Щедрий вечір
Шрифт:
– Дарко, він у тебе карапет чи польку-бабочку розучує?
– запитав тато.
– Ох, і не питайте, що ця холера витанцьовує, - аж застогнала жінка.
– Купила ж на свої гроші нещастя. Думала, кабанчик, а він - кнорус. То кум напоумив перед торгом залити його горілкою, а він що витворяє!
– Жінка вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибків, осів на задні ноги, кувікнув і здивованими червоними очима поглянув на господиню.
– Він у тебе і на сцені зміг би виступати, - засміявся тато і багатозначно глянув на дядька Трохима.
– Свиням горілка
– От не знав досі, що й свині мають душу, - підсік тато дядька Трохима і покивав рукою тітці Дарці: - Повертайся, жінко, додому та протверези свого танцюриста огірковим розсолом.
– Так, напевне, й доведеться зробити, - сумовито погодилась жінка.
– Пропав торг, пропала й горілка. А щоб тобі, сякий та не такий!..
І де тільки того люду береться на ярмарку?! І як він не загубиться в отій рухливій каші, що розбухає, коловоротить, гуде, сміється, торгується, марнословить, озивається іржанням коней, ревінням волів, дзвоном заліза, горшків і струнами лірників?
І чого тільки тепер нема на ярмарку?! І кожухи нижче п'ят, щоб за собою промітали сніг, і коротенькі, обшиті смухом кожушки для дівчат і парубоцтва, і свитки, і киреї, і чоботи різних фасонів, і постоли, які сміються усіма зморшками, і шапки, як стіжки, і такі вкорочені, що й з вухом не поздороваються, і рукавиці, і ногавиці, і циганські сережки з червонного золота, і персні під золото. І все це саморобне, зі своїм мудруванням і хитруванням.
Є тут і фабричні сукна: англійські, французькі, німецькі, австрійські, - усі відбиті в завойовників; купують їх не так статечні люди, як фертики-вітрогони і писарі, що хапаються за хвіст моди і цим показують увесь свій розум. Навіть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станції Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, і не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось інше. А жінки здогадалися, що то загранична глина, розколотили її водою та й почали підводити призьби. А який із цього толк? На це мастіння, мов навіжені, накинулися свині й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер і в нас довідались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. І коли хтось вередує з їжею, насмішкувато запитують:
– І що ви будете споживати: какао чи хляки?
А якої тільки олії нема в нас! І соняшникової, і льняної, і конопляної, і з рапсу, і з кользи, і з рижію, і з маку. І така вона, кажуть, корисна, що допомагає навіть тим, у яких чогось не вистачило олії в мізках.
А от краму на ярмарку мало, і він кусається - дуже дорогий. Саморобне полотно тепер заміняє хліборобу крам.
Над дорогою прямо різнокольоровими пагорбами підіймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макітри, і жінки руками вибивають із них передзвін.
– Хіба це горщик?!
– вихваляє гончар якійсь мелодиці своє череп'я.
– В ньому більше дзвону й приварку, ніж в іншій голові...
– Ось Варвара, що ніч обірвала, а день доточила!
– показує маляр жіноцтву молодюсіньку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.
– Чого ж твоя Варвара в стрічках?
– підозріло допитується немолода жінка.
– Бо вона ще не дожила до ваших років, їй теж хочеться подівувати...
– Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.
– Ніяк не можу дешевше, - впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великі кадуби, бочки, бочата, а в них то зітхає, то посвистує вітрець.
– Чого ж не можете? Чи він родив вас?
– Та ні.
– А може, він із срібла-золота?
– Та ні, - тягне своє бондар.
– То чого ж тремтите над ним?
– Чого? Я в цьому кадубі, чоловіче, сім років ховався від жінки, лише на восьмому дійшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, - собі дорожче коштує.
– Га-га-га!..
На худоб'ячій торговиці наша Обмінна не привернула уваги покупців. Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сіно і, очевидно, думала про людську невдячність. Купці зневажливо проходили повз її натруджені роки і зупинялися біля тих коней, що мали в очах не горілчаний блиск.
– Довго нам доведеться її водити по ярмарках.
– На всякий товар є купець, - заспокоїв тата дядько Трохим.
– Знайдеться і на Обмінну.
– Хоч би за неї десятку дали.
– Може, і десятку дадуть, може, й на дев'яти зійдетесь, та й вісім - гроші, - не журився дядько Трохим.
– Головне, щоб свіжа копійка забряжчала. А он і Володимир купців розганяє, - видко, загилив ціну, як за рідну маму. Може, пособити йому?
– Пособляй.
Дядько Трохим підійшов до скупердяги, перекинувся кількома словами і схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тоді дядько Трохим втиснувся в гурт і витягнув звідти дядька Миколу, той підступив до корови, зміряв її лукавим оком і заговорив, як у цимбали заграв:
– Чуєте, люди добрі! Продається корова - не корова, а диво! Має вона чотири дійки, два роги, один хвіст - і все доїться! В дійках - молоко, роги збирають масло, а хвіст - жир.
Покупці одразу посунули до корови дядька Володимира, і навкруг нього зчинився регіт.
До нас молодцювато підійшов дядько Трохим.
– То продасть Володимир корову?
– запитав його батько.
– Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повірить йому.
Незабаром дядька Трохима, тата і маму добрі люди покликали запити могорич.
– Як же ми всі підемо?
– завагалася мати.
– Чого ви, Ганю, журитесь?
– знизав плечима дядько Трохим.
– Залишимо тут Михайлика, і хай править за коняку всі дванадцять карбованців. Хіба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви!
– блиснув на мене веселими золотими перснями і подався з батьками на могорич.
Коли вони загубились у людській коловерті, я хотів було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долітав з другого кінця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високій шапці селянин. Він здивовано дмухнув на свої вуса, відділив од них два прокурених віхтики, потім обережно обійшов навколо Обмінної, хмикнув і запитав мене: