Що впало, те пропало
Шрифт:
Чи не так?
На автобус він, звичайно ж, не встиг, і це означало, що доведеться дві милі йти додому пішки. Піт був не проти. Він усе ще сяяв від похвали містера Рікера, і йому багато про що треба було подумати. Переважно про неопубліковані роботи Ротстайна. Ці розповіді, думав він, дуже різнорідні, і лише деякі з них можна назвати справді гарними, а поетичні спроби, на думку Піта, були, м’яко кажучи, і зовсім слабкими. Але ці два останніх романи про Джиммі Ґолда були… золотими. Спираючись на деякі факти, розкидані по романах, Піт дійшов висновку, що останній із них, той, де Джиммі піднімає палаючий прапор під час вашингтонського мирного мітингу, було завершено десь у 1973-му, оскільки події роману закінчуються, коли Ніксон іще був президентом. Те, що Ротстайн так і не опублікував останні книги про Ґолда (плюс іще один роман про Громадянську війну), вражало Піта. Вони були такими гарними!
Піт брав із горища лише один записник у молескіновій палітурці й читав його в себе в кімнаті за зачиненими дверима, прислухаючись, чи не наближається хтось із родини. Він завжди тримав напоготові ще якусь книгу, яку, почувши за дверима кроки, тієї ж миті розгортав, ховаючи рукопис під матрац. Одного разу він таки ускочив. Це була Тіна, яка, на лихо, мала звичку ходити будинком у шкарпетках, запитала, відчинивши двері:
– Що це?
– Не твоє діло, – відповів він, ховаючи записник під подушку. – І, якщо писнеш мамі чи татові, отримаєш у мене.
– Порнуха?
– Ні! – Хоча в містера Ротстайна деінде траплялись аж занадто яскраві сцени, особливо якщо врахувати, що вони були написані підстаркуватою людиною. Наприклад, той епізод, коли Джиммі й ті дві дівчини-хіппі…
– Тоді чому ти не хочеш, щоб я це побачила?
– Тому що це особисте.
Її очі спалахнули.
– Це твоє? Ти що, пишеш книжку?
– Може, і пишу. Що з того?
– Круто! А про що?
– Про те, як жучки займаються сексом.
Вона захихотіла.
– Ти ж сказав, що це не порнуха. Можна мені почитати, коли закінчиш?
– Подивимось. Тільки не патякай, добре?
Вона погодилася, а про Тіну можна було сказати одне: вона майже ніколи не порушувала обіцянок. Відтоді минуло два роки, і Піт не сумнівався, що вона давно забула про той випадок.
На сяючому десятишвидкісному велосипеді підкотив Біллі Веббер.
– Здоров був, Сауберсе! – як майже всі інші (за винятком містера Рікера), Біллі вимовляв його прізвище як Соб-берс, а не САУ-берс, але яка різниця – усе одно лайно, а не прізвище, як не крути. – Що робиш улітку?
– Працюю в бібліотеці на Гарнер-стрит.
– Досі?
– Умовив їх на двадцять годин на тиждень.
– Дідько, чуваче, ти ще занадто молодий, щоб за зарплатню горбатитися.
– Та я сам хочу, – сказав Піт, і це було правдою. Бібліотека, крім різних приємних привілеїв, надавала ще й безкоштовний комп’ютерний час, коли можна було працювати, не хвилюючись, що хтось почне заглядати тобі через плече. – А ти?
– Збираюся їхати до Мейну на наше літнє місце. Озеро Чайна. Багато симпатичних дівчат у бікіні, і ті, що з Массачусетсу, знають, що робити.
«Тоді, може, вони чогось навчать тебе», – уїдливо подумав Піт, але, коли Біллі виставив долоню, ляснув її своєю і проводив його поглядом, не без заздрощів. Десятишвидкісний ровер, дорогі кросівки «Найк», літній відпочинок у Мейні – схоже, дехто вже оговтався після кризи. А може, їх криза й зовсім не торкнулася. Чого не скажеш про родину Сауберсів. Вони, звісно, не були жебраками, але…
Потрібні гроші, шепотів будинок в оповіданні Лоуренса. Потрібні гроші.
Чи можливо перетворити записники на гроші? Чи існував спосіб? Піту не подобалося навіть думати про те, щоб розлучитися з ними, але водночас він розумів, що ховати їх від усіх на горищі неправильно. Ротстайнові роботи, особливо останні дві книги, заслуговували, аби світ про них знав. Вони б відродили репутацію Ротстайна, Піт не мав сумніву, утім, не це було головне. Читачеві вони б сподобалися – ось що було головне. Читач би їх полюбив, якби був таким, як Піт.
Але ж рукописи – не безликі двадцяти— і п’ятдесятидоларові банкноти, походження яких неможливо відстежити. Піта могли схопити й кинути за ґрати. Він погано уявляв, у якому саме злочині його могли звинуватити, – зрозуміло, що аж ніяк не в приховуванні краденого майна, адже він його не отримав на зберігання, а тільки знайшов, – але був упевнений, що спроба продати те, що не належить тобі, точно є якимось порушенням закону. Можна було б пожертвувати щоденники альма-матер Ротстайна, але це довелося б робити анонімно, інакше все спливе, і батьки дізнаються, що їхній син підтримував їх грошима, викраденими у вбитого. Більше того, за анонімне пожертвування нічого не отримаєш.
Піт у своїй роботі жодного слова не сказав про вбивство Ротстайна. Він читав про це, переважно в комп’ютерному залі бібліотеки. Він знав, що Ротстайна застрелили в такий спосіб, що це скидалося на страту. Він знав, що виявлені у дворі сліди дозволили детективам зробити припущення, що в злочині брали участь двоє, троє або навіть четверо чоловіків, судячи з розміру відбитків ніг. Вважали також, що невдовзі після цього двох із них було вбито на одній із придорожніх зон відпочинку в Нью-Йорку.
Через деякий час після вбивства в Парижі Маргарет Бреннан, перша дружина письменника, дала інтерв’ю. «У цьому провінційному містечку всі тільки про нього й говорили, – сказала вона. – Про що ще їм було говорити? Про корів? Про якийсь там новий гноєрозпилювач? Для провінціалів Джон був важливою людиною. Вони чомусь думають, що письменники заробляють стільки ж, скільки директори банківських корпорацій, тому вважали, що на своїй фермі він зберігав сотні тисяч доларів. Якийсь заїжджий пройдисвіт почув ці розмови, от і все. Такі-от неговіркі янкі! Присягаюся своєю ірландською дупою, тамтешні місцеві жителі винні не менше, ніж бандити, які це скоїли».
Коли її запитали, чи таке можливо, щоб Ротстайн міг зберігати в себе не лише гроші, а й рукописи, Пеггі Бреннан, як написав її інтерв’юєр, «розсміялася сигаретно-хриплуватим голосом».
Конец ознакомительного фрагмента.