Щедрий вечір
Шрифт:
– Ой хочу! Коли можна - з маком!
– Ще й з маком?
– погрізнішало батькове надбрів'я.
– Дома я тобі утру маку!
– Е?
– не повірив я, бо хіба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макітрою.
А тим часом покупець киває нам головою і вже тягне за повід Обмінну. Я підбігаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову і бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.
– Дядьку, ви ж тільки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, - мало не плачучи, благаю селянина.
– Та не буду її кості калічити, - пообіцяв
Я довго-довго дивився їм услід, аж поки не зникла з очей спочатку Обмінна, а потім висока шапка селянина.
Розділ сьомий
Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна?
На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: "Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна".
І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу.
Війни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата і до мертвотного сліпака. Наша молода історія йшла по селах не в сріблі-злоті, а в шорсткому саморобному полотні, та все одно в її веселих блакитних очах стояли світи надій!
Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крил вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.
А які думи снувалися тоді у головах матерів? І чи багато хто згадав, що в отому білому полотні, яке розстелялося по всіх усюдах і за копійки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсонні ночі, пригашений сліпаками цвіт очей і стогін протертих пучок?..
Я не дуже полюбляв роботу біля терниці, бительниці, прядіння, снування, зоління, але дуже любив, як ткалося і вибілювалося полотно. Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотно, то ви багато чого втратили.
Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому, а далі, підтикавшись, босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді - на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною...
У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки у нас тоді не було галіфе: і круглих, як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. На що вже дівчата - і тих спокусила мода: дарма що вони тоді ще не носили штанів, все одно деякі придумали галіфе на рукавах сорочок: починалося воно прямісінько від чохлів і зникало, не доходячи до пліч. Правда, це галіфе не було
То що після таких кравецьких новацій мусив робити я? Теж канючити галіфе. На це мати обміряла мене насмішкуватим поглядом і відповіла:
– Гарний ти і без галіфе, такий уже гарний, що далі нікуди.
Я пропустив характеристику повз вуха.
– А в галіфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самі подивитесь.
– З мене досить і такого вариводи, - чогось не бажалося матері, щоб я став кращим.
– Так уже, мамо, хочеться того галіфе...
– А дубового сала чи березової каші не хочеться? Он краще побіжи хопти нарви.
– А галіфе пошиєте?
– Як тобі шити: упоперек чи повздовж спини?..
– Хіба ж галіфе на спину шиється...
– ще не здаюся я.
– Можна й на спину, аби витримала вона, - і насмішкувато, і журно посміхається мати.
Видать, мода не дуже хвилювала її, і я згодом змирився, що розживуся на галіфе, коли матиму в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим різдвом!
Прокидаюся вранці, кидаюсь до одежинки - і сам собі не вірю: на всю нашу скриню розкапустилось галіфе, і не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому - із справжнісінької "чортової шкіри", що навіть дорослим іде на святешні штани.
– Ну, як воно, сину?
– обертається од печі мати.
– Ой спасибі, мамочко... Як же ви без мірки?
– А що там міряти в тобі: шкірку та дірку? Вузькі будуть - розтягнемо, широкі - підшиємо, довгі - на виріст підуть.
От як тоді в селі дивилися на моду, головне було, - чи то в одежинці, чи то у взутті, - міцність.
– Приміряти можна?
– Та вдягайся. Сьогодні у них і в школу підеш. А ввечері, як захочеш, комусь вечерю понесеш.
– Я до дядька Себастіяна піду.
– Ох і надокучаєш ти йому.
– Це я чую тільки од вас, а не від нього.
– Можна й до дядька Себастіяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестіло галіфе в моїх руках, як повіяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живі. Одягнув я галіфе, одразу підріс і покращав сам собі.
– Як воно, мамо?
– Та, здається, нічого. Тільки наче одна галіфина трохи меншою вийшла.
– Таки справді менша.
– То я підріжу більшу.
– Е, ні, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
– Розтягуй, як не маєш іншої роботи.
Доки мати готувала королівське снідання - картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився біля галіфе, розтягаючи його і пальцями ззовні, і кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.
В школі моє галіфе помітили і сторож, і учні, і вчителька. Учні вітали нову одяганку сміхом, різними вигуками і підняли мене на ура; учителька ж посміхнулась і схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером і на якийсь час притьмарив мою радість. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку: