Щедрий вечір

Стельмах Михайло Афанасьевич

– От навіжений. І що мені робити з тобою?
– пробурчав старий, але залишився.

– О, ще хтось до нас!
– повернув голову до дверей чуткий Федоренко.

Незабаром в оселю увійшов старий гончар Демко Петрович, біля якого на ярмарку завше товпились люди. Однією рукою він притримував мішок, а в другій держав свій прославлений батіг, видовбане пужално якого було сопілкою. Це ж треба додуматись, щоб навіть у пужалні трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловік, - на його товстих вусах аж дзеленчали

крижані бурульки. Привітавшись, він зірвав їх з вусів, стер наморозь з дугастих брів, бережно скинув з плеча мішок, у якому обізвалися гончарські скарби.

– Демку Петровичу, вихиліть чарочку з дороги!
– запросив господар.

– Для сугріву душі і рук не завадить, - охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвітом чарку.
– Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженівку переганяєте?

– Це запитайте Федоренка!
– засміявся дядько Стратон.
– Він з якогось весілля доп'яв такого зілля.

Демко Петрович зітхнув:

– Музика за свою роботу має веселуху, а гончар - жовч.

– Чого це ви такої сумної завели?
– здивувався дядько Себастіян.
– Хто вас зобидив?

– А будеш на свят-вечір слухати грішне?

– Та що робити? Послухаю.

– То й мотай на вус. Я, Себастіяне, дуже розумію різних і всяких, яким положено ненавидіти нас. Але ніяк не второпаю, з якої це хвороби іноді свій свого ненавидить, свій свого поїдом їсть, свій свому і дорогу, і життя вкорочує.

– Хто ж вам життя вкорочує?
– насторожилося міжбрів'я дядька Себастіяна, і насторожилось усе його обличчя, полатане вітряними лишаями.

– Ет, багато казати, та мало слухати, - хмурніють очі майстра, в яких і зараз, і довічно будуть мінитися полиски гончарських вогнів.

– Говоріть!
– наполягає дядько Себастіян.

– А я думаю: ми говоримо більше, ніж треба, та й більше, ніж треба, віримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собі мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.

– Хто ж вас ужалив?

– Не мене, а мою працю. Це навіть гірше, ніж мене. Того й притарабанився до тебе, голово!
– Демко Петрович заглянув до свого мішка, понишпорив, вийняв з нього кахлину і показав дядьку Себастіяну.
– Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.

Ми всі потягнулися до перепечених рук майстра. На його ніжній полив'яній кахлі з очерету злетіла качка, злетіла в зелений світанок, до ще не видимого сонечка. Чорне око птиці довірливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила відірвались дві краплинки води чи роси.

– Боже, як гарно!
– аж застогнав кобзар.

А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.

– От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!

– Бог Адама теж виліпив з глини, - вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на

піч, де лежав його кожух.

– Спасибі вам за радість, - подякував гончареві дядько Стратон.

– І справді ви маєте хоч краплину радості?
– подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.

– Про що й казати, - аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі.
– І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?

Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:

– Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.

– Не знаєте ви ціни своїм рукам.

– Найшовся такий, що склав їм ціну, - зажурився гончар.

– Що ж воно трапилось?

– Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.

– Що?! Юхрим вас обклав?!
– одразу ж розгнівався дядько Себастіян.

– А хто інший? Своячок!

– Не своячок, а книшохап!
– нахмурився дядько Себастіян.

– Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?

– Ви йому про це казали?

– І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.

– І ніхто не рятував вас?

– Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.

– Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!..
– Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.

Гості й батько насипались на нього:

– Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!

– Нащо він тобі на святий вечір здався!

– Я комусь зроблю його грішним!

– Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш?
– знову розгнівався батько.

– На вас, тату. Розважте їх чимсь смішним.

– Трясця твоїй матері і тобі, задирі! Чи ти ось тепер обаранів, чи таким на світ пожалував?

– Тату, частуйте гостей! Я скоро буду!
– Дядько Себастіян, як вітер, вискочив із хати, а я вищулився за ним і прикипів біля сінешніх дверей. Дядько це помітив, але нічого не сказав, - йому тепер було не до мене. Ось він підбіг до стайні, розчинив двері й вивів коня, якого колись відбив у бандитів. Кінь тихенько заіржав, вигнув голову, і проти місяця росою заіскрилася його грива. Дядько Себастіян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, і кінь з копита пішов галопом, аж біла курява затуманилась за ним.