер - хлоп завзятий. Бо якби не листувався - здох би вiд туги. Iнтелiгентнiй людинi без листування нiяк. От ти з кимось листуєшся? Я ж i кажу, без цього не можна.

От… Мао Дзе Дун - ото була людина. Жив за iнтуiцiєю, i ще фен-шуй в них. А от Фiдель Кастро - я взагалi ним захоплююся. П'ятдесят рокiв керував, США поруч, а йому хоч би що! Це тому, що iнтуїцiю використовував правильно, нашi не вмiють так. У фен-шуй точно щось є. От в нас там люстро стоїть, бачиш? В пiвденно-схiднiй зонi. Там воно впливає на погiршення фiнансових справ. Я вже Таллiю кажу, кажу, а йому хоч би що! Не Кастро наш Таллiй. Поки в труну не покладеш - не заворушиться. А я ж перевiряв: перетягував люстро в iншу зону, i що? Грошва!

А ви оце шефу вiнок похоронний на дверi навiсили для чого? Хоча б вже стрiчками прикрасили, а то сидиш тут, дивишся, жах охоплює. Хто вигадав цi вiнки? Не офiс, а ритуалка. Мабуть, американцi, всю iнтуїцiю профукали… Нещодавно бачив в Iнтернетi одну вiдому спiвачку. Ну, шанованого такого вiку. Так от, вона каже, що ледь тягне ножиська, хоче зняти останнього клiпа, - i все. Пiти. А я от що хочу сказати: так треба ж було з аквалангом з хлопами пiрнати, кораблi шукати, що потонули, на сноубордах згори i-разззз. От Кастро - вiн же стiльки рокiв правив, а ти - останнiй клiп i вже здаєшся?»

Крiм того, Кiндратич привчив увесь офiс пити чай виключно о 12:00 та о 17:00, а коли бачив когось iз заварником чи чашкою у невстановлений час, ставав надзвичайно незадоволеним i занотовував щось до блокнота.

А потiм через мiсяць найнедисциплiнованiшому чаювальнику - системному адмiнiстратору Сергiю - сказав, що за його розрахунками у того буде рак шлунку через десять рокiв. Словом, старого теж в офiсi не було. А шкода, iнколи менi хотiлося слухати його балачки. А зараз я розумiв, що обов'язково слiд запросити його до себе в гостi та всадовити з Емiлем за один стiл. Цiкаво було б послухати їхню бесiду. Старенькi Саранськi проти Вольтера та Фiделя Кастро.

«Таллiю, привiт, де ви всi?» «Ти що, до пошти сьогоднi не влазив?» «Нi». «От чортяка. Слухай, тобi цiкаво буде дiзнатися, що ми зараз на пiкнiку. Разом з конторою Роми Аврамовича» (Рому Аврамовича в наших колах звали «жертва однiєї лiтери». В кожному договорi з новими клiєнтами або партнерами Рома сумлiнно виправляв «б» на «в»: люди люблять вiрити в чудеса). Я також працював на контору Роми. «Що ви робите?» «Не повiриш. Ми на островi. А-ааагов, хтось знає, як це зветься? Холєра, а ще - туроператори, географи, топографи. Не знають, уявляєш? Я би назвав цей острiв Захащений Негнучкими Людьми та Гнучкими Вербами. Вiн невеличкий, кiлометрiв з десять. А може, й менше. Десь бiля пiдшлункової залози Днiпра. Знаєш, де днiпровське серце? Це - орiєнтир. За програмою в нас - рибалка, горiлка, барди. А я, як ти напевне знаєш, не вживаю риби, не п'ю горiлку i авторську пiсню не сприймаю зi школи. А тут - цiлий костюм-трiйка. Спiймалася рибка на трояка. Я нiколи б не повiрив, що може бути таке невдале поєднання, i от - маєш.

Сиджу тут, канапку iз сиром жую пiд фанту». «Гарного вам вiдпочинку», - промимрив я. Весело менi не було. Я теж не фанатiв вiд бардiв, але це було краще нiж Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя.

Я усвiдомив: менi немає куди йти. Дурня. Мене проковтнуло метро. Я вирiшив, що сяду в тому напрямку, де буде менший натовп. Людей дiйсно було не дуже багато. Я навiть сiв. Навпроти мене розташувався чолов'яга, який ховав обличчя в бiлому пакетi. Зеленi стрiлки цибулi, якi стирчали назовнi, були настiльки подiбними на хвiст папуги Ара, що складалося враження, наче чолов'яга його жере. Намариться ж таке, тьфу! Заплющив очi. «От якщо хтось з'явиться з квiткою-маком на одязi, вийду за нею/ним та пiду в найближчий до станцiї метро Макдональдс», - загадав я.

Поруч стояла парочка. «А я вже придумала, що подарую тобi на день народження! Вiдгадай!» «Дороге?» «Дороге». «Порш?» «Нi, не вгадав. Давай далi». «Велике?» «Дуже велике». «Ха-ха, футбольний клуб?» «А от i нi! Воно пов'язане з матерiальним, але не матерiальне». Я дивувався, як йому вистачає ентузiазму в таке гратися. В мене вже болiла голова. Нiкого з маками не було. «Як це не матерiальне? А я можу це помацати?» «Не можеш!» «Кохання? Зiрка?» «Нi-iiii». Я її зараз вб'ю. Я побачив жiнку з дрiбними маками на спiдницi. Нарештi! Я знав, я знав! «Я вже тiпа втомився. Ну що це - дороге, велике, нематерiальне? Острiв чи що?» Макова жiнка наблизилася до дверей, я - за нею. «А ти краще думай!» «Ти взагалi сама розумiєш, що таке нематерiальне? Наведи приклад». «Не буду я нiчого наводити, сам думай». «Станцiя Поштова площа». «Що ти йому подаруєш, швидко кажи, бо менi треба виходити!» Я такого вiд себе не очiкував. «Курси англiйської мови», - прозвiтувала вона. «Та що це тiпа за фiгня! Чого ти говориш це аби кому? Вiн тобi хто?» Почув я, вислизаючи.

Вона сидiла та копирсалася в коробцi «хеппi мiл». Єва. Iграшки поруч не було, я згадав, що вона їх колекцiонує. Мабуть вже сховала в свою бездонну сумку. «I що носять тернопiльськi тер'єри - крислатi капелюхи чи ковпачки?» Єва нагадувала танцюристку вар'єте. Довгi ноги, короткi штанцi (а може i шорти), бюстьє, високi пiдбори; молочно-шоколадне волосся, таке рiвнесеньке та блискуче, що дивуєшся, як вона ним досi не порiзала шию; яскраво-червонi губи. «То як справи, дiво? Прокидайся, це я!» Раптом я вiдчув, що справдi радий її бачити. Вона ж завжди менi подобалася i я не розумiв, чому вони з Тимофiєм розiйшлися.

«Несподiвано, - промовила Єва.
– Приєднаєшся?» Я сказав, що приєднаюся, i саме зараз. «Ти нiчого не замовиш?» Поцiкавилася вона. «За тобою слiд пильнувати. Тiльки я до вiльної каси - ти до вiльного мiста Тернопiль». «Облиш це, нiкуди я не дiнуся, йди давай». Я замовив крильця, картоплю, два американо та вишневий пирiг. Вона мовчки їла. Я сказав, що радий її бачити. «Я теж». Сказала вона. «А я майже одружився». «А я - нi». Я подумав, що зарано тiшився з Євиної появи. «Слухай, ми ж колись нормально спiлкувалися i цiлком ладнали, то що зараз таке?» «Не знаю. Розумiєш, в мене вiдчуття, що я в тебе щось вкрала та втекла з цим, а зараз ти мене знайшов i думаєш: тягти мене до вiддiлка чи нi. А iнодi менi здається, що це ти в мене щось вкрав». «Одного разу Тiм хотiв оголосити тебе померлою, але я йому не дозволив цього зробити». «Померлою?» «Угу». «А якби оголосив, тодi що?» «Не знаю. Може, банкiвськi картки тобi анулювали б. Або: приходиш ти вклеювати нову фотокартку до паспорта, а паспортистка втрачає свiдомiсть». «Померлою. Так, так. Треба було постiйно писати йому листи, а тодi подивитися, що б вiн робив. Навiщо йому це було потрiбно?» «Одружитися хотiв». «Але не одружився?» «Нi. Вона поїхала до Тернополя». «А твоя не поїхала, тому ти майже одружився?» «Так. Її звуть Сара». «Це не та Сара, котра з тобою вчилася? Цицьката така? Вона ще жартувала щодо твоєї дупи». «Та». «Що, доля з'єднала? Чи цицьки?» «Можливо. Якщо доля вдягається, як п'яний моряк». «Не знала, що тобi подобаються великi цицьки». «Я теж не знав та й зараз не впевнений, якщо це тебе втiшить».