Що впало, те пропало
Шрифт:
«Я вважаю це найважливішою подією в житті містера Ротстайна, – написав Піт. – Напевно, у його письменницькому житті. Пошуки сенсу життя завжди приводять Джиммі до того, що містер Ротстайн побачив у тих таборах, й ось чому, коли Джиммі намагається жити життям американського громадянина, він завжди відчуває внутрішню порожнечу. Як на мене, найкраще це показано, коли він кидає попільничку в телевізор у романі „Утікач зменшує оберти“. Робить він це під час спеціального репортажу Сі-Бі-Ес про голокост».
Коли містер Рікер роздав перевірені роботи, велике
Коли всі хлопці розійшлися, містер Рікер подивився на Піта так пильно, що хлопець на якусь мить злякався: що як його улюблений учитель збирається звинуватити його в плагіаті. Але потім містер Рікер посміхнувся.
– Це найкраща учнівська робота, яку я читав за двадцять вісім років викладання. Це тому, що вона глибока й написана з упевненістю.
Піт весь засяяв від задоволення.
– Дякую. Дійсно. Дуже дякую.
– Але я не згоден із твоїм висновком, – сказав містер Рікер, відкидаючись на спинку стільця й переплітаючи пальці на потилиці. – Характеристика Джиммі «шляхетний американський герой, на зразок Гекльберрі Фінна», не підтверджується заключною книгою трилогії. Так, він жбурляє попільничку в екран телевізора, але це не героїчний учинок. Логотип каналу Сі-Бі-Ес – око, і, знаєш, учинок Джиммі є ритуальним осліпленням свого внутрішнього ока, того, що завжди бачить істину. Це не моє припущення, це майже дослівна цитата з есе «Утікач відвертається» Джона Кроу Рансома. Леслі Фідлер говорить майже те саме в «Любов і смерть в американському романі».
– Але…
– Я не намагаюся переконувати тебе, Піте; я просто хочу сказати, що треба слідувати за книгою, куди б вона не вела, а це означає не пропускати ключові сюжетні ходи, які суперечать твоєму тезису. Що робить Джиммі після того, як кидає попільничку в телевізор і після того, як його дружина вимовляє класичне: «Непотріб, як тепер діти будуть дивитися Міккі-Мауса?»
– Іде й купує новий телевізор, але…
– Не просто перший-ліпший телевізор, а перший кольоровий телевізор у районі. А потім?
– Створює велику й успішну рекламну кампанію миючого засобу «Даззі-Ду». Але…
Містер Рікер скинув брови в очікуванні «але». Як міг Піт розповісти йому, що рік потому Джиммі посеред ночі прокрадеться в рекламне агентство із сірниками й каністрою гасу? Що Ротстайн передбачив рух проти війни у В’єтнамі й за громадянські права тим, що змусив Джиммі влаштувати пожежу, яка практично знищила будівлю, відому як «Храм реклами»? Що він їде автостопом із Нью-Йорка, жодного разу навіть не озирнувшись і покинувши родину, і стає волоцюгою, точнісінько як Гекльберрі і Джим? Нічого цього він розповісти не міг, тому що про ці події йшлося в романі «Утікач прямує на захід», який існував тільки в сімнадцяти списаних дрібним почерком записниках, що пролежали в старій скрині понад тридцять років.
– Давай, назви мені свої «але», – рівним голосом промовив містер Рікер. – Я понад усе в світі люблю поговорити про гарну книгу з людиною, яка може ґрунтовно довести свою точку зору. Ти, схоже, уже запізнився на свій автобус, але я із задоволенням тебе підкину додому. – Він постукав пальцем по обкладинці роботи Піта, на якій Джонні Р. і Ерні Г., ці титани американської літератури, піднімали для тосту непомірні келихи мартіні. – Якщо не брати до уваги недоведений висновок (а це через зворушливе бажання побачити світло в кінці дуже темного останнього роману), це видатна робота. Просто видатна. Тому давай, назви свої «але».
– Напевно, немає жодних «але», – відповів Піт. – Ви маєте рацію.
Тільки містер Рікер був не правий. Будь-які сумніви щодо того, чи здатний Джиммі Ґолд продатися, які залишилися в кінці «Утікач прямує на захід», були розвіяні останнім і найдовшим із романів – «Утікач піднімає прапор». Це була найкраща книга, яку читав Піт. І найсумніша.
– Ти у своїй роботі не говориш про те, як Ротстайн помер.
– Ні.
– Можу я дізнатися, чому?
– Напевно, тому що тема була інша. Та й, якби я ще про це написав, робота вийшла б занадто довга. Ну і… Це такий облом був для нього. Що його вбили звичайні грабіжники.
– Йому не варто було тримати в будинку гроші, – зі співчуттям вимовив містер Рікер. – Але він тримав їх удома, і про це знало багато людей. Не суди його за це занадто суворо. Багато письменників не вміли поводитися з грошима й робили всілякі дурниці. Чарльз Діккенс, наприклад, утримував цілу родину дармоїдів, включаючи власного батька. Семюел Клеменс мало не збанкрутів на махінаціях із нерухомістю. Артур Конан Дойл утратив тисячі доларів через фальшивих медіумів і витратив іще кілька тисяч на фальшиві фотографії фей. Ротстайн, принаймні, свою основну роботу закінчив. Якщо, звичайно, ти не вважаєш, як деякі, що…
Піт подивився на годинник.
– Містер Рікер? Напевно, я ще встигну на автобус, якщо покваплюсь.
Містер Рікер своїм кумедним побожним жестом помахав руками.
– Біжи, звичайно ж. Я просто хотів подякувати тобі за таку гарну роботу… І дати дружню пораду: коли наступного року готуватимеш інші – а потім і в коледжі, – не дозволяй доброму серцю затьмарювати свій критичний погляд. Критичний погляд завжди має бути холодним і чистим.
– Не дозволю, – пообіцяв Піт і вибіг із кабінету.
Менш за все йому хотілось обговорювати з містером Рікером імовірність того, що злодії, які позбавили життя Джона Ротстайна, могли разом із грошима забрати неопубліковані рукописи й знищити їх, вирішивши, що вони нічого не варті. Декілька разів Піт подумував здати рукописи в поліцію, але це майже напевно означало, що батьки таки дізнаються про джерело загадкової готівки. Зрештою, записники були не тільки літературним скарбом, але ще й речовим доказом злочину. Але це був старий злочин, давня історія, яку краще не ворушити.