Щедрий вечір
Шрифт:
– А ви не збирали в селі подать із городів?
– ошкірився Бабенко.
– Так то ж була весела подать. У тебе на таку ніколи не вистачить кебети, - неждана добрячо-хитра посмішка починає решетувати на обличчі дядька Шевка усі його веснянки: чоловік, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нічутінку не журиться.
Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподілу садибних ділянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу і встановив собі за наділ садиби незаконну оплату: дві пляшки самогону, десять яєць і кусень сала. Правда, увечері він свій прибуток чесно пропивав із людьми, - нічого не приносив додому. І все б у нього
За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школі, згадували провини в минулому і дивувались, як він знову проліз на посаду. Нарешті хтось запитав Шевка:
– І ти, дрібносовісний, не міг нарізати бідній жінці город без сала?
– А на чому б я тоді яєчню пряжив?
– обурено відповів Шевко. І це наївне оправдування привернуло всіх до бідного дядька Шевка. Школа затряслась од сміху: реготали і слухачі, і судді, і позовниця. Вона першою сказала:
– Відпустіть його додому пряжити яєчню.
Шевко закліпав повіками і зворушено заговорив до позовниці:
– Спасибі, серце, і ходім до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тоді наче на подушці лежить...
А от на мене вітром налітає чорнобородий журавлистий мельник Іван, який живе за річкою і має дуже гарну жінку. Він теж, як більшість дорослих, має звичку прикидатися, не впізнавати тебе і так говорити з меншими, ніби вони тільки сьогодні побачили світ. Але хіба нам звикати до цього?
– Ти що, приїхав сюди зуби продавати?
– гримає дядько Іван і одразу робить три справи: грізно витріщує очі, трясе бородою і витрушує з неї муку.
– Нащо мені ця кумедія?
– споважнівши, відповідаю на запитання запитанням і, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельникові.
– А чого ж ти щоки, як на вітер, надимаєш?
– Щоб краще вітряк молов.
І це дуже подобається мельникові. Тепер уже він сам починає сміятися:
– То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
Тут уже я не знаю, що відповісти, тільки мовчки дивуюсь: чого це всі дорослі так люблять говорити дітям про сватання, одруження і прийми? Деякі родичі підбирали мені молоду ще тоді, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в голові, що і їм? Дядько Іван, очевидно, догадався, що передав куті меду, і вже підходить з іншого боку:
– Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
– Та ні, я біленький. А от ваша Люда чорнява, - може, вона волошка?
– То ти навіть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш?
Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, і краще б не питали цього. Мені одразу стає незатишно на серці, бо згадую одну з своїх найбільш нецікавих пригод.
Вітряки завжди вабили нас, малечу, і своєю красою, і якоюсь таємничістю, і розмовою з самим небом, і особливо крилами, до яких, коли вони поволі рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимі з землі села, ще й показати пастушкам свою одчайдушність. Робили це хлопчаки, робив і я. І от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилі, хтось неждано зв'язав мене руками, віддер од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. І тільки після такої операції я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Івана. Раптом він пригорнув мене до себе, і в його очах я побачив велику тугу.
– Що ти робиш, дитино?
– аж застогнав мельник.
– Зірвешся з крила - батька-матір осиротиш або на безвік
Оті слова і туга в очах одразу розтопили біль і образу.
– Не будеш більше так робити?
– провів дядько рукою по очах.
– Ні.
– Побожись.
Я побожився.
– От і маю собі хрещеника, - посміхнувся мельник і попрощався зі мною, як з дорослим...
Напевне, й дядько Іван згадав оте давне, але заговорив про інше:
– В тебе яка гречка?
– Яка ж вона може бути?
– Золота чи проста?
– Мішана: трохи золота, а трохи проста.
– Значить, на багатство йдеться, - жартуючи, дядько Іван засипає в ківш моє зерно, а мене ставить до мучника.
– Чого ви пропустили на дурняк замурзу?
– невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.
– Бо нема в дитини ні галіфе, ні бекеші, - безжурно відповів мельник.
– Еге ж, еге ж, - погодилось кілька голосів.
– Малого треба раніше відпустити.
– І добрі людські очі своїм теплом огрівають мене.
Я червонію од людської доброти і схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, біля ковша, веде небилицю:
Іду я собі та йду, Аж стоїть церква на льоду - Млинцем зачинена, Ковбасою защібана, Салом замикана, Маслом запечатана, Вкусив я масла - відпечаталась, Вкусив я сала - одімкнулась, Вкусив я ковбаси - одщібнулась, Вкусив я млинця - одчинилась. Входжу я в двері, аж там - фе!– Стоїть фінінспектор в галіфе...
Увесь вітряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, від мучника, починає шпетити когось найнепотрібнішими словами.
– Аса, прояво! Хіба це про тебе говориться? Хіба ж ти один фінінспектор в галіфе?
– розважливо обзивається згори приємний баритон.
– І чого в тебе губа, як на коловороті, літає? Бач, якого при дітях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до іншого місця?
І знову усім стає весело, тільки один Юхрим шкварчить, як сало на вогні, і розтрушує зелену злість із очей:
– Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури.
А розумник безтурботно відповідає:
– Видно, з чиєї голови виросте довбня.
І знову люди так починають перехитуватись от сміху, що мельнику доводиться крикнути на них:
– Та поменше витрушуйте регіт, бо аж завітрило, - муку розвіє!
Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вітряка перелопачували вітер і сніг, поперед мене в долині готувалися до весілля верби-наречені, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах...