Що впало, те пропало
Шрифт:
Частина 1
Таємний скарб
1978
«Прокинься, генію».
Ротстайн не хотів прокидатися. Сон був занадто гарний. Йому наснилася перша дружина за кілька місяців до того, як вона стала його першою дружиною, сімнадцятирічна, з усіх боків – сама досконалість. Вони обидва голі. Йому дев’ятнадцять, під нігтями бруд, але вона проти, у всякому разі тоді, не була, бо він тільки й думав, що про сни, а її ніщо інше й не цікавило. Вона вірила в сни навіть більше, ніж він, і правильно робила. У цьому сні вона реготала
Він уже не дев’ятнадцятирічний і не живе в Нью-Джерсі у двокімнатній квартирці; за півроку йому стукне вісімдесят, і живе він на фермі в Нью-Гемпширі, де, згідно із заповітом, його й буде поховано. У спальні скупчилися люди, їхні обличчя приховували лижні маски, одна червона, одна синя й одна жовта. Побачивши їх, він спробував змусити себе повірити, що це теж сон – приємний сон перетворився на кошмар, як іноді трапляється, – але рука раптом відпустила його передпліччя, схопила за плече та грубо жбурнула на підлогу. Його вдарили по голові, і він скрикнув.
– Досить, – сказав чоловік у жовтій масці. – Хочеш, щоб він зараз відключився?
– Дивись, – указав чоловік у червоній масці. – Нічого собі в дідугана стоїть. Непоганий сон йому, напевно, снився.
Синя маска, той, що його трусив, сказав:
– Це йому відлити кортить. У такому віці більше ні від чого не встає. Ось у мого діда…
– Тихо, – обірвав Жовта маска. – Кому потрібен твій дід?
Тут Ротстайн, ще закляклий і ще оповитий драним пологом сну, зрозумів, що в нього неприємності. У мозку спливли три слова: у будинку злодії. Він кинув погляд на тріо, яке матеріалізувалося в його спальні, відчуваючи, як розколюється стареча голова (праворуч слід чекати на величезний синець – завдяки антикоагулянтам, які він приймав), і серце з небезпечно тонкими стінками калатає, штовхаючи в лівий бік грудної клітки. Вони нахилилися над ним, троє в рукавичках і куртках у шотландську клітинку під цими моторошними балаклавами. Хатні злодії, і це в п’яти милях від міста.
Ротстайн як міг зміркувався, проганяючи сон і кажучи собі, що в усьому цьому є один позитивний момент: вони не хочуть, щоб він бачив їхні обличчя, – отже, збираються залишити його в живих.
Можливо.
– Панове, – сказав він.
Містер Жовтий зареготав і звів великий палець.
– Класний початок, генію.
Ротстайн кивнув, ніби у відповідь на комплімент. Поглянувши на годинник біля ліжка, він побачив, що зараз чверть на третю ранку, і знову перевів погляд на містера Жовтого, який, найімовірніше, був їхнім ватажком.
– У мене зовсім трохи грошей, але можете їх забрати, тільки мене не чіпайте.
Порив вітру зашурхотів осіннім листям по західній частині будинку. Ротстайн знав, що котел запрацював уперше цього року. Хіба літо було не щойно?
– А як нам відомо, у тебе набагато більше, ніж «трохи». – Це сказав містер Червоний.
– Тихо. – Містер Жовтий простягнув руку Ротстайнові. – Підводься з підлоги, генію.
Ротстайн вхопився за руку, яку запропонували, і, хитаючись, підвівся на ноги, потім сів на ліжко. Він важко дихав, занадто добре розуміючи (усе життя самоусвідомлення було для нього й прокляттям, і благословенням), який має вигляд: старий у завеликій блакитній піжамі, замість волосся – лише білі пластівці попкорну над вухами. Ось що залишилося від письменника, який того року, коли Кеннеді став президентом, з’явився на обкладинці «Тайм» із підписом: «Джон Ротстайн, американський геній-самітник».
Прокидайся, генію.
– Приходь до тями, – вимовив містер Жовтий. У голосі його прозвучала турбота, але Ротстайн не повірив у неї. – А потім ми підемо до вітальні, де розмовляють усі нормальні люди. Не поспішай. Заспокойся.
Ротстайн зробив кілька повільних глибоких вдихів, і серце трохи заспокоїлося. Він спробував думати про Пеггі, з її грудьми завбільшки із горнятка для чаю (маленькі, але досконалі) і з довгими гладенькими ногами, проте ця фантазія була так само далека, як сама Пеггі, яка зараз стара-старезна й живе в Парижі. На його гроші. Добре, хоч Іоланда, його друга спроба знайти родинне раювання, померла, і їй не потрібно платити аліменти.
Червона маска вийшов із кімнати, і Ротстайн почув метушню в кабінеті. Щось падало, висувалися й засувалися шухляди.
– Ну що, покращало? – запитав містер Жовтий і, коли Ротстайн кивнув, додав: – Тоді ходімо.
Ротстайн дозволив відвести себе до маленької вітальні – ліворуч містер Синій, праворуч містер Жовтий. У кабінеті тривав обшук. Ще мить – і містер Червоний відчинить шафу, відсуне два піджаки та три светри й побачить сейф. Це неминуче.
Ну й нехай. Якщо залишать записники. А навіщо їм їх забирати? Таким злодюгам потрібні лише гроші. Вони, напевно, і не читають нічого, складнішого за листи в «Пентхаусі».
Тільки чоловік у Жовтій масці викликав сумніви. Цей говорив, як освічений.
У вітальні всі лампи горіли, жалюзі опущені не були. Пильні сусіди могли б зацікавитися, що це там відбувається в будинку старого письменника… Якби ж у нього були ті сусіди. Найближчі жили за дві милі, біля автостради. У нього не було ні друзів, ні відвідувачів. Випадкові торговці спроваджувалися за двері. Ротстайн був таким собі старим диваком. Письменник у минулому. Відлюдник. Він сплачував податки, і ніхто про нього не згадував.
Синій і Жовтий підвели його до крісла перед телевізором, який майже ніколи не вмикали, і коли він не сів одразу, містер Синій поштовхом усадовив його.
– Спокійно! – різко вигукнув Жовтий, і Синій трохи відступив, щось невдоволено бурмочучи. Зрозуміло, головним був містер Жовтий, він був собакою-ватажком в упряжці.
Містер Жовтий схилився над Ротстайном, спираючись руками на коліна вельветових штанів.
– Може, налити чого-небудь, щоб заспокоївся?
– Якщо ви про спиртне, я кинув двадцять років тому. Лікар наказав.
– Молодець. На зібрання ходиш?
– Я не був алкоголіком, – яро відповів Ротстайн. Яка дурість – дратуватися в такій ситуації… Чи ні? Хто знає, як слід поводитися, коли тебе посеред ночі висмикують із ліжка люди в різнокольорових лижних масках? У голові майнуло, як би сам він виписав таку сцену, але нічого на думку не спало. Він не описував таких сцен. «Люди чомусь вважають, що будь-який білий письменник-чоловік у двадцятому столітті має неодмінно бути алкоголіком».
– Добре, добре, – містер Жовтий ніби заспокоював сердиту дитину. – Води?