Щедрий вечір
Шрифт:
– Не забуду, мамо, - одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата і вихоплююсь за ворота, що й досі мають звичку розмовляти з вітрами й морозом. А за ворітьми ширшає день, переганяє аж до неба підсинені тіні, а в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час.
Відколи пам'ятаю себе, я люблю вітряки, люблю посвист їхніх крил, гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно. Вітряки навіть входять у мої сни, оживають у них, як люди, і говорять, як люди. Я завжди з радістю їхав на вітряк і з дідусем, і з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить більшим у своїх очах: я вже зараз
З фільварку, прошурхотівши через ребристий міст, я опиняюсь на тій дорозі, що відділяє поле від левади. На леваді за верболозами тепер зібралося стільки синяви, що можна в ній брести по коліна, як водою. А як виграє на річці прострілений сонцем лід! Ось де я мав розкошувати з вітром, аби не стрівся з татом. Та хіба і зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи і побреду по коліна в синьому цвіту.
Поки отак розмірковую, мене починає наздоганяти скрип саней і форкання коней. Навіть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось із небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремінням, не обзивається залізом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, і радісно стрічаюсь з поглядом кошлатобрового діда Данила, рідного брата моєї бабусі, який теж їде на вітряк.
Ціле літо дід Данило живе на пасіці в лісах, а увесь рік пахне вощиною, медом і травами. Він має дуже гарні, що плачуть на морозі, очі, лагідну посмішку і трохи скорботні уста, на які не назбирувались ні злоба, ні погане слово. І такий він увесь чепурний та охайний, що мені одразу хочеться кудись заховати свої руки.
– О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою!
– радіють дідові очі, і радіють сльозинки в них. Він устає із саней, підходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. І навіть од дідового кожуха віє не чимбарнею, а зіллям.
– Як ти, дитино, живеш?
– Добре, діду, живу.
– Воно й видно, - смутніє весняний цвіт в очах старого бджоляра.
– А де ж Обмінну поділи, що сам чешеш на вітряк?
– Позички притерли їй ногу. Є ж такі люди, що не мають до худоби ніякого понятія.
– На корову ще не розжились?
– Ні.
– Вчишся ж добре?
– Добре, діду.
– Чував, що ти свіжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?
– Вона в нас добра.
– І все одно вам треба, хоч зрідка, крутити вуха, - від цього розум прибавляється в голові. Чого ж ти до мене влітку на пасіку не приїжджав?
– перекладає мій клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.
– Якось так вийшло, - сам дивуюсь, як я не заглянув на пасіку.
– В новому році неодмінно приїду.
– Гляди ж мені і вважай, що новий рік уже почався. Ти знаєш, як він починається?
– вмощує мене побіля себе і прядівляними віжками торкає коней.
– Ні, не знаю.
– Може, розказати, чи ти не з цікавих?
– сміються і плачуть дідові очі,
– Мама кажуть: такий цікавий, що далі вже нікуди. Розкажіть.
Дід Данило пускає в бороду і в вуса таку посмішку, наче він трохи глузує сам над собою, і неквапливо починає розповідати:
– Оце ж коли зима обриває з днів тепло, коли вони стають найменшими і найхолоднішими, то коваль над ковалями - сам Сварог - у своїй кузні кує новорічне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб ніде не було окалини, бо тоді влітку не вигріються ні люди, ні худоба, ні дерева, ні рослини. Він у цьому знає толк і трудиться на совість. От скує він сонце і кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце і їде та й їде, і їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселі, підважить сани, а сонце скік з них у свою оселю, а з неї і вигляне до людей. От з цього дня і починається новий рік. Бач, ти й не читав такого?
– бринить насмішка в голосі старого.
І хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузні коваля над ковалями Сварога, а біля самісінького неба стрічаюся з Колядою, помагаю йому підважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, - може, воно теж має дітей, то я з ними на ковзанку побіг би.
– От ми й приїхали, - дід руйнує моє видіння.
Я зіскакую з саней і знову опиняюся перед іншою казкою - перед посивілими крилами вітряка, що впилися сонцем і струшують на землю сльози.
На вітряку сьогодні завізно. Біля мішків і на мішках стоять і сидять селяни, а дехто навпочіпки гріється коло макітри з розжареним вугіллям. Поміж хліборобами дженджуриться в розкішній синій бекеші і сивій смушевій шапці Юхрим Бабенко. І хоча вітер наскрізь продуває вітряк, Юхрим не застібає своєї бекеші, - хай усі бачать його австрійське галіфе та англійський френч, підперезаний ременем з долоню завширшки.
Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волості податковим збірщиком і, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повіт і працює там аж фінінспектором. На новій службі він ще більше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слів - кинувся до політичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубі гроші, не стільки чисті, як нечисті. На його весіллі, розповідали гостроязикі, навіть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вінниці і для господаря грав тільки польку-бабочку. На службі зелені Юхримові очі помаснішали, коржасті щоки підійшли, притопили носа. Причепи під нього кілька волосинок - і кіт котом. Я стою біля дверей, вбираю в ноги м'яке гудіння вітряка, і мені здається, що Юхрим от-от замурчить. Від цієї зовсім непотрібної думки сміх ну ніяк не може втриматись усередині. Я його чавлю, притримую губами, а він пирскає і надимає мої щоки. Ні, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, - піду я в свій перчистий, веселогубий рід.
Юхрим підозріло черкнув мене поглядом раз, удруге і в'їдливо запитав:
– У тебе, жовтодзюбе, є баланс у голові?
– Натурально!
– зопалу відповідаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах інспектора таким зеленим зловістям, що я враз прикушую язик і розпутую ноги.
– Ти ще смаленого вовка не бачив?
– пригинаючись, посунув на мене Юхрим.
Я опиняюсь за ковшем і звідти здивовано й перелякано перепитую:
– Смаленого?.. Ні, не бачив.
– То побачиш!
– обіцяє Юхрим і намагається вхопити мене рукою за вухо. Я відскакую далі, а фінінспектор стає на моє місце й продовжує: - Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обійдеться...
І Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрі четверги крутився біля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соціологізмом, а друге гнітючо-сірою підозрою...
Та це було потім... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима підходить отой дядько Шевко, що вилітає з усіх служб, і презирливо питає:
– Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути - дай підрости.
– Та хіба я за податком?
– розгубився Юхрим.
– А що ти інше вмієш? Ти вже й на рідну матір, і на стеблину, і на зернину дивишся очима збірщика. Нападлючив у селі, нападлючиш і в місті.