Щедрий вечір
Шрифт:
– То я, мабуть, і пішов.
– Квіти ж візьми вчительці, - підходить мати до столу, на якому лежать і стікають росою чорнобривці, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. От візьму букет і зненацька подам їй із-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Він оглядає мене так, неначе я з місяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
– Це ж для чого вам?
– придивляюся
– Пригодиться, - каже тато.
– Хочу надивитися, який ти є.
– Давно бачили?
– показую зуби, вихитуюсь на місці, а на мені погойдується олівець.
Тато підходить до скрині й виймає звідти приплюснуту, схожу на півкоржа шапочку, її він дістав десь, мандруючи по Херсонських степах.
– Ось тобі подарунок, сину.
З підозрілою цікавістю дивлюсь на цю блаватну, із справжнісінького сукна шапочку й питаю:
– І що воно таке, і до чого воно?
– Це, вважай, австрійський картуз - од війни залишився. Дуже гарне сукно.
– Не хочу я австрійського наголовника, хоч і з гарного він сукна.
– А в чому ж підеш до школи? В шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.
– Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, - кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.
– Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насовує мені на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:
– І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.
– Потемнів? І назовсім?
– Вважай, назовсім.
– І вже мене більше не будуть звати Пшеничним?
– з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.
– Напевне, не будуть.
І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня,
– То я й пішов, - зітхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
– Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, - і тепер уже він зітхнув.
– Ви, тату, не журіться, - підбадьорюю його.
– Ви ж читати он як умієте!
– Та навчився ж, - ходив у школи аж до першого снігу.
За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.
– Добрий ранок, Насте Василівно!
– Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо!
– дивується й оглядає мене вчителька.
– Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
– А чого ж, - не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора!
– Ось нате вам, - соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.
– От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, - сміється Настя Василівна.
– Спасибі, Михайлику.
– Я ще можу вам принести.
– Як тато-мама?
– Живі.
– Що вони роблять?
– Тато збирається жито сіяти, а мама - вибирати коноплі.
– Ти ж пособляв їм улітку?
– Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.
– Ти жито жав?
– аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.
– А чого ж! Наше селянське діло таке...
– і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.
– І в'язати навчився?
– Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, - кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
– Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?
– Трохи, - і від однієї згадки посмутнів мій погляд.
– Щось страшне було?
– одразу догадалась учителька.
– Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.
– А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів!
– і собі зажурилась учителька, - Біжи, Михайлику.
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
– Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?
– Дві копійки без копійки і копійку здачі, - відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь - Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:
– А що це в тебе?
– Австрійський картуз із справжнісінького сукна, - кажу, не моргнувши оком.
Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.