ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА
Шрифт:
Там, далі на північ, за розкішним і розпутним Кестлем, за розкішними палацами метрополії — цитаделями англійського імперіалізму, за нужденністю осель Блек-Туанського тубільного передмістя, відгородженого від готелів англійського Кестля широкою еспланадою, [13]– там, у доках Мазагонської околиці, зосереджено й другу добру частину індійського пролетаріату — найнебезпечнішу, найстрашнішу і неминучу загрозу індобританському капіталізмові. Там щовечора в заулках казарм можна почути несміливі й тихі, але рясніші й рясніші співи інтернаціонального гімну пролетарської боротьби, там щоночі можна спостерігати самотні обережні постаті, що нишком розходяться з потаємних притулків революційних організацій, там щодня можна бачити незчисленні мундири англійської поліції, бо тубільній поліції там не дуже довіряють, — там можна бачити все те, що свідчить про присутність великих загонів пролетарів і що віщує маловтішне майбутнє їх хазяям…
13
Еспланада — широка вулиця з алеями посередині.
1 176 000 жителів нараховував у ті роки Бомбей, і з них до 80 000 працює саме тут, у доках, заводах і фабриках Бомбея. Англія робить усе, щоб затамувати й зменшити цей буйний процес пролетаризації селянської Індії і, озброєна підпертою штиком і золотом твердою політикою імпорту, досягає чималих результатів, але… з року в рік міцніє й свідомішає незначний порівняно пролетарський загін Індії і вже підносить свій владний голос перед своїми і англійськими хазяями.
Десять годин день у день працює у доках і фабриках інд-пролетар, і тоді повним життям живуть англійські чи англо-індійські заможні квартали, інституції й палаци, але от вийшов інд-пролетар на вулицю теж, і спорожніли вулиці, нашорошилися інституції, засамотніли огні одеонів [14] і спохмурніли палаци: робітник страйкує! Робітник нагадує про себе! Цього нагадування не любить буржуазне місто.
14
Одеон — приміщення для концертів, танців та ін.
Скільки було незручностей! 3 сер О не змогли сісти на м’які подушки таксомоторів, щоб приставити свої ніжні тіла до ванної кімнати фешенебельного готелю. Вони, зраджуючи споконвічні традиції своїх предків-завойовників, повинні пішки мандрувати через колоніальне місто! Правда, горбань Сю несе всі три їхні несесери, вони не обтяжують своїх рук, але ногам їхнім уперше за життя доводиться робити такий далекий рейс: адже британський джентльмен споконвіку робить свої рейси лише на спеціально пристосованих для того спорудах — на фрегатах, на пароплавах, в залізничних вагонах, у авто.
3 сер О йшли люті, гнівні: вони захекалися. До найближчого готелю в пристойній для них частині міста лежала путь з добрих п’яти кілометрів. Нен-Сагор, місіс Ліліан, Думбадзе з Коломійцем три кроки позаду йшли за ними. На них піша мандрівка не вплинула так депресивно. Думбадзе й Коломієць, навпаки, дуже раді були ближче придивитися до нового, незнаного міста далекої, вперше баченої країни. Вони залюбки спинялися на перехрестях і роздивлялися навкруги, вони охоче прислухалися до розмов перехожих і намагалися коли-не-коли й собі встряти в якусь розмову. Вони захоплено слухали Нен-Сагора, що, зійшовши на рідну землю, став молодий і говіркий, як вуличний фланер. Нен-Сагор розповідав їм про життя цього міста й про життя цілого свого народу, він спинявся перед кожною рекламною тумбою й переказував найсвіжіші новини. Він уголос прочитав відозву громадського комітету непокори, наказ губернатора про стан облоги на час страйку, оголошення страйкового комітету…
Нарешті на другій годині мандрівки, зовсім підтоптавшись, експедиція спинилася перед під’їздом готелю “Британія”. 3 сер О задоволено вітали цю втішну їх серцям назву. Сер Овен Прайс перший ступив у просторий вестибюль готелю.
Назустріч подорожнім негайно ж вийшов сам господар готелю. Він привітав гостей дуже ввічливо, але начебто розчаровано й розгублено. Він сам повів подорожніх по покоях і сам же сповістив, що, крім цих помешкань, на його превеликий жаль, анічогісінько не може віддати в розпорядження вельмишановних мілордів, бо от уже три дні, як вся прислуга готелю нахабно страйкує.
Сер Овен Прайс, сер Освальд Кеммері і сер Олівер Вебенс не відповіли на це й півслова. Вони самі зайшли в буфет, щоб узяти по пляшці зельтерської для вмивання з дороги. Побризкавшись газованою водичкою, сер Овен Прайс негайно ж надів циліндра й рушив пішки в Малабар-Гіл. Він пішов до губернатора.
Думбадзе з Коломійцем у цей час розташувалися в своїх спільних номерах. Вони посідали один проти одного в глибокі пружні крісла й довго захоплено реготали. Реготали вони з багатьох поважних причин: їх веселила вся ця зовсім несподівана подорож на другий кінець суходолу, їх смішили фізіономії англійських ескулапів, їх бадьорила ця знайома атмосфера страйкуючого, настороженого міста.
— Справді, я почуваю себе, як у Петрограді в сімнадцятому році! — реготав Коломіець. — Ми тоді здорово ганяли на ваговозах!..
— Ні, це більше подібно до Петербурга в дев’ятсот п’ятому році, - розважав Думбадзе, — щось таке, знаєте, спільне в цій атмосфері діяльної бездіяльності і бездіяльної діяльності!
Місіс Ліліан у цей час сиділа в салоні й нашвидку переглядала місцеві газети. Вона не шукала там, певна річ, якихось відомостей про їхній приїзд, — розбурканій країні було не до того, — але вона шукала відомостей про саму країну. Вона читала повідомлення уряду про хід страйкових подій, вона шукала інформ. ацій про діяльність місцевих революційних організацій. Таких інформацій вона не знайшла: їх треба було шукати в іншому місці, в іншій пресі, що не могла потрапити до салону готелю “Британія”.
За її стіною її дід Нен-Сагор, вмиваючись теплою зельтерською, голосно наспівував важкі слова старої свободолюбної народної пісні.
За стіною ж покоїв Нен-Сагора було зовсім тихо. Там сиділи зараз двоє з трьох суддів: сер Освальд Кеммері і сер Олівер Вебенс курили свої сигари. Вони мовчали при тому, і видно було, що ця мовчанка триватиме щонайменше до закінчення страйку. Сер Освальд і сер Олівер не були говіркі. Вони покірно чекали, коли повернеться їхній колега від його світлості губернатора провінції Бомбей.
Вони зрідка позирали у вікно, але сера Прайса не було видно: на вулиці стояв присмерк, а на її розі — озброєний загін англійських солдатів. Солдати не були в парадній уніформі.
Що “скрізь добре приятеля мати” — про це знають усі, про це навіть в усіх світових мовах є відповідні приказки. Отже, сер Овен Прайс почував себе у губернатора добре, бо сам губернатор, виявилося, був добрим приятелем сера Овена Прайса. Мало того, губернатор Бомбея, сер Грегор Пумвік, був не тільки приятелем сера Овена Прайса, він ще був його шкільним товаришем, вони разом закінчили Кембріджський університет в 1891 році (в товаристві дам обидва вони — і сер Овен, і сер Грегор — мали звичай скромно заявляти, що Кембрідж вони закінчили в 1901 році). Закінчити разом університет у славному Кембріджі було так само священно, як колишнім дикунам з острова Фіджі помінятися на ніч найукоханішими жінками, — такі товариші ставали побратимами на ціле життя. Отже, не дивно, що сер Грегор тільки почув, що у вестибюлі його палацу з’явилася особа з острова з прізвищем Овен Прайс, зрадів, зрадив свою величність і навіть сам вийшов на горішню площадку вестибюля.
— Овен! — гукнув він своїм старечим голосом так, що затремтіли шибки. — Негідний хлопчисько! Який чорт приніс тебе сюди, в це прокляте чистилище божого світу?
— Помовч, Грі, я повинен насамперед нам’яти тобі вуха! — відгукнувся знизу сер Овен Прайс і з легкістю своїх шістдесяти років побіг по сходах вгору.
Приятелі впали один одному в обійми.
— Старий чорт! — сяяв сер Грегор, вибиваючи дружніми штурханами дорожній порох з пальта сера Овена.
— Лисий дідько! — мало не плакав з радощів сер Овен, забувши в цю щасливу мить навіть про свої злощастя і нахабних страйкарів.