Щедрий вечір
Шрифт:
Ми приїхали на свою десятину трохи пізніше за матір. Вона з вузликом у руці, з серпами на плечі вже стояла біля жита й виглядала нас.
– Гарних маю собі женців, - наче докірливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пілочку.
– Бери, Михайлику, свого. І радість і острах знову охоплюють мене.
– Поглянь на схід сонця і починай на щастя жати.
Ось я набираю повні очі сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом - і кладу на рів.
– Більше, більше нагинай стебло, щоб не порізатись, - каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмінну.
Я
– От і дочекалися женчика собі, - підхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.
Її похвала підбадьорює мене, я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились біля самої землі, - і знову за роботу.
– Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, - озивається тато.
– Не поспішай так - день і сьогодні великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б'є мені у вічі, а тато й мама дивляться на мене, посміхаються, і я не знаю, чи вони підсміюються, чи любуються мною.
– Ану складай, що нажав, - каже тато, - і гарненько рівняй.
– Нажате мною він оперізує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує сніп і ставить його гузирем на стерню.
– Ось, Михайлику, твій перший сніп, твій перший хліб, - ще й рукою проводить по стеблах снопа.
– Запам'ятаєш його?
– Як же його запам'ятати?
– А ти за перевесло косарики чи петрів батіг засунь. Тоді ми твій сніп на святвечір на покуті поставимо.
– Е?
– не знаю, що сказати, бо страх остерігаюся, чи не кепкує тато. І все одно так мені хороше дивитися на свого снопа, наче він із самого золота вилитий.
За цим снопом пішли інші, і, коли їх стало дев'ять, піт зовсім об'юшив мене, а в крижі просочився вогонь. Воно б і відпочити не завадило, але ж соромно. І в цей час до мене обізвався тато:
– Михайлику, чи не збігаєш до кринички по воду?
– По воду?
– спочатку зрадів, а далі здивувався, бо ще хвильку тому було півглечика води.
– Хіба випили всю?
– Та вона нагрілась, і я вилив її. Принеси свіженької, і не з шляху, а з долинки.
– Та це ж далеченько.
– Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далі житами, та пшеницями, та вівсами біжу на долинку, де так принадно вимлівають на сонці підкучерявлені верби і стихенька попискує під ногами волога земля. І так мені хочеться когось зустріти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо ні лялечки, всі жнивують у полі, - теперішній день годує рік. І нікому похвалитись мені, бо не будеш щось казати он тій булькатій жабці, що розчепірилась на воді й назбирує на широкі губи презирство до всього, що не тримається води... І чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу і що я роблю тепер?
Я лягаю на землю біля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вічок, що зацвіли в струмку, і думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалів малого. Тому не буду баритися біля кринички.
А піді мною земля така свіжа, така м'яка, мов колиска, а наді мною небо таке синє, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрімота
І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!
Розділ четвертий
Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що прибивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір'я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало біля мене: і ясени з блакитнавими тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і навіть ледачі гарбузи, що повдягали різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.
А вулицею іде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пні, чи дрімаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю і не дрімаю". А він допитується: "Чого це ти такий?" А я відповідаю: "Який є, такий і є". То після цього чоловікові хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, і дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко відкочується од землі, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.
– Ніяк не можу в самісіньку точку підібрати масть.
А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковій кишені ще не висвистівся вітер, і регочу, а дядько знає, чого мені смішно, й собі посміхається. А над нами гуде дзвін, і вище нього летять лелеки, а біля нас шелестять ясени і маківки, а під ногами сонце смикає за поводи тіні, - і все це зветься вересень, перший день до школи.
Всмак погомонівши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клуні я мало не поздоровкався з стовпом і, розпашілий, зупиняюсь на порозі, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.
– Що? Десь горить?
– питається від печі мати.
– Дзвін!
– відповідаю одним словом і заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на підвіконні.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усміхається і зітхає:
– От і дочекалися свята.
– А ви думаєте!
– кажу гордовито і вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лінійку і коробку від сірників, у якій лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олівець. У ті часи путящий, що не викришувався, олівець був цілим скарбом, тому його так берегла дітвора.