Що впало, те пропало
Шрифт:
– Зґвалтування. Навіщо було мені…
Дурне запитання. Навіщо він три довгі години трощив той будинок на Цукрових Пригірках, зробивши тільки одну коротку перерву, аби помочитися на обюссонський килим?
– Гадки не маю, – сказав Кафферті. – Зґвалтування чуже для мого способу життя.
«Для мого теж, – подумав Морріс. – Зазвичай. Але я пив „Джек Деніелс“, і в мене зірвало дах».
– Скільки мені дадуть?
– Обвинувачення проситиме довічне. Якщо на суді визнаєте провину й віддасте себе на милість суддів, можете отримати всього двадцять п’ять років.
На суді Морріс визнав себе винним. Заявляв, що шкодує про скоєне, винуватив у всьому алкоголь і віддав себе на милість суддів.
Дали
2013–2014
Ставши другокурсником середньої школи, Піт Сауберс придумав, яким буде його наступний крок: престижний коледж у Новій Англії, де не охайність, а література вважається чимось подібним до праведності. Він почав пошуки в Інтернеті й став збирати рекламні брошури. Емерсон і Бостонський коледж здавалися найбільш підхожими, але можна було спробувати й Браун. Мати й батько не радили сподіватися на щось серйозне, але Піт їх не слухав. Він розумів: якщо в тебе немає надій та амбіцій, коли ти підліток, то й пізніше на тебе чекає цілковита лажа.
У тому, що він буде вивчати англійську, Піт не сумнівався. Частина цієї впевненості пов’язана із Джоном Ротстайном і його романом про Джиммі Ґолда; бо, наскільки знав Піт, він був єдиною людиною у світі, яка прочитала останні два романи з цієї серії, і вони змінили його життя.
Говард Рікер, учитель літератури на другому курсі, теж змінив його життя, хоча багато учнів і сміялися з нього. У нього було прізвисько Ріккі-хіппі, через картаті сорочки й штани-кльош, які він любив носити. (Дівчина Піта, Глорія Мур, називала його Пастор Рікі, бо він мав звичку, збуджуючись, розмахувати руками над головою.) Однак уроків містера Рікера ніхто не зривав. Вони відбувалися захопливо, на підйомі, до того ж, на відміну від інших учителів, він щиро любив дітей, називаючи їх «мої юні леді й джентльмени». Вони закочували очі, коли бачили його ретро-вбрання чи чули його рипучий сміх… Але одежі були кльовими, а дивний рипучий сміх звучав приязно й страшенно заразливо.
На найпершому уроці другого курсу з англійської містер Рікер влетів до кабінету, як подув прохолодного вітру, привітався й написав на дошці те, що Піт Сауберс запам’ятав назавжди:
Цілковита маячня!
– Що ви про це скажете, леді й джентльмени? – запитав він. – Що це означає?
Клас мовчав.
– Тоді я вам розповім. Це найпоширеніше критичне судження, що виносять подібні вам юні леді та джентльмени, приречені пройти курс, який ми почнемо з уривків із «Беовульфа» і закінчимо Реймондом Карвером. Серед учителів подібні оглядові курси іноді називають ГПЄ – Галопом по Європах.
Він життєрадісно рипнув і помахав руками на рівні плечей жестом, що позначає благоговіння. Більшість хлопців розсміялися, Піт теж.
– Як оцінює клас «Скромну пропозицію» Джонатана Свіфта? Цілковита маячня! «Молодий Браун» Натаніеля Готорна? Цілковита маячня. «Ладнання стіни» Роберта Фроста? Помірна маячня! Необхідний за програмою уривок із «Мобі Діка»? Щонайцілковитіша маячня!
Знову сміх. Ніхто з них не читав «Мобі Діка», але всі знали, що це важка й надзвичайно нудна книга. Цілковита маячня, інакше кажучи.
– Але іноді! – вигукнув містер Рікер, здійнявши один палець і драматичним жестом спрямувавши його на слова на дошці. – Іноді, мої юні леді та джентльмени, подібна критика навіть дуже доречна. Я зобов’язаний це визнавати, стоячи тут перед вами та клеячи дурня. Я зобов’язаний викладати деяку давнину, яку, якщо б моя воля, узагалі не став би чіпати. Я бачу, що ентузіазм у ваших очах згасає, і моє серце стогне. Так! Стогне! Проте я наполегливо йду вперед, тому що знаю: багато чого з того, що я викладаю, не маячня. Навіть ті дуже давні речі, які, як ви гадаєте, не мають жодного стосунку до вас сьогоднішніх і ніколи такого стосунку не матимуть, насправді глибоко пов’язані із сьогоденням, і з часом ви побачите цей зв’язок. Хочете знати, як відрізнити не-маячню від маячні? Поділитися з вами цією великою таємницею? Оскільки в нас ще залишається сорок хвилин уроку і якщо вже в жорна нашого об’єднаного розуму ще не засипано зерно для обмолоту, гадаю, я це зроблю.
Він нахилився й обперся руками об стіл, його краватка захиталася, як маятник. Пітові здалося, що містер Рікер дивиться просто на нього. Якби він знав, або хоча б інтуїтивно відчув, яку карколомну таємницю зберігав Піт у себе вдома на горищі під стосом ковдр! Щось куди більш важливе, ніж гроші.
– Протягом цього курсу, можливо, навіть сьогодні, ви прочитаєте щось важке, не зовсім зрозуміле й затавруєте: повна маячня. Чи буду я заперечувати, коли наступного дня ви проголосите свою думку на уроці? Навіщо мені займатися настільки непотрібними речами, скажіть, будь ласка? У нас із вами й так небагато часу, усього тридцять чотири тижні занять, і я не стану його витрачати на суперечки про позитивні якості якогось оповідання чи поезії. Навіщо, коли будь-яка думка суб’єктивна й остаточного рішення бути не може?
Дехто з учнів – у тому числі Глорія – занудьгували, але Піт абсолютно точно розумів, про що говорив містер Рікер, він же Ріккі-хіппі, адже, узявшись за записники, прочитав десятки критичних праць про Джона Ротстайна. У багатьох із них Ротстайна називали одним із найвидатніших американських письменників двадцятого століття, нарівні з Фіцджеральдом, Гемінґвеєм, Фолкнером і Ротом. Були й інші – меншість, але їхній голос був доволі чутним, – які стверджували, що його роботи ординарні й беззмістовні. Піту потрапила до рук одна стаття в «Салоні», автор якої назвав Ротстайна «королем дотепів і святим-покровителем дурнів».
– Час розсудить, – сказав містер Рікер першого дня другого року навчання Піта в середній школі. – Він походжав туди-сюди, шурхаючи своїми старовинними кльошами й час від часу змахуючи руками. – Так! Час безжально відокремлює маячню від не-маячні. Це природний дарвінівський процес. Саме тому романи Грема Гріна можна купити в будь-якому магазині, а романи Сомерсета Моема не можна – ці романи, звісно, існують, але їх треба замовляти, а робити ви це станете тільки в тому разі, якщо вам про них щось відомо. Більшості сучасних читачів нічого про них не відомо. Підведіть руку, хто з вас чув про Сомерсета Моема, і я скажу вам, як пишеться це ім’я.
Жодної руки не підвелося.
Містер Рікер кивнув. Досить сумно, як здалося Піту.
– Час показав, що містер Грін – це не-маячня, а містер Моем… Не настільки маячня, але про нього можна й забути. Він написав кілька досить непоганих романів (як на мене, «Місяць і гріш» – чудова річ, мої юні леді та джентльмени, чудова), і ще він написав чимало хороших оповідань, але жодного з них не включено до ваших підручників.
Чи варто мені побиватися через це? Чи варто лютувати, розмахувати кулаками й волати до справедливості? Ні, я не стану цього робити. Подібний відбір – природний процес. Рано чи пізно ви зрозумієте це, юні леді та джентльмени, хоча, коли це станеться, я залишуся у вашому дзеркалі заднього виду. Розповісти вам, як це буде? Ви прочитаєте щось, скажімо, «Dulce Et Decorum Est» Вілфреда Овена. Візьмемо його за приклад? Чому ні? – А потім низьким голосом, від якого в Піта по спині побігли мурашки й стислося горло: – «Личинами карги й шкарбуна, зігнувшись у воді стоячій, кахикаючи, ревучи від залпів, на відпочинок, що маячив удалині, ледь пленталися ми, мов ті старі шкапи…» і тому подібне. Хтось із вас скаже: ось маячня. Порушу я свою обіцянку не сперечатися, хоч і вважаю вірші містера Овена найкращою поетичною спадщиною Першої світової війни? Ні! Наразі це всього лише моя думка, а думка, це як дупа – є в кожного.