Щедрий вечір
Шрифт:
Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такі самі звичайнісінькі слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих років, коли крізь руїни, нестатки й шкварчання різних та всяких непереможно пробивалося нове. Тоді деяка немудра продукція, що скупо доходила до села, ніяк не могла викликати захоплення, і її по-різному гудили чи лаяли - все залежало від характеру і ставлення огудця до того, що звалося "таке врем'я".
І от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'їдлива тітка, вибираючи вальок білої глини,
– Хіба тепер глина? От колись, за царя, була глина...
І ці темні слова тітки, якій навіть теперішня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупців і пішли гуляти по Україні милій, вибиваючи посміх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докір парубкам, а його й присадять насмішкою:
– Хіба тепер парубки? От колись були парубки...
Оцей жарт і мене кілька разів рятував од капосного знаряддя, яке в нас і після революції звалося ремінцем...
Сьогодні батько теж отак узяв чоботята - за полотняні вуха, що мені захотілося чимсь захистити свої вуха. Тато піднімає чоботи до сліпака і перед оглядинами косує на мене:
– То як воно?
– Буває гірше, - невпевнено відповідаю і хочу перевести мову на трохи безпечнішу стежку: - Тату, а на Філіппінських островах буває зима?
Ох, як би добре було, аби тато згадав ті країни, де побував на крейсері "Жемчуг", і забув про мої чоботята!
– А тобі нащо це?
– Інтересно.
– Чи не думаєш і туди на ковзанку забратись?
– О, мені й наших вистачить.
– На Філіппінах нема зими і ковзанок нема. Ще якесь запитання з географії задаси?
– Тато одразу розгадав мої хитрощі, і в мене покваснішало на душі.
Мати ж мовчки пряла свою пряжу - красиво з відведеної руки аж до самої долівки пускала тугий починок; він гудів, неначе джміль, і десь навівав ті видіння, коли по лузі чи в лісах, розганяючи джмелів, нахилиться до трави наша корівчина. Хіба ж я не знаю, що кому думається? А звідки чекати собі допомоги? Оці капосні чоботята не раз і не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завітати в гості. У нас і горох пряжений є. Я прислухаюсь до клуні й двору, але там тихіше, ніж у моєму вусі.
– Таки протер!
– дивується батько, назбирує в міжбрів'я гнів і точнісінько повторює те, що завжди чую у таких випадках: - У тебе й залізо не заіржавіє!
А мені жаль стає себе: хіба ж я винен, що ці гемонські підківки протираються за кілька днів?
– Тобі треба купувати залізні, тільки залізні чоботи, - продовжує батько оглядати взуття.
Я одразу ж прикидаю в голові: "От аби справді розжитися на залізні чоботи! Їм би зносу не було! Підмотай більше онуч і розкошуй на льоду без опаски.
– А це що?
– Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потім на ліжко, де, звинувшись, дрімає ремінь, і знову на мене.
– Чого ж губи
– Каблук, - безнадійно зітхаю.
– Сам знаю, що каблук!
– грізнішає батьків голос.
– А чого це він націлився на попівську леваду?
Хто ж його знає, чого він туди націлився? Я печу раків, знову зітхаю, меншаю, і душа моя меншає, а в думці все одно на мить опиняюся на попівській леваді, де ковзанка отак нівечить мої чоботята. Ні, видко, нічого путящого не виклепається з мене, доведеться іти в шевці-латошники. Поки я, вскочивши в безнадію, ганьблю себе, надворі озивається Рябко. О! Інколи навіть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилітають і шевство, і острах.
– Хтось іде, - обізвалася мати.
– Вийди, Панасе, бо хіба довго добрій людині наскочити на стовп клуні?
Тато виходить. Я веселішаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посміхається:
– Чи не пора вже тобі, патякало, пожаліти і чоботи, і ноги?
– За ноги, хоч я їх улітку б'ю, ніхто не сварить мене, - бурмочу собі під ніс.
– Коли б то в нас одна була ціна і ногам, і чоботятам!
– І скажеш таке, - розсміялася мати й повернула вухо до дверей: в клуні аж задзвеніли чиїсь промерзлі чоботи - хтось довго на морозі ходив.
Незабаром до хати ввійшов батько зі своїм кремезним братом Яковом, сила якого відчувалася навіть у складках кожуха.
– Добрий вечір!
– вітається дядько Яків, неслухняною правицею розстібає кожух і ставить на стіл дві зелені пляшки з пивом, що стало льодом.
– Ну й мороз узявся на ніч - аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у піч?
– киває на пляшки.
– Можна і в піч, - дивується мати, чого це завітав до нас дядько Яків, який через свою машинерію і на світ божий не показується.
Талант мого діда найбільше успадкував дядько Яків, - він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем. Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів - вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. Ох і шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'яті, і все просив рідню розшукувати їх у дворі і городі.
– Разом вони робили, то хай би разом і відпочивали, - казав дядько і кляв тих люциперів, які додумалися повтискати в залізо смерть.
– Їх би, недолюдків, заклепати в те залізо і вистрелити на океан.
Коли зарубцювалась його лівиця, коли він якось навчився орудувати цурпалком руки, - знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі, бо якби знову щось трапилось, - шкода було б кузні і особливо нового ремінного міха в ній...